У жовтні 2014 року редакція журналу "Право України" в рамках проведення Всеукраїнського форуму учених-правознавців та суддів України на тему: «Утвердження європейської моделі судочинства та верховенства права – пріоритети судової реформи та відновлення суспільної довіри до судів» звернулася до автора з пропозицією надати відповіді на кілька запитань. Відповіді мною було надано і вони були опубліковані в журналі «Право України» наприкінці того ж року. З того часу змінювалися глави держави, склади парламенту і уряди. Істотно змінилася й судова система України, та проблеми довіри до суддів і доступності громадян до правосуддя не лише не було вирішено, а навпаки, вони стали ще більш гострими. І знову на них вказують західні кредитори і вимагають чергових реформ. А тому старі запитання і науково-експертні відповіді на них вкотре стали актуальними…
____
1. Питання реформування судової системи в Україні сьогодні одне з найактуальніших. Висловлюється багато різних пропозицій щодо того, якою вона має бути. Яка Ваша думка з цього приводу?
Відповідь: Реформування судової системи є вкрай актуальним, однак воно не повинно передувати: а) оновленню Конституції України, б) парламентській реформі, в) формулюванню Загальної концепції судово-правової реформи. Спроби попередньої влади виокремити як пріоритетні реформи судової влади та місцевого самоврядування яскраво підтвердили помилковість і безперспективність такого шляху. Не вирішивши загальні питання, не можна братися за часткові. На жаль, європейські експерти не звернули на це уваги, «підігруючи» попереднім «реформаторам».
Тільки здійснення комплексної політико-правової реформи на базі Конституції України в новій редакції дасть змогу провести повноцінну судово-правову реформу, як одну із складових вказаної політико-правової реформи.
2. У нашій державі вже тривалий час функціонують спеціалізовані суди, що відповідно передбачає судову спеціалізацію, метою запровадження якої було те, щоб окремі, специфічні, складні категорії справ розглядали спеціальні судді, тобто ті, які пройшли спеціальну підготовку в тій чи іншій галузі юридичної науки та мають глибокі спеціальні знання. З огляду на тривалий вітчизняний досвід функціонування спеціалізованих судів як окремих спеціалізованих ланок судової системи – чи справдилась мета їх створення? Чи може мету суддівської спеціалізації в деяких справах цілком ефективно можна досягнути шляхом запровадження спеціалізації суддів у загальних судах?
Відповідь: Принцип спеціалізації в побудові системи судів загальної юрисдикції визначений ст. 125 Конституції України. Однак реалізація цього принципу, з моєї точки зору, здійснюється надто радикально і прямолінійно, без урахування конкретної необхідності створення спеціалізованих судів. А з іншого боку – ліквідують спеціалізовані ланки судів, які виправдали себе на практиці. Існуюча судова система України обтяжена вищими спеціалізованими судами, коли навіть загальні суди (цивільної та кримінальної юрисдикції) замикаються на “свій” вищий суд, і кожний вищий суд є “спеціалізованим”. Відтак втрачає сенс термін “спеціалізований суд” (щодо чого спеціалізований?). Водночас спеціалізована військова юрисдикція безпідставно ліквідована (хоча, наприклад, у Польщі вона закріплена як така на рівні Конституції). У нинішніх умовах дане рішення виглядає як шкідництво, що не сприяло підтриманню правопорядку у Збройних Силах. А зараз лунають не менш шкідливі пропозиції ліквідувати господарські суди як спеціалізовані (очевидно, з метою руйнування економічного правопорядку).
Вважаю науково обгрунтованим збереження ланки господарських судів як спеціалізованих, що включають два рівні – обласні суди і Господарський суд України (без слова “вищий”), при функціонуванні у складі Верховного суду України судової палати з господарських справ. Ланку господарських судів характеризує специфічне судочинство щодо специфічних відносин і відмінний від інших судів склад його учасників (без фізичних осіб).
Взагалі існування вищих судів є недоцільним, оскільки термін “вищий” не виражає жодного з принципів судоустрою, а ці суди є бюрократичним “дахом” штучно виокремлених судових ланок. Свого часу законом про судоустрій раціонально вирішувалося питання касаційної інстанції для загальних судів (через утворення Касаційного суду України), однак це рішення безпідставно змінено шляхом утворення “вищого” суду, що не є спеціалізованим. Необхідно відновити цю касаційну ланку, об’єднавши два вищих суди (адміністративний та суд у кримінальних і цивільних справах), ліквідувавши дані вищі суди. Для спеціалізації адміністративної юрисдикції доцільно зберегти адміністративні місцеві суди, оскільки в них уже склалася відповідна спеціалізація суддів. На апеляційному і касаційному рівні достатньо утворити судові палати (цивільну, кримінальну, адміністративну) в єдиних обласних судах, ліквідувавши окремі апеляційні суди), та утворити відповідні палати в Касаційному суді України. Військові суди належить відновити як окрему ланку в підсистемі загальних судів шляхом поновлення кількох гарнізонних судів та єдиного апеляційного військового суду (що були невиправдано ліквідовані), “замкнувши” військову юрисдикцію на окрему військову колегію в Касаційному суді України.
Верховний суд має бути найвищим судовим органом, з відповідними судовими палатами для усіх юрисдикцій (крім конституційної).
Така реорганізація дасть можливість – разом з відповідним переглядом системи судочинства – спростити та здешевити систему судоустрою України. При цьому необхідні незначні зміни в Конституцію України (варіант змін запропоновано в проекті нової редакції Конституції України, опублікованому в газеті «Юридичний вісник України» № 42 за 18-24 жовтня 2014 р. – ЮВУ).
3. Питання забезпечення принципу доступності правосуддя. Цей принцип загальновизнаний у світовій практиці. На жаль, у Конституції України не йдеться про цей принцип, а конституційне положення про те, що народ бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних практично не діє, на сьогодні суду присяжних практично немає та й інститут народних засідателів не функціонує на належному рівні. Але ж судова влада повинна слугувати пересічній людині, а інтереси останньої повинні стати основоположними у реформування саме цієї влади. Постає запитання – які радикальні зміни в системі судочинства необхідно провести, щоб принцип доступності правосуддя функціонував на належному рівні? І зважаючи на це, наскільки нагальним є питання про запровадження в Україні інституту мирових суддів?
Відповідь: Принцип доступності повинен бути закріплений у Конституції України, так як це зроблено у статті 144 проекту нової редакції Конституції, опублікованої у ЮВУ за 18-24 жовтня ц.р. Варто підтримати думку про необхідність демократизації судового процесу шляхом повноцінної участі у ньому народних засідателів, а по деяких категоріях справ – суду присяжних. Це проблема процесуального законодавства, яке останнім часом стає все більш антидемократичним і таким, що відчужує судову владу від народу. Слід повернути колишню колегіальність, гласність і прозорість судового процесу, зробити його і більш демократичним, і більш доступним для громадян.
Ідея запровадження мирових суддів також підтримується авторами проекту нової редакції Конституції України, в якому записано, що законом може бути передбачено здійснення правосуддя мировими суддями (див. ЮВУ)
4. Останнім часом з’являється все більше прихильників того, щоб судді в Україні обиралися народом. Яке Ваше ставлення до цього?
Відповідь: На мій погляд, ідея обрання суддів народом виникає через недовіру до того порядку, за якого суддю призначають на посаду чиновники. Разом з тим, обрання суддів народом – це демократична фікція. Компромісом тут може бути призначення суддів представницьким органом народу. Найбільш оптимальним варіантом вважаю той, що запропоновано в проекті нової редакції Конституції, а саме: суддів усіх судів призначає Верховна Рада України, в порядку, визначеному Конституцією та законом, на підставі подання Вищої кваліфікаційної комісії суддів, погодженого з Радою суддів України. Такий досвід існував в Україні на початку 90-х років. Глава держави і органи виконавчої влади не повинні мати відношення до призначення суддів.
5. Питання яке вже тривалий час обговорюється – відновлення довіри до судової влади. Щойно прийняті закони «Про очищення влади», антикорупційне законодавство передбачає застосування каральних інструментів до суддів з боку інших гілок влади. Чи здатна національна судова влада до самоочищення без зовнішнього втручання?
Відповідь: Переконаний, що відновити довіру до судової влади в умовах, коли немає довіри представницькому органу народу, не вдасться за будь-яких антикорупційних законів. Для цього необхідна комплексна політико-правова реформа, про яку сказано у відповіді на перше питання. Насамперед, слід ухвалити нову редакцію Конституції, та передбачити законом про введення її в дію перепризначення усіх без винятку суддів протягом двох років. У цьому абсолютно легітимному процесі, на відміну від т.зв. “люстрації”, можуть бути задіяні також громадяни (у різних формах їх залучення до участі в очищенні судової влади від корупціонерів). Самостійно судова влада за існуючих політичних умов до самоочищення не здатна об’єктивно.
6. Наскільки виправданим є обрання на посаду судді безстроково? Чи дійсно цей строк забезпечує принципи незалежності судді? Який строк призначення на посаду судді є оптимальним для України?
Відповідь: Безстроковість перебування на посаді судді жодним чином не забезпечує його незалежності в тих політичних умовах відчуження влади від народу, які склалися в Україні. Суддя стає за цих умов “гвинтиком” у єдиному антинародному механізмі влади, вмонтованим у цей механізм і залежним від його побудови, тобто від тих владних сил, які визначають цей механізм. Суддя стає незалежним хіба що від народу. Для справжньої незалежності суддів від адміністративних впливів потрібно поставити адміністративну систему і суддів під контроль народу – безпосередній та представницький. А такий контроль поза втручанням у судову діяльність може відбуватися лише через періодичні призначення судді на посаду представницьким органом народу – парламентом. Найбільш оптимальним для України є призначення судді парламентом на посаду вперше на п’ять років, а наступні призначення – на десять років.
7. Сьогодні наша держава перебуває у складному фінансово-економічному становищі, що передбачає вжиття нагальних заходів, у тому числі і непопулярних, як-от скорочення видатків із державного бюджету і, зокрема, зменшення обсягів фінансування судової системи, у т.ч. розміру суддівської винагороди. Наскільки виправданий шлях економії бюджетних коштів за рахунок зменшення обсягів фінансування судової системи та обмеження розміру суддівської винагороди? Який сьогодні необхідний розмір оплати праці суддів України, щоб він був достатнім аби захистити їх від дії стимулів, через які можна впливати на їх рішення? Наскільки доцільним є спрямування судового збору від звернень до суду на фінансування судової системи та оплати праці суддів, зокрема?
Відповідь: Насамперед, потрібно оптимізувати саму судову систему і забезпечувати її фінансування на основі науково обгрунтованих нормативів навантаження на суддю і кадрового забезпечення судів, які визначити в ході судово-правової реформи. Цим, на жаль, не займаються як слід “реформатори”, і жодна їх судова реформа не торкалася цих питань. Через оптимізацію судової системи, зокрема, ліквідацію зайвих ланок судів, зменшення навантаження на суди шляхом перегляду підвідомчості та запровадження досудового порядку розгляду справ тощо потрібно визначити реальні потреби на правосуддя.
Далі слід переглянути обгрунтованість виплат суддям, що припинили здійснювати суддівські повноваження і відмовитися від значних “вихідних” виплат. Нарешті, мінімальний розмір оплати праці професійного судді має бути встановлений виходячи зі стажу роботи суддею один рік, з наступним щорічним підвищенням оплати праці на 5-10 відсотків. Таким чином, розмір оплати праці судді у перший рік роботи може становити, наприклад, 6-7 тис. грн., а у п’ятий рік – 8-10 тис. грн., і т. д. (Зараз зарплата судді, звичайно, на порядок вища, та йдеться не про розмір оплати праці, а про принцип - О.Ю.)
Щодо захисту суддів від дії стимулів впливу на їх рішення, то ніякий розмір оплати праці сам по собі не буде достатнім в умовах тотальної корупції, потрібна дія в тому числі механізмів громадського контролю та юридичної відповідальності судді за його діяльність. Пов’язувати фінансування оплати праці суддів із судовим збором жодним чином не можна, оскільки це обертається комерціалізацією судів, яка в своїй основі суперечить принципу доступності до правосуддя.
О.І. Ющик, д.ю.н., професор
___________
6 червня 2017 р. в Інституті держави і права ім. В. М. Корецького НАН України відбулося засідання «круглого столу» на тему: «Військове правосуддя в Україні: актуальні проблеми організації та здійснення». Для участі в ньому були запрошені народні депутати України, представники комітетів Верховної Ради України та Генштабу Збройних Сил України, Адміністрації Президента України, колишні народні депутати, діючи і колишні судді Верховного суду та інших судів, керівники та відповідальні працівники Апарату Верховної Ради України, Генеральної прокуратури, Міністерства оборони України, Вищої ради правосуддя, Ради суддів України, Вищої кваліфікаційної комісії суддів, а також громадських організацій, учасники АТО. У роботі «круглого столу» крім науковців Інституту держави і права взяли участь також вчені, які представляють юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, військово-юридичний факультет Національного університету імені Ярослава Мудрого, Національний університет оборони України, Київський університет права НАН України. Учасники «круглого столу» обговорили наступні питання: військове правосуддя – необхідна складова забезпечення національної безпеки України і обороноздатності Збройних Сил України; військові суди в судовій системі України: конституційні засади, статус і питання судочинства; захист прав громадян, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їх сімей – конституційний обов’язок військових судів в Україні; організаційно-правові і методичні питання утворення та забезпечення діяльності військових судів в Україні відповідно до міжнародної практики; пропозиції до проекту закону щодо утворення військових судів. Відбулася конструктивна і високопрофесійна розмова з дуже важливої і гострої проблеми судово-правової реформи.
У продовження відповідей журналу "Право України" на запитання до учасників форуму додам свій виступ на засіданні "Круглого столу", який доповнює вказані відповіді.
Виступ О.І. Ющика – провідний науковий співробітник Інституту держави і права ім. В.М. Корецького, народний депутат України ІІІ скликання, доктор юридичних наук, професор. Мені свого часу доводилося брати участь у кількох міжнародних конференціях, які були присвячені темі військових судів. Головним чином, під кутом зору їх збереження, про що вже говорили. Порівнюючи, не можу не відзначити дуже високий сьогоднішній фаховий рівень нашого зібрання. Олександр Васильович, відкриваючи засідання нашого «круглого столу», наголошував на необхідності розгляду методологічних питань. Як науковець, я вважаю, що це абсолютно слушно, тому що, на моє глибоке переконання, причина невдалих судових реформ в Україні насамперед лежить у площині хибної методології. В останні 10-12 років взагалі немає системного комплексного концептуального бачення реформи правосуддя. Про це Василь Федорович Сіренко добре сказав у своєму виступі. І я хотів поставити питання: яким повинен бути науковий підхід до реформи судової системи? Ну, очевидно, матеріалістичний підхід, що означає рух від об’єкта до суб’єкта, як об’єктивно зумовлений розгляд предмета, а не рух навпаки, яким грішить суб’єктивно-ідеалістичний підхід, спираючись на суб’єктивний розсуд. Об’єкт – це ті відносини, які регулює суд.
Тому спочатку потрібно визначити, на яке поле відносин поширюється юрисдикція судів, які справи розглядає суд, а які мають вирішувати інші органи. Потрібно виокремити функцію правосуддя таким чином, щоб на розв’язання конфліктів працювали не лише суди, а й досудовий порядок їх вирішення. У світі давно існує така практика і вона розширюється, до речі. А в нас хронічне збільшення кількості судових справ, суди виходять за розумні межі навантаження на суддів, а з цим вже іде порушення прав громадян, те, про яке тут говорив Василь Іванович Кравченко. Три чи чотири роки тому шість тисяч, а зараз уже називають цифру дев’ять тисяч суддів. В Європі не знайдете таких судових контингентів.
Далі треба визначити специфіку відносин, які вирішує суд, визначити різні способи їх вирішення. Це другий, так би мовити, момент. Наприклад, економічні відносини, господарські вимагають найбільш оперативного розгляду, кримінальні справи – самого прискіпливого. Економіка, капітал, вони не терплять судової затримки його обігу; а суспільна мораль не терпить засудження за покарання невинуватої людини. Звідси потреба скорочення судових інстанцій у господарських справах, на чому давно вже наполягає наш відомий академік Мамутов, і ретельна судова перевірка кримінальних вироків. Таким чином, другий крок – це визначення процесу, тобто порядку розгляду різних категорій справ.
І лише після цього – визначення того, які суди, судді, в якій кількості можуть забезпечити належне процесуальне вирішення даної категорії справ, тобто визначення судоустрою і структури судової системи.
Отже, послідовність побудови судової системи повинна виглядати так: категорія судових справ, судочинство, судоустрій. А наші горе-реформатори майже двадцять років, які керуються не науковим підходом, а суб’єктивним розсудом, діють з точністю до навпаки: спочатку малюють структури судів, потім виділяють їм ділянку діяльності, а далі вигадують процедури для процесуальних кодексів. От ввели Вищий спеціалізований суд з питань інтелектуальної власності як суд першої інстанції. А який суд і в якому порядку буде перевіряти справи цієї першої інстанції? Вищий невідомо щодо кого, не зрозуміло. Чому перша інстанція названа «вищим судом» – це для мене загадка. Логіка у таких реформаторів наступна: був би суд, а чим його завантажити – ми знайдемо. Отак і з'являється дублювання судових юрисдикцій, плутанина в судовій системі.
Ще одна методологічна проблема – чіткість термінології. Науковці знають, що термінологічна плутанина веде лише до безплідних дискусій. Але звідси ж починається плутанина в головах і у практичних діячів. Наприклад, я бачу, що багато хто не розрізняє понять «загальні суди» і «суди загальної юрисдикції», ототожнює їх. Однак це два різних поняття, друге є родовим, тобто ширшим за перше. Загальні суди – один із видів судів загальної юрисдикції поряд із спеціалізованими судами, які також належать до судів загальної юрисдикції. Усі вони очолюються Верховним Судом як найвищим судом загальної юрисдикції.
Але ж є ще й Конституційний Суд, як суд конституційної юрисдикції, принципово відмінної від загальної. Та судовим реформаторам чомусь не догодила «конституційна юрисдикція», і цей термін викинули з Конституції. Що вийшло? А те, що найвищим у системі судоустрою України названо Верховний Суд, а Конституційний Суд хоча і є судом, однак поняттям судоустрою не охоплюється і в його систему не вписується. Між тим, раніше в Конституції було сказано, що Верховний Суд є найвищим органом не в системі судоустрою взагалі, а лише в системі судів загальної юрисдикції, що було більш логічно. Далі більше. Адміністративні й господарські суди зараз є не спеціалізованими судами, а натомість спеціалізованими назвали Вищий антикорупційний суд і Вищий суд з питань інтелектуальної власності, що також належать до судів загальної юрисдикції. Це все суди загальної юрисдикції. То за яким відомством рахувати адміністративні та господарські суди, до якої категорії судів загальної юрисдикції їх віднести?
Ці методологічні питання важливі при вирішені проблеми військових судів. Саме науковий підхід до утворення військових судів застосовано в тих концептуальних положеннях, які запропоновані учасникам «круглого столу». Рух від загального до конкретного – ось в чому суть цього підходу. У проекті рекомендацій «круглого столу» наголошено на тому, що систему військових судів потрібно «вмонтувати» у чинне законодавство без порушення вимог Конституції та законів.
Тут Микола Іванович Сірий говорив про конституційні підстави, які є для утворення військової юстиції і військових судів, вказуючи на суверенітет держави. Це цілком слушно. А я нагадаю статтю 17 Конституції України, де прямо записано засадниче положення, на сьогодні чинне, в якому сказано, що держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей. Жодна категорія осіб у Конституції, в її «Загальних засадах», жодна інша категорія суб’єктів так не виділена. Хіба це не сама більша конституційна підстава, щоб застосовувати статтю 3 Конституції, в якій сказано, що головний обов’язок держави – утвердження і забезпечення прав і свобод людини? В даному разі стосовно людини-військовослужбовця конкретизовано цей обов’язок держави в засадничих положеннях. Я ставлю питання: а що, ці положення не обов’язкові для системи судоустрою, яка є уже більш конкретним положенням Конституції, що повинно відповідати її загальним засадам?
Закон «Про судоустрій» встановив, що зміни до нього повинні вноситися окремо, а не вкупі зі змінами до інших законів. А в нас вийшло так, що Законом «Про Вищу раду правосуддя» в Перехідних положеннях у пункті 3 його внесли зміни відразу до 38 законів. Це не те що юридична техніка, це вже вакханалія якась! І туди ж, до речі, внесли і зміни до кодексів, зміни до Закону «Про судоустрій», які забороняють так робити. У самих кодексах – Податковому, Бюджетному, в Законі «Про судоустрій», Митному кодексі записано, що зміни до них вносяться виключно законами про внесення змін до саме цих законів, а не якимись іншими законами.
Саме тому я вважаю законним і правильним наступний алгоритм дій: спочатку зміни до Закону «Про судоустрій і статус суддів» щодо військових судів; наступний крок – підготовка і внесення Президентом України проекту закону про утворення конкретних військових судів. Тетяна Іванівна говорила про роз’яснення профільного комітету. Не можна сплутувати ці два закони. Іде спочатку закон, яким впроваджуються військові суди в судову систему, тобто закон про зміни до Закону «Про судоустрій». Судоустрій повинен передбачити вказану судову ланку, і відповідно статус суддів військових. Тому що шляхом утворення судів статус суддів не визначається. Далі, на основі цього закону працює Президент України, готує проект закону про утворення конкретних місцевих і апеляційних військових судів. І паралельно можна працювати над процесуальним законом, визначити категорію справ для військових судів, та внести зміни в інші закони.
І в цьому плані, я вважаю, можливо, було б доцільно восени провести у Верховній Раді на базі комітетів, можливо, з питань правосуддя, можливо, з питань оборони і безпеки, слухання або «круглий стіл», які стосувалися б конкретизації процесуальних змін, змін до інших законів, що випливають із внесення змін до Закону «Про судоустрій» щодо військових судів.
А брати і якимось чином затримувати цю процедуру, намагатися вкупі з іншими законами вкинути в Закон «Про судоустрій» інші питання або навпаки, змінювати його через зміну інших законів, мені здається, що це не просто методично неправильно, а й порушує вимоги чинного Закону «Про судоустрій», про які я говорив.
І ще одне. На жаль, немає такої практики, щоб у рекомендаціях наукових конференцій, «круглих столів» визначати горе-реформаторів, в нашому випадку лавриновичів, портнових тощо, які своїми псевдореформами нанесли істотну шкоду державі, ліквідувавши свого часу військові суди всупереч думці багатьох вчених і практиків. Анатолій Васильович Лопата дуже точно визначив мотиви їх діянь. У 30-ті роки, я думаю, вони б не уникнули вищої міри покарання.
Я також хочу сказати, що не треба так прискіпливо дослухатися до рекомендацій Венеційської комісії та інших закордонних експертів. Про це також тут говорили. Я знаю, як робляться ці рекомендації. Там сидять наші хлопці, або Головатий, або Лавринович, Портнов чи хтось інший, напишуть те, що треба їм в Україні. Звідки, наприклад, швед, данець чи хтось інший знає, що тут робиться? Я б не ризикнув, скажімо, рекомендувати шведам чи комусь іншому, не знаючи їхньої ситуації, як їм треба реформуватися. Це сміх. Вони ж відпрацьовують абсолютно неправильні рекомендації, в тому числі ті, що стосувалися ліквідації військових судів, як тоді було. Я можу навести чимало прикладів, коли та ж Венеційська комісія давала суперечні один одному висновки і по прокуратурі, і по інших законах щодо суду. Це замовні речі. У нас є свої голови прекрасні, і я думаю, що ми спокійно можемо обійтися без таких рекомендацій. Тим більше, що уже говорилося тут про Скнилівську справу та інші, коли Європейський суд, а не політична комісія, визнає абсолютно нормальну легітимність, нормальну конституційну законність існування військових судів в Україні.
Реформаторам краще б прислухалися до наукової думки і міркувань фахівців, тому що той досвід, який мають присутні учасники «круглого столу», він безцінний. Ігнорувати його – значить ризикувати наробити дурниць, за які потім доведеться розплачуватися. Тому наш «круглий стіл», мені здається, має стати корисним в тому, щоб допомогти владі реалізувати ініціативу Президента. Це не наша ініціатива, Президент сказав про те, що військові суди необхідно відновити, отже, дійшли до осмислення, що треба дійсно відновлювати військову юстицію. Мені здається, що наше завдання – не говорити, треба чи не треба ці суди, а сприяти оперативним діям влади.
***
Залишається додати, що цей виступ було опубліковано в науковому журналі "Судова апеляція", як і всі матеріали "Круглого столу", проте і дані наукові рекомендації влада вкотре проігнорувала. А сьогодні парламент змушений терміново відновлювати військову юстицію та перейматися питаннями чергової судової реформи...
Висновок
стосовно конституційного подання Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VІ у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 р. №192-VІІІ у взаємозв’язку з положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2.03.2015 р. № 213-VІІІ
У зверненні до Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України судді Конституційного Суду України Вдовіченка С.Л. з приводу зазначеного конституційного подання Верховного Суду України поставлено такі запитання:
1. Чи можна вважати зниження рівня матеріального та соціального забезпечення суддів в результаті внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» таким, що звужує зміст правового статусу суддів та гарантій їх незалежності при здійсненні ними правосуддя?
2. Чи можна, враховуючи те, що згідно з частиною шостою статті 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді, вважати, що Верховна Рада України при внесенні змін до цього закону діяла не на підставі та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, тобто порушила вимоги частини другої статті 19 Основного Закону України, та чи може це бути окремою підставою для визнання неконституційними оспорюваних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Закону №213 ?
Вважаємо, що правова позиція у вказаних питаннях має враховувати наступне:
1. У сформульованому питанні поняттям правового статусу судді не охоплюється поняття гарантій одного з елементів вказаного статусу, а саме незалежності судді у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання (ч.1 статті 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Виходячи з ч.4 статті 48 даного Закону належне матеріальне та соціальне забезпечення судді є однією з гарантій його незалежності (п. 8), поряд з такими гарантіями як недоторканність судді, незмінюваність судді, заборона втручання у здійснення правосуддя, тощо.
Зважаючи на це, зниження рівня матеріального та соціального забезпечення судді не звужує зміст правового статусу судді. Разом з тим, зниження рівня порівняно з існуючим (чинним) рівнем матеріального та соціального забезпечення судді звужує одну з гарантій незалежності судді.
Такий висновок ґрунтується на очевидній презумпції, що існуючий (чинний) рівень забезпечення суддів у державі є належним. Інакше довелося б визнати, що держава не забезпечує одну з гарантій незалежного правосуддя, передбачену Конституцією (частина 1 статті 130 Конституції України встановлює, що держава забезпечує фінансування та належні умови для діяльності судів та суддів).
Вказані презумпція і висновок підтверджуються положенням ч.6 статті 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», згідно з яким при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу визначених Конституцією України гарантій незалежності судді. Це стосується і зниження рівня матеріального та соціального забезпечення суддів, оскільки воно є звуженням обсягу гарантії незалежності судді.
2. Зважаючи на висновок щодо питання №1, слід вважати, що Верховна Рада України при внесенні змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» діяла не у спосіб, передбачений Конституцією та законами України, тобто порушила вимоги частини другої статті 19 Основного Закону України. Разом з тим, на нашу думку, порушення вимоги частини другої статті 19 Конституції України не може бути окремою підставою для визнання неконституційними оспорюваних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Закону №213, оскільки дана вимога статті 19 Конституції України має загальний абстрактний характер і потребує конкретизації визначення порушення шляхом посилання на інші статті Конституції України (зокрема, на ст.130 Конституції).
Висновок підготував:
провідний науковий співробітник відділу конституційного права та місцевого самоврядування
Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
доктор юридичних наук, професор О.І. Ющик