За кілька днів виповнюється рік з часу публікації на сайті роздумів про перспективи вітчизняної академічної науки («О бедном гуманитарии замолвите слово»). Далі були ще декілька публікацій на тему покращення справ у науці та освіті (перважно критичних, але не тільки), проте позитивних змін за цей час не відбулося; а написати щось із цього приводу у відзивах на сайт керманичам наукової галузі, яка під їхнім «мудрим» керівництвом невпинно руйнується, немає часу, бажання, розуму (потрібне підкреслити).
Таке мовчання одночасно з бездіяльністю, а з іншого боку, надмірною активністю бюрократії з Міністерства освіти та науки України (МОН) стосовно різних вигадок на тему «як ускладнити життя вченому та викладачеві» насправді перетворили керовані МОН сфери освіти й науки в руїни (див. «Лабіринти зруйнованої освіти»).
Дійшло до того, що наукові статті, необхідні для захисту дисертацій здобувачам наукових ступенів та присвоєння вчених звань, стало публікувати дуже складно не лише з матеріальної точки зору, а й з організаційної (див. «Алиса и Базилио отдыхают»). Про це у відзивах на сайт пишуть аспіранти та викладачі.
На жаль, руйнівна політика капіталістичних держав стосовно освіти й науки останніми десятиліттями «у тренді» в усьому світі, і наша держава рухається лише у потоці цього «тренду» (див. «О бедном гуманитарии замолвите слово»). Через це організм науки капітально ослаблений, він пройшов уже ту межу, коли вітчизняну науку ще можна було вилікувати «амбулаторно», реформаційними «пігулками» й «мікстурами». Потрібне радикальне, революційне втручання в управління наукою, що передбачає, по-перше, доповнення науково-технічної революції, що відбулася, науково-гуманітарною революцією. По-друге, з урахуванням останньої й на основі її досягнень потрібні розробка та впровадження комплексної системи управління сферою національної науки. Про це йшлося у згаданих вище публікаціях.
А оскільки «спасіння потопаючих є справою самих потопаючих», то першою необхідною умовою революційних перетворень у сфері науки має стати визволення науки з державно-бюрократичного полону, в якому вона опинилася, та надання їй тієї академічної свободи, про яку так турбувалися колись у західних демократіях. В організаційному сенсі академічна свобода потребує змінити державну опіку над нею на академічне самоврядування.
Для цього потрібно не так уже й багато: реорганізувати МОН, вивести з його системи наукову галузь, а замість неї включити галузь культури, ліквідувавши Міністерство культури як надмірну організаційну ланку. Досить у складі нового міністерства освіти й культури департаменту культури… Таким чином органічно буде поєднано освіту з національною культурою (до складу якої входять, між іншим, бібліотеки, музеї тощо. А яка освіта без бібліотек?).
А щодо галузі науки, то держава могла б керувати нею разом з НАН України через нове (замість Мінкультури) Міністерство науки та іноваційного розвитку (МНІР). При цьому держава здійснює переважно нормативно-установчі та контрольно-наглядові функції, а методичні питання розвитку науки та підготовки наукових кадрів визначає НАН України. Це й буде кроком до академічної свободи.
А за що відповідають у галузі науки сьогодні галузеві академії? – Схоже, ні за що. Чому б у такому разі їм не взяти на себе хоча б організацію профільних наукових видань? Галузеві академії як ніхто зобов’язані турбуватися про підготовку наукових кадрів свого профілю. Чому, наприклад, Національна академія правових наук України не може за рахунок бюджету організувати хоча б чотири-п’ять наукових журналів за тематикою державно-правових досліджень?
У цих виданнях на безоплатній основі могли б публікуватися не лише діючі науковці з науковими ступенями, а й здобувачі наукового ступеня, аспіранти – за умови рекомендації їхньої праці кафедрою ВНЗ або відділом наукового інституту. Також у галузевій академії могло б функціонувати видавництво наукової літератури на тих самих засадах. Тоді й академікам було б чим займатися, аналізувати новації в їхній сфері та удосконалюватися самим.
Без реального забезпечення конституційного права кожного на поширення наукової інформації, яке зобов’язана гарантувати держава, ні про яку академічну свободу не може бути й мови. А без наукових публікацій наука просто зникне як явище суспільного життя. Справа не у відсутності державних коштів, а у хворій голові державних управлінців, яким бракує розуму усвідомити значення науки для тієї ж держави…