Здійснений аналіз «Концепції реформування системи судів із метою покращення доступу до правосуддя» (далі – Концепції), підготовленої Дослідницькою службою парламенту (ДсВРУ), засвідчує, по-перше, що вона не є концепцією по суті; по-друге, ця розробка базується на тенденційному підході до аналізу наукових позицій щодо реформування судової системи, а також на низькому рівні теоретичного розуміння основоположних принципів судоустрою (див. критичні матеріали: «Синиця славу розпустила», «У “кривих дзеркалах” замовної аналітики» та «Між трьома соснами, або дещо про “безпринципні” принципи правосуддя»).  

А втім критичний аналіз Концепції залишиться поверхневим без розгляду її найбільш важливого моменту, а саме – конституційної основи правосуддя, якої ми досі торкалися лише мимохідь і яку фактично залишили без аналізу автори Концепції, розглядаючи чинну редакцію Конституції як щось іконоподібне.

Коли ще раз звернутися до змісту Концепції (див. «Що робити з судовою системою?»), то за описом проблеми, визначенням її мети й завдань вміщено підрозділ «Стан нормативно-правового регулювання», за яким йдуть підрозділи про міжнародний досвід судових реформ, далі аналіз наукових позицій і нарешті висновки й пропозиції.

Очевидно, аналіз стану нормативно-правового регулювання судоустрою логічно було розпочинати саме з аналізу конституційних положень про нього, як із того фундамента, на якому зводиться відповідне законодавство. І не просто перерахувавши вказані положення, а критично оцінивши їх стан на предмет «міцності» фундаментальної основи законодавства про судову систему, сферу правосуддя. 

Та оскільки цього не зроблено, то доведеться тут здійснити хоча б загальний аналіз низки конституційних положень. А для цього розглянемо відповідний текст чинної на сьогодні редакції Конституції у порівнянні з первинним текстом Конституції України 1996 року.

=======

Редакція 1996 року:

Розділ VІІІ. Правосуддя

Стаття 124. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.

Стаття 125. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.

Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.

Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди.

Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.

Стаття 126. Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.

Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.

Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.

Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше.

Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі:

1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено;

2) досягнення суддею шістдесяти п’яти років;

3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;

4) порушення суддею вимог щодо несумісності;

5) порушення суддею присяги;

6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

7) припирнення його громадянства;

8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;

9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей.

Стаття 127. Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні.

Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої.

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою.

Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів.

Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом.

Захист професійних інтересів суддів здійснюється в порядку, встановленому законом.

Стаття 128. Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом.

Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом.

Стаття 129. Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.

Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.

Основними засадами судочинства є:

1) законність;

2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

3) забезпечення доведеності вини;

4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;

6) забезпечення обвинуваченому права на захист;

7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

8) забезпечення апеляційного та касаційного оскардження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;

9) обов’язковість рішень суду.

Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

За неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.

 Стаття 130. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів.

Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування.

Стаття 131. В Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить:

1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;

2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;

3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.

Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури – двох членів Вищої ради юстиції.

До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.  

=======

Чинна редакція:

Розділ VІІІ. Правосуддя

Стаття 124. Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Законом може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору.

Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних.

Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на умовах, визначених Римським статутом Міжнародного кримінального суду.

Стаття 125. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.

Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України.

Відповідно до закону можуть діяти вищі спеціалізовані суди.

З метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.

Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.

Стаття 126. Незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.

Вплив на суддю у будь-який спосіб забороняється.

Без згоди Вищої ради правосуддя суддю не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину.

Суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.

Суддя обіймає посаду безстроково.

Підставами для звільнення судді є:

1) неспроможність виконувати повноваження за станом здоров'я;

2) порушення суддею вимог щодо несумісності;

3) вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов'язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді;

4) подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням;

5) незгода на переведення до іншого суду у разі ліквідації чи реорганізації суду, в якому суддя обіймає посаду;

6) порушення обов'язку підтвердити законність джерела походження майна.

Повноваження судді припиняються у разі:

1) досягнення суддею шістдесяти п'яти років;

2) припинення громадянства України або набуття суддею громадянства іншої держави;

3) набрання законної сили рішенням суду про визнання судді безвісно відсутнім або оголошення померлим, визнання недієздатним або обмежено дієздатним;

4) смерті судді;

5) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо судді за вчинення ним злочину.

Держава забезпечує особисту безпеку судді та членів його сім'ї.

Стаття 127. Правосуддя здійснюють судді. У визначених законом випадках правосуддя здійснюється за участю присяжних.

Суддя не може належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої.

На посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п'яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п'ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою. Законом можуть бути передбачені додаткові вимоги для призначення на посаду судді.

Для суддів спеціалізованих судів відповідно до закону можуть бути встановлені інші вимоги щодо освіти та стажу професійної діяльності.

Стаття 128. Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом.

Призначення на посаду судді здійснюється за конкурсом, крім випадків, визначених законом.

Голову Верховного Суду обирає на посаду та звільняє з посади шляхом таємного голосування Пленум Верховного Суду в порядку, встановленому законом.

Стаття 129. Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Основними засадами судочинства є:

1) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;

2) забезпечення доведеності вини;

3) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;

4) підтримання публічного обвинувачення в суді прокурором;

5) забезпечення обвинуваченому права на захист;

6) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

7) розумні строки розгляду справи судом;

8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення;

9) обов'язковість судового рішення.

Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства.

Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.

За неповагу до суду чи судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.

Стаття 1291. Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання.

Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Стаття 130. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.

Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.

Стаття 1301. Для захисту професійних інтересів суддів та вирішення питань внутрішньої діяльності судів відповідно до закону діє суддівське самоврядування.

Стаття 131. В Україні діє Вища рада правосуддя, яка:

1) вносить подання про призначення судді на посаду;

2) ухвалює рішення стосовно порушення суддею чи прокурором вимог щодо несумісності;

3) розглядає скарги на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора;

4) ухвалює рішення про звільнення судді з посади;

5) надає згоду на затримання судді чи утримання його під вартою;

6) ухвалює рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя;

7) вживає заходів щодо забезпечення незалежності суддів;

8) ухвалює рішення про переведення судді з одного суду до іншого;

9) здійснює інші повноваження, визначені цією Конституцією та законами України.

Вища рада правосуддя складається з двадцяти одного члена, з яких десятьох – обирає з'їзд суддів України з числа суддів чи суддів у відставці, двох – призначає Президент України, двох – обирає Верховна Рада України, двох – обирає з'їзд адвокатів України, двох – обирає всеукраїнська конференція прокурорів, двох – обирає з'їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ.

Порядок обрання (призначення) на посади членів Вищої ради правосуддя визначається законом.

Голова Верховного Суду входить до складу Вищої ради правосуддя за посадою.

Строк повноважень обраних (призначених) членів Вищої ради правосуддя становить чотири роки. Одна й та ж особа не може обіймати посаду члена Вищої ради правосуддя два строки поспіль.

Член Вищої ради правосуддя не може належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади (крім посади Голови Верховного Суду), виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої.

Член Вищої ради правосуддя має належати до правничої професії та відповідати критерію політичної нейтральності.

Законом можуть бути передбачені додаткові вимоги до члена Вищої ради правосуддя.

Вища рада правосуддя набуває повноважень за умови обрання (призначення) щонайменше п'ятнадцяти її членів, серед яких більшість становлять судді.

Відповідно до закону в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення добору суддів, прокурорів, їх професійної підготовки, оцінювання, розгляду справ щодо їх дисциплінарної відповідальності, фінансового та організаційного забезпечення судів.

Стаття 1311. В Україні діє прокуратура, яка здійснює:

1) підтримання публічного обвинувачення в суді;

2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку;

3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.

Прокуратуру в Україні очолює Генеральний прокурор, якого призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Президент України.

Строк повноважень Генерального прокурора становить шість років. Одна й та ж особа не може обіймати посаду Генерального прокурора два строки поспіль.

Дострокове звільнення з посади Генерального прокурора здійснюється виключно у випадках і з підстав, визначених цією Конституцією та законом.

Стаття 1312. Для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура.

Незалежність адвокатури гарантується.

Засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні визначаються законом.

Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення.

Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

======

+ + +

Порівнюючи чинну редакцію розділу VІІІ «Правосуддя» з його первинною редакцією, відзначимо та оцінимо найбільш принципові зміни, внесені за майже двадцять років існування Конституції України.

1. Ст.124:

- виключено положення про суди загальної юрисдикції, як такі, що відмінні від Конституційного Суду України, який здійснює конституційну юрисдикцію;

- замість поширення судової юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, встановлено поширення юрисдикції судів на «юридичні спори», кримінальні обвинувачення та «інші справи»;

- передбачена можливість визначення законом обов’язкового досудового порядку урегулювання спору;

- виключено участь народу у здійсненні правосуддя через народних засідателів;

- внесено нове положення про можливість визнання Україною юрисдикції Міжнародного кримінального суду.

 Таким чином, замість системи судів загальної юрисдикції, очолюваної Верховним Судом України, та суду конституційної юрисдикції (КСУ), що також належить до сфери правосуддя, по-перше, конституційну судову юрисдикцію безпідставно винесено за межі судових юрисдикцій; отже, цей суд не віднесено до судової системи взагалі, що не відповідає судовому статусу даного органу.

По-друге, предметне поле юрисдикції судів, раніше обмежене правовими відносинами, за нової редакції включає й такі відносини та факти, які за своєю природою не можуть бути предметом судового розгляду, хоча закон їх «може передбачити» в якості такого предмета. Якщо відносини не є правовими, то суд не може їх врегульовувати своїм рішенням.

По-третє, можливість встановлення законом обов’язку досудового порядку урегулювання спору не виключалася і первинною редакцією даної статті, тому в цій зміні не було потреби. Так само, як не було потреби вносити положення про можливість визнання Україною юрисдикції МКС, яке залишається на папері.

Нарешті, ліквідація інституту народних засідателів є антидемократичною і такою, що прямо суперечить ст.1 Конституції в частині визначення України як демократичної держави. Крім того, вона порушує ст.38 щодо конституційного права громадян брати участь в управлінні державними справами, яке в тому числі здійснювалося через вказаний інститут; а даною конституційною зміною порушено вимогу ст. 22 Конституції, згідно з якою при  внесенні змін до чинних законів (в т.ч. в Конституцію) не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

2. Ст.125:

- організацію системи судів загальної юрисдикції за територіальним принципом і принципом спеціалізації замінено на будову судоустрою в Україні за принципами територіальності та спеціалізації й визначення його законом;

- Верховний Суд України, як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції замінено на Верховний Суд як найвищий суд у системі судоустрою України;

- положення про вищі суди як вищі судові органи спеціалізованих судів замінено положенням: «відповідно до закону можуть діяти вищі спеціалізовані суди»;

- виключено положення про дію апеляційних та місцевих судів і включено положення про дію у сфері публічно-правових відносин адміністративних судів;

- доповнено статтю положенням стосовно утворення, реорганізації та ліквідації суду законом, проект якого вносить Президент України «після консультацій з Вищою радою правосуддя».

Даними змінами внесено невизначеність:

 - у статус спеціалізованого суду – як окремої ланки судів у системі судів загальної юрисдикції, відмінної від ланки загальних судів;

- у статус Верховного Суду України, верховенство якого не поширюється на суд конституційної юрисдикції (КСУ), хоча останній є частиною судоустрою України. Достатньо ознайомитися з п.14 ст.92 Конституції, за яким судоустрій і судочинство визначаються виключно законом і для загальної, і для конституційної юрисдикцій, без їх розмежування;

- у статус вищих спеціалізованих судів, що можуть діяти окремо, без апеляційних та місцевих спеціалізованих судів;

- у статус адміністративних судів (про які не сказано, що вони є спеціалізованими).  

Крім того, існування та діяльність судових установ віддано у фактичну залежність від рішень глави держави та чиновників ВРП, що не узгоджується з принципом незалежності судової влади, а також з вимогами ст. 92 (виключно законом визначається судоустрій, а не його окрема одиниця) та з положенням ст. 130-1 (для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє відповідно до закону суддівське самоврядування).  

3. Ст.ст.126-128:

- суттєво зменшено гарантію незалежності й недоторканності суддів: замість отримання згоди Верховної Ради України на затримання чи арешт судді до винесення обвинувального вироку щодо нього передбачено отримання згоди Вищої ради правосуддя і, навіть, відсутність згоди останньої у разі затримання судді після вчинення ним тяжкого або особливо тяжкого злочину;

 - встановлено безстроковий термін перебування на посаді для усіх суддів, замість встановленого раніше п’ятирічного строку перебування на посаді для суддів, яких призначено на посаду вперше, а також суддів Конституційного Суду України;

- виключено положення про звільнення судді з посади органом, що його обрав або призначив; розширено коло підстав для звільнення судді з посади, передбачено підстави, які не мають чіткого визначення та можуть трактуватися довільно;

- скасовано участь у здійсненні правосуддя народних засідателів в якості суддів, термін «професійний суддя» змінено на «суддя», а здійснення правосуддя присяжними замінено на участь присяжних у здійсненні правосуддя, чим внесено неоднозначність у процесуальний статус присяжного;

- підвищено з 25 до 30 років мінімальний вік особи для призначення на посаду судді, а також додатково встановлено неоднозначні вимоги до кандидата на посаду судді, що можуть трактуватися довільно, та передбачена можливість «встановлювати законом додаткові вимоги для призначення на посаду судді», замість попереднього чіткого положення, згідно з яким встановлюються законом додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня»;

- належне Верховній Раді України повноваження безстрокового обрання суддів на посаду стало повноваженням Президента України призначати суддів безстроково – за поданням Вищої ради правосуддя;

- встановлена вимога здійснювати призначення на посаду судді за конкурсом, «крім випадків, визначених законом».     

 Аналіз цих конституційних змін переконує в їх загальній спрямованості на 1) встановлення все більшої залежності суддів від бюрократичної вертикалі на чолі з главою держави, 2) усунення народу і його парламентських представників від участі у формуванні судової влади та від безпосередньої участі у здійсненні правосуддя, 3) прагнення перевести конституційне регулювання судоустрою і статусу суддів на рівень закону зі створенням можливостей для маніпулювання законодавця нечіткими конституційними положеннями.

Вказаними змінами об’єктивно створилася така ситуація, коли кадровий потенціал суддівського корпусу, по-перше, істотно скорочується. Так, якщо раніше Конституцією було встановлено, що на посаду судді може рекомендуватися кваліфікаційною комісією суддів «громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою», то чинною зараз редакцією встановлено, що «на посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п’ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою». 

Та ще й закон може встановити додаткові до цього вимоги. Взагалі, встановлення граничного віку призначення на посаду судді (65 років) виглядає кумедно, оскільки у ст. 126 Конституції підставою звільнення судді з посади є досягнення суддею такого самого віку. Хіба що призначити суддю безстроково напередодні дня його народження й наступного дня у подарунок звільнити його з посади…

По-друге, суддівський корпус формується бюрократичною системою в якості, «потрібній» можновладцям, оскільки призначення суддів здійснюється за конкурсом, умови якого визначає і який проводить та контролює бюрократія. 

Відтак, судді опинилися в значно більшій залежності від тієї політичної сили або групи осіб, які керують державою та яким підпорядковані правоохоронні структури.

Хіба не така ситуація спостерігається в Україні в останні п’ять років?…

4. Ст.129 +ст. 129-1:

-  замість підкорення судді при здійсненні правосуддя лише закону встановлено, що суддя «керується верховенством права»;

- з переліку основних засад судочинства виключено таку засаду як законність, замість якого включено таку засаду як «розумні строки розгляду справи судом»;

- замість можливості визначення законом також інших засад судочинства в судах окремих судових юрисдикцій передбачено можливість визначення законом також інших засад судочинства взагалі;

- розділ доповнено новою ст.129-1, положення якої містилися у ст.124, а також положеннями про забезпечення державою виконання судового рішення у визначеному законом порядку та про здійснення контролю за виконанням судового рішення судом.

Зазначеними змінами даний розділ тільки погіршено. По-перше, не було потреби включати в нього нову статтю, достатньо було доповнити статтю 129 Конституції двома реченнями. Тим більше що нові положення є декларативними.

Замість цього достатньо було доповнити ст.129 в її первинній редакції частиною п’ятою такого змісту: «Суд здійснює контроль за виконанням судового рішення. Держава забезпечує виконання рішень суду в порядку, встановленому законом». Якщо автори змін намагалися розділити положення про судочинство та про виконавче провадження на дві окремі статті, то цього не вийшло, оскільки нова стаття також частково стосується судочинства: перша частина ст.129-1 про ухвалення рішень судом іменем України, і третя її частина стосовно контролю судом виконання судового рішення.   

По-друге, визначення законом інших засад судочинства взагалі, а не щодо окремих судових юрисдикцій, «опускає» конституційні засади судочинства на один рівень із засадами законними, тобто із загального їх статусу на особливий. Щодо самих засад судочинства зроблено все навпаки: замість першої чіткої й конкретної засади судочинства, якою є законність, що реалізується підкоренням  судді при здійсненні правосуддя лише закону, суддю зобов’язано бути при здійсненні правосуддя незалежним та керуватися абстрактним «верховенством права». Якщо останнє розуміти в сенсі статті 8 Конституції, в якій йдеться про принцип верховенства права, то це мало що дає для забезпечення законності в нашій державі.

Чи не тому судова система уже не сприймається громадянами як гарант і захисник їх прав, що судді «керуються верховенством права», а не законом; що «розумні строки розгляду справи судом», про які записали в ст.129 і які є втіленням «верховенства права», на практиці стали знущанням і над розумом, і над правами людини? То для чого були здійснені такі конституційні зміни?

5. Ст.ст. 130-131:   

- у ст.130 передбачено, що видатки на утримання судів у Державному бюджеті визначаються з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя; статтю доповнено положенням, що «розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій»;

- натомість положення цієї статті «Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування» перенесено в нову ст. 130-1 у зміненій редакції: «Для захисту професійних інтересів суддів та вирішення питань внутрішньої діяльності судів відповідно до закону діє суддівське самоврядування»;

- замість Вищої ради юстиції запроваджено нову інституцію – Вищу раду правосуддя зі значно більш широкими повноваженнями порівняно з ВРЮ;

- доповнено статтю 131 положенням, що «відповідно до закону в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення добору суддів, прокурорів, їх професійної підготовки, оцінювання, розгляду справ щодо їх дисциплінарної відповідальності, фінансового та організаційного забезпечення судів»;

-  включено до розділу нові статті 131-1 та 131-2 щодо інституту прокуратури та інституту адвокатури.

Скасування окремого розділу «Прокуратура» і включення його положень до розділу «Правосуддя» необґрунтоване, оскільки прокуратура хоча й належить до юстиції та виконує правоохоронну функцію, проте не є складовою системи правосуддя. Стаття 127 Конституції встановлювала, що правосуддя здійснюють судді, народні засідателі та присяжні. Фактично, інститут прокуратури таким чином перетворено у «придаток» судової системи, замість органу нагляду за дотриманням законності в державі. 

Так само недоцільно було на рівні конституції фіксувати положення щодо визначення розміру винагороди судді законом про судоустрій, оскільки це не предмет вказаного закону, а питання статусу судді та його забезпечення. Тому ст. 127 більш коректно було доповнити положенням про те, що умови оплати праці та соціального забезпечення, а також інші соціальні гарантії суддів визначаються законом про статус суддів (за аналогією із законодавством про статус народних депутатів України) 

Зайвими є і доповнення завдань суддівського самоврядування положенням про «захист професійних інтересів суддів». Якщо є професійні інтереси судді, то навіщо було термін «професійний суддя» заміняти терміном «суддя»? Крім того, захист трудових і соціально-економічних прав та інтересів відповідно до ст.36 Конституції здійснюють професійні спілки. Через це інститут самоврядування суддів фактично стає «дублером» профспілок, участь у яких професійним суддям заборонена тією самою ст. 127 Конституції. Ця непотрібна плутанина містить у собі можливість правового конфлікту між кадровим рішенням ВРП щодо судді та рішенням органу суддівського самоврядування на захист інтересів цього судді. Якому рішенню надати перевагу в такому разі?

Суддя й сам може піти до суду за захистом своїх прав, а суддівському самоврядуванню є чим перейматися й без «профспілкових» функцій (наприклад, видатками на утримання судів – замість участі в цьому ВРП, яка виступає при розподілі видатків Держбюджету конкурентом судів та об’єктивно зацікавлена в їх зменшенні на свою користь).

Перетворення Вищої ради юстиції, як переважно дисциплінарного органу в системі юстиції, у Вищу раду правосуддя – з великими повноваженнями щодо судової системи та прокурорів – є безграмотним рішенням. Прокуратура, як уже сказано, не належить до системи правосуддя, але входить у систему юстиції. Тому перша назва ВРЮ була більш точною щодо повноважень даного органу. Взагалі ж, це перетворення ВРЮ у ВРП свідчить про спрямування на зростаючу бюрократизацію правоохоронної функції, якою дана функція буде паралізована так само, як паралізує бюрократія функціонування усієї держави. Через це усі розмови про «верховенство права» та  про «правову державу» втрачають сенс.

На таких конституційних руїнах правосуддя можна створити хіба лише більші руїни, проте якусь реформу судової системи здійснити на них неможливо.