Юридичне закріплення статусу України в якості демократичної держави обумовило потребу в теоретичному визначенні необхідних ознак демократичної держави та у формулюванні її наукового поняття. А останнє в якості обов’язкової методологічної передумови потребує визначення понять «держава» і «демократія» в їх відповідному взаємозв’язку.
З’ясування вказаних понять з точки зору поняття «демократична держава» означає, що дані поняття розглядаються як нерівнозначні. Поняття «демократія» фігурує як визначальне, а поняття «держава» як таке, що визначається в залежності від цього визначального поняття. З іншого боку, ознаки останнього, своєю чергою, специфікуються залежно від того, що саме визначається цим поняттям в якості «демократичного» (демократичний суспільний устрій, демократична політика, демократична держава, демократичний стиль керівництва, поняття демократичного централізму тощо).
Отже, при формуванні поняття демократичної держави першим належить визначити загальне поняття демократії, а далі специфікувати це поняття стосовно поняття держави.
Етимологічне визначення демократії, нагадаємо слова Дж. Сарторі, полягає в тому, що демократія – це врядування або влада народу. Разом з тим, зазначає він, теорія демократії, що складається лише з уявлення про владу народу, адекватна тільки тією мірою, якою вона бореться з владою самодержця. Коли цього суперника подолано, до народу автоматично переходить лише номінальне право на владу, а здійснення влади – річ зовсім інша. Якщо буде ясне розуміння такої ситуації, ми, безперечно, можемо посприяти способам і засобам максимального збільшення влади (реальної влади) народу. Проте, прагнучи народного здійснення влади (як у теорії учасницької демократії), ми повинні прагнути з’ясувати, яким є той реальний народ. Якщо цього прагнення немає, тоді ми ані на п’ядь не просунулися далі від демократії в етимологічному розумінні.
Популярність демократії в сучасному світі призводить до того, що більшість політичних ідеологій заявляють про свою до неї прихильність, хоч насправді ці нібито демократичні ідеології конкурують між собою, і навіть конфліктують.
Зокрема, ліберальна демократія сформувалася на основі лібералізму, який наголошує на правах і свободах індивіда; саме ця форма демократії характерна для західних демократій. На думку лібералів, демократія – це безперечно народовладдя, але істотним елементом такого врядування є захист прав і свобод індивіда. Це означає, що врядування більшості є обмеженим. Іншими словами, демократія – це врядування більшості народу, але тільки тією мірою, якою належні до більшості не намагаються позбавити індивідів та меншини їхніх основних громадянських прав.
У західних демократіях, передусім у Європі, головний виклик ліберальній концепції становить соціал-демократія, для якої ключем до демократії є рівність, особливо рівність повноважень у суспільстві та уряді. Соціал-демократи стверджують, що ліберальна демократія віддає знедолених і робітничий клас на ласку багатіїв, оскільки у сучасному світі гроші – основне джерело влади, тож багаті мають владу над бідними. Багатство дає змогу висувати свою кандидатуру на різні посади і впливати на урядову політику, а тому багаті здійснюють значно більший вплив на визначення державної політики. А проте, таку перевагу важко назвати демократією, демократія – це народовладдя, і воно вимагає, щоб кожний індивід мав більш-менш однаковий вплив на врядування. Тому у своїх програмах соціал-демократи закликають до перерозподілу багатства заради утвердження рівності, до державного, а не приватного контролю над природними ресурсами та головними виробничими галузями, до робітничого контролю на робочому місці. Вони, як і ліберали, виступають за збереження громадянських свобод і сприяння справедливій конкуренції на політичні посади. Проте, на відміну від лібералів, соціал-демократи заперечують, що більшість людей справді можуть мати свободу або що можлива справедлива політична конкуренція за умови істотної нерівності багатства і влади.
Нарешті, народна демократія стала панівним варіантом демократичного ідеалу в комуністичних країнах. У певних аспектах народна демократія ближча до первісного грецького уявлення про демократію як про врядування демосу в інтересах демосу, ніж ліберальна демократія або соціал-демократія. Народна демократія має полягати в керівництві комуністичної партії задля добра робітничої більшості. Зараз цей погляд поділяють з лідерами Китаю тільки комуністичні вожді В’єтнаму, Куби й Північної Кореї.
Ліберальна демократія, соціал-демократія і народна демократія – ось три головні варіанти демократичного ідеалу в сучасному світі, і, як стверджують автори, «важливо зрозуміти ці варіанти і те, як вони пов’язані з різними політичними ідеологіями» (див.: "Заметки о демократии")
З’ясування того, яким саме є «той реальний народ», про чию владу йдеться в теорії демократії, – це ключове питання у визначенні поняття демократії. Згадані тут автори уникають констатації того очевидного факту, що в сучасному класовому суспільстві народ реальний, а не абстрактний, складається із суспільних класів, а тому з’ясовувати дійсне поняття народу, уникаючи класового підходу, означає пізнавати з використанням неадекватних методологічних засобів. Без урахування такого підходу щодо пізнання явищ класового суспільства неможливо скласти істинне поняття демократії. І навпаки, у первісному суспільстві без класів такий підхід був би, в свою чергу, так само невиправданим.
З урахуванням цього, на мій погляд, необхідно визначати загальне поняття демократії як таке, що поширюється і на безкласову організацію суспільної влади у первісному суспільстві, де вона виступає як родова демократія, і на організацію влади в класовому суспільстві, що виступає як політична демократія, так само як і на організацію влади в посткласовому суспільстві, в якому має утвердитися нова некласова, соціалістична демократія. Уявлення про споконвічність класового розшарування в суспільстві означало б ігнорування його діалектичного розвитку, а отже таке уявлення не можна було б визнати істинним розумінням суспільства.
Таким чином, загальне поняття демократії вказує на те, що остання в своєму розвитку проходить докласовий, класовий і посткласовий етапи, яким відповідають наступні види демократії: 1) первісна родова демократія; 2) політична демократія; 3) соціалістична демократія. У такому разі згадані раніше ідеологічні визначення ліберальної демократії, соціал-демократії та народної демократії стосуються тільки одного з видів демократії, а саме, політичної демократії.
Що до поняття держави, то переважаючою в юридичній науці є точка зору на державу як явище виключно класового суспільства, а отже, як на політичний інститут. При цьому класовий підхід передбачає визначення поняття держави як організації класового панування, в основному, з боку меншості класу приватних власників над більшістю класу трудящих.
За таких умов держава співвідноситься не з демократією взагалі, а тільки з політичною демократією, вона є демократією державності. Через це одним із класичних визначень політичної демократії є таке: демократія – це держава, яка визнає підкорення меншості більшістю.
Практика доводить, що демократія державності не є дійсною демократією, ця демократія завжди обмежена класовим інтересом, доки держава виражає і захищає інтереси меншості. Тобто ця демократія відносна. І тільки лише держава, яка у класовому суспільстві стає виразником інтересів більшості народу, насамперед інтересів трудящих, така держава набуває вигляду справжньої демократії. Втім, залишаючись політичною, демократія ніколи не може стати дійсною демократією, тобто реальним врядуванням народу, так само як не була дійсною і родова демократія. Справа в тому, що родова демократія існує там, де суспільство ще не склалося як народ, в нерозвиненому, обмеженому родовими зв’язками суспільстві з лише початковою свободою, як усвідомленою необхідністю. Там демократія існувала як нерозвинена демократія несвободи, як демократія необхідності. Навпаки, у посткласовому суспільстві народ свідомо організовує і здійснює свою владу як реальне свідоме народне самоврядування. Тут демократія в її розвитку досягає дійсного значення, виступаючи як демократія свободи, тобто дійсна демократія. Однак тут уже немає держави, вона відмерла (див. «Отмирание государства).
Недарма ідеологи різних гатунків «жонглюють» поняттям демократії через поняття свободи, не усвідомивши при цьому ні тієї, ні іншої категорій.
Таким чином, поняття «демократична держава» може означати не що інше, як тільки ступінь, міру наближення демократії в суспільстві до її дійсного поняття. Держава буде тим більшою мірою демократична (однак не дійсно демократичною державою, оскільки такої не може бути за визначенням: будь-яка держава тільки відносно демократична), чим більш реальним і свідомим є в ній врядування народу, як більшості населення країни, чиї інтереси ця держава виражає і захищає.
На мій погляд, такий критерій дає змогу досить адекватно оцінювати ступінь демократичності будь-якої держави, якими б «найдемократичнішими» гаслами її керманичі та політичні сили не прикривали своє владарювання в суспільстві. Ясно також і те, що в сучасних молодих і старих «демократіях» розвиток у напрямку до демократичної держави повинен залишити у минулому «ліберальну демократію», як ідеологічно найменш народну, йдучи через «соціал-демократію» до так званої «народної демократії».
У цьому сенсі Конституція України, юридично закріпивши статус України як як соціальної та правової держави, загалом слушно зафіксувала напрям розвитку нашої держави до демократичної державності. Низка конституційних положень, здавалося б, досить певно вказують на ідейне спрямування розвитку демократії в Україні шляхом соціал-демократії, оскільки ліберальна демократія несумісна з соціальною державою. Між тим, розвиток цих ключових конституційних положень виявився непослідовним, а політична практика до того ж пішла неконституційним шляхом. Відтак, необхідною для України стає юридична доктрина, яка б зорієнтувала наше суспільство на відповідні політичні та правові реформи. (Див.: "Юридическая доктрина: понятие"). Послідовно реалізуючи їх, народ повернув би цей розвиток до демократичної державності, до реального народовладдя.