Між трьома соснами, 

Аналізуючи розроблену Дослідницькою службою Верховної Ради України (Дс ВРУ) Концепцію реформування системи судів (текст наведено у публікації «Що робити з судовою системою?»), ми зупинилися на пункті 4, присвяченому аналізові наукових досліджень, аналітичних документів і рекомендацій, висловивши загальну оцінку цього аналізу в публікації «У «кривих дзеркалах» замовної аналітики». Там же було обіцяно продовжити розгляд конкретних позицій даного аналізу, зокрема, щодо реалізації принципів територіальності, спеціалізації та інстанційності судоустрою в Концепції.

1. Про «вплив принципу територіальності на організацію судової системи України».

Перш ніж визначати «вплив» принципу територіальності (а також інших принципів) на організацію судової системи, логічним було б визначитися зі змістом відповідного принципу, не плутаючи цей конкретний принцип із принципом доступності населення до правосуддя або принципом достатньої кількості для держави судових установ, тощо.

По-перше, принцип територіальності не означає банального розміщення судових установ на певній території, на яку має поширюватися юрисдикція суду. Усі владні установи, усі суспільні інституції взагалі не існують інакше як поза їх розміщенням на певній території свого функціонування. Це розміщення може бути хаотичним, як міська забудова без чіткого плану, а може бути відповідним чином упорядковано.

Для державного управління давно стала очевидною необхідність адміністративного поділу території держави на певні адміністративні одиниці. Такий поділ є одним із головних принципів державного управління, яким визначається система органів державного управління і якому підпорядковується державний устрій в цілому, в тому числі також і судоустрій країни.  

Необхідність адміністративно-територіального поділу держави зумовлена, з одного боку, об’єктивно наявною в країні мережею населених пунктів (село, селище, місто), а з іншого – потребою організації державного управління населенням, яке проживає в них, яку так або інакше розуміє та реалізує публічна влада. Звідси дві підсистеми публічної влади (державна влада та влада місцевого самоврядування).

Питання адміністративно-територіального устрою України ми розглядали в контексті юридичної доктрини (див. «Юридична доктрина: поняття» - п. 5.4. Загальнометодологічні питання правової реформи), тому тут відзначимо ще наступне. 

Судова система, як одна із складових системи державного управління, має будуватися на тих самих началах, на яких будується вся система державного управління. 

Разом з тим, функціональна специфіка правосуддя, зі свого боку, має враховуватися при визначенні адміністративно-територіального устрою держави. Тому коли влада береться укрупнювати адміністративно-територіальні одиниці, керуючись тими чи іншими міркуваннями, вона зобов’язана виходити не тільки з потреб виконавчої "гілки" влади, а й передбачати, як адміністративно-територіальні зміни вплинуть на існуючу організацію та функціонування правоохоронних органів, особливо на організацію та здійснення системи правосуддя.  

_______

Визначальним в адміністративно-територіальному устрої держави завжди є його базовий рівень, тобто наявна в країні мережа населених пунктів, на основі якого здійснюється адміністративний поділ системи публічної влади. З базового рівня виходить поділ території України на адміністративні одиниці – райони та області, як території, на яких здійснюється типове державне адміністрування за основними його напрямами відповідно на районному та обласному рівнях.

Об’єднання тієї або іншої кількості населених пунктів в адміністративний район, а декількох районів – в область відбувається не лише з урахуванням приблизно однакової кількості населення, а ще й враховуючи різні інші чинники, насамперед, природні, економічні, етнічні, історичні тощо. Відтак, у державі можуть існувати області, що різняться за чисельністю їх населення в рази, так само, як і обласні центри можуть відрізнятися кількістю їх жителів у рази. Крупні міста, у свою чергу, можуть адміністративно розділятися на райони в місті.

В усіх таких випадках влада, визначаючи адміністративно-територіальний устрій, має на меті забезпечити оптимальне та ефективне управління населенням на відповідній території в частині здійснення не тільки адміністрування, а й інших публічно-владних функцій, в тому числі правоохоронної діяльності з правосуддям, з урахуванням його спеціалізації та інстанційності.  

З цього приводу в пункті 4 Концепції читаємо: «В юридичній літературі висловлювалися думки щодо необхідності зміни підходів законодавця до реалізації принципу територіальності при побудові місцевих загальних судів. Основні підходи є такими: а) один суд – один округ (утворення судових округів пропорційно до кількості населення); б) один суд – один район (утворення судів у відповідних адміністративно-територіальних одиницях – районах)».

При цьому йдеться про те, що поняття «судовий округ» не є тотожним поняттю «адміністративно-територіальна одиниця», оскільки сутність першого полягає в організації на певній території суду (судів), територіальна юрисдикція якого не збігається з адміністративно-територіальним поділом, встановленим у державі. «Адміністративно-територіальний поділ передбачає утворення органів управління загального характеру, а спеціальне утворення – судовий округ окреслює територіальну компетенцію судів, які вправі здійснювати судочинство на цій території».

Щодо судових округів в Концепції, зокрема, зазначається:

В експертному середовищі позиція щодо утворення судових округів зводиться до побудови такої системи судів за територіальним принципом, коли у межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці (району) функціонуватиме кілька судів – у випадку, якщо це необхідно для гарантування доступу населення до правосуддя (наприклад, у разі територіальної віддаленості від адміністративно-територіального центру або високої густоти населення). Також, на думку вчених, це є можливістю забезпечити децентралізацію судових органів та, відповідно, обмежити на них вплив інших суб’єктів, наділених владними повноваженнями». Відзначено, що при створенні системи судоустрою більшість європейських держав не прив’язується до адміністративного територіального поділу, але дотримується принципу максимального наближення судових установ до споживачів судових послуг (Латвія, Литва, Польща, Болгарія). При оптимізації судової системи не обов’язково прив’язуватися до адміністративно-територіального устрою країни, а більшою мірою дотримуватися принципу максимального наближення судових установ до населення. Тим самим не буде порушуватися ані принцип територіальності побудови судової системи, ані принцип доступу до правосуддя.

Висловлено також думку про утворення місцевих судових округів з урахуванням критерію чисельності населення на базі одномандатних виборчих округів. Зазначається, що у разі організації системи судів загальної юрисдикції поза адміністративно-територіальними одиницями «відбувається конкуренція принципів доступності правосуддя і незалежності суддів, а з урахуванням пріоритетності зручного й зрозумілого розташування судів для населення варто надати перевагу доступності».

Водночас, наводиться протилежна думка, згідно з якою реалізація організації мережі судів «відповідно до кількості населення на певній території» призвела б до істотного перегляду самої суті принципу територіальності. Сподівання на те, що така структура сприятиме підвищенню рівня незалежності судів від органів влади на місцях є просто наївними, якщо врахувати багатоваріантність способів такого впливу і винахідливість представників вітчизняних владних структур. Не можна не враховувати також, що розпорошеність судових органів по різних адміністративно-територіальних одиницях неминуче дезорієнтуватиме громадян у пошуках потрібного їм суду, а отже й ускладнить доступ до правосуддя.

Тому значна частина вчених і практиків вважає доцільною організацію мережі судів за існуючим адміністративно-територіальним поділом держави (один район – один суд). Судові округи належить створювати із прив’язкою до адміністративно-територіального устрою України, оскільки територіальна організація місцевих загальних судів без прив’язки до адміністративно-територіального устрою значною мірою ускладнить реалізацію ними свого права на судовий захист. Критерій чисельності населення слід враховувати при визначенні кількісного складу суддів у місцевих загальних судах. Принцип територіальності означає, що в кожній адміністративно-територіальній одиниці країни – районі, місті (крім міст районного підпорядкування), районі в місті, кількох районах чи у районі та місті створюються місцеві суди, яким підвідомчі всі справи, що виникають у межах цієї території.

Більшість вчених погоджуються з тим, що із розміщенням судів за територіальною приналежністю спроститься доступність до них. Особам, які бажають звернутися до суду, не потрібно буде витрачати зайві кошти та час на переїзди до інших областей, скоротяться строки розгляду справ. Функціонування судів на одній територіальній площині дозволить забезпечити рівномірне навантаження на суддів залежно від специфіки справи; скоротиться тривалість розгляду справ, оскільки один із критеріїв, що впливав на тривалий розгляд, – це навантаження на суддю. Із використанням правильного розподілу навантаження на суддів та перебування судів за місцем вирішення спорів, судова тяганина не залежатиме від самих суддів. Скорочення кількості судових інстанцій, судів та суддів скоротить кількість бюджетних видатків на їх утримання, що дасть змогу вивільнити кошти й направити на підвищення заробітної плати суддів. Територіальна приналежність судів до місцевості спростить і збільшить доступність громадян до системи правосуддя, чим і проявить свою відкритість перед суспільством.

Необхідність збереження існуючих підходів до територіальної організації місцевих загальних судів підтверджується історичним досвідом. На теперішній час у пересічних громадян виникають складнощі при розмежуванні судових юрисдикцій, а тому територіальна організація місцевих загальних судів без прив’язки до адміністративно-територіального устрою значною мірою ускладнить реалізацію ними свого права на судовий захист. Мережу місцевих загальних судів слід синхронізувати з мережею суміжних із судовою владою інститутів: прокуратури, адвокатури, центрів безоплатної правової допомоги та органів виконання судових рішень.

________

Далі в Концепції відзначено, що 17.07.2020 р. Верховна Рада України ухвалила Постанову № 807-IX «Про утворення та ліквідацію районів», у зв’язку з чим кількість судів в Україн, на думку окремих вчених, має бути приведена у відповідність до кількості новостворених районів. Водночас парламент стосовно територіальної юрисдикції місцевих судів у зв’язку з утворенням (ліквідацією) районів встановив, що до зміни законом системи місцевих судів на території України відповідні місцеві суди продовжують здійснювати свої повноваження у межах територіальної юрисдикції, визначеної до набрання чинності вказаною Постановою, але не довше ніж один рік з дня припинення чи скасування воєнного стану на території України.

У зв’язку з цим у листі Ради суддів України зазначено, що система судоустрою хоч і будується за принципом територіальності, проте на практиці не завжди може співпадати з існуючим адміністративно-територіальним поділом держави. Зміна адміністративно-територіального устрою є лише підставою для перегляду чинної системи судоустрою, а до цього місцеві загальні суди продовжують здійснювати розгляд справ у межах раніше утворених районів і раніше визначеного адміністративно-територіального устрою.

У Концепції відзначено також, що ще до проведення укрупнення районів деякі вчені наголошували на необхідності утворення судових округів на території кількох районів чи їх частин, що об’єднані в єдину територіальну одиницю, або об’єднання лише адміністративно-територіальних одиниць.  

І такий узагальнюючий висновок: «Враховуючи наведені наукові позиції і рекомендації, а також міжнародний досвід організації мережі судів, вбачаємо за доцільне підтримати реформування мережі судів відповідно до принципу територіальності, а також із урахуванням реформи адміністративно-територіального устрою – укрупнення районів, передбаченої у постанові Верховної Ради України».

У такому разі увесь «вплив принципу територіальності на організацію судової системи України» зводиться до того, що будь-яка забаганка влади щодо зміни територіального поділу держави автоматично тягне за собою перегляд кількості судових установ та її скорочення (чи, навпаки, збільшення). Хіба не про це свідчить висновок авторів Концепції у пункті 5 «Висновки та пропозиції»:

«Вбачається за доцільне підтримати концепцію «один район – один суд» щодо побудови судів першої інстанції – місцевих загальних судів. Реформа децентралізації передбачає утворення 136 районів замість 490».  

Місцем розташування місцевих загальних судів пропонується визначити районні центри, а загальних апеляційних судів – обласні центри, з можливістю зміни місця розташування суду.

Виявляється, прийшли до того, з чого розпочинали, що виправдовувало себе на практиці десятки років, було зафіксовано в так званій «малій судовій реформі» на початку 2000-х років на основі Конституції України 1996 року. Доки не прийшли «реформатори» з їхнім невідомо для чого взятим «міжнародним досвідом» надання державою судових «послуг» та не нав’язали сумнівну ідею «судових округів», як штучних «анклавів» у конституційно встановленому адміністративно-територіальному устрої.

Для чого тоді визначати в Конституції територіальний устрій держави, якщо організація влади, зокрема, судовий устрій,  йому не підпорядковується, а формується у довільно визначених «судових округах»? Мова не йде про такий виняток як військова юстиція, яку й раніше організовували територіально з прив’язкою до організації військових округів. Проте нікому не спадало на думку  називати військовий суд гарнізону «окружним» судом.

Умоглядні концепції на зразок «один район – один суд» так мало дають для розуміння принципу територіальності та його «впливу» на систему судів, що у згаданому листі Ради суддів України його автори не знайшли нічого кращого, як протиставити вказаному принципу «практику» та встановлений Конституцією адміністративно-територіальний устрій держави. Конституційний устрій сам по собі, а «чинна система судоустрою» – сама по собі… Тому й виникає ситуація, коли роками не вирішується як одне із «актуальних та невідкладних» питання "оптимізації існуючої мережі судів» (див.: Синиця славу розпустила..."). 

Але ж Концепція судової реформи й повинна була вирішити цю колізію !

. * * *

2. Про «вплив принципу спеціалізації на організацію судової системи».

Визначення «впливу» принципу спеціалізації на судоустрій розпочинається у Концепції з вигаданих її авторами «міжнародних принципів щодо судової спеціалізації», згідно з якими «спеціалізація може вводитися різними способами залежно від того, які правові рамки дозволяє держава. Спеціалізація може відбуватися за галуззю права чи за інститутом, що регулює певні суспільні відносини (галузева спеціалізація), або за суб’єктами останніх (суб’єктна спеціалізація)».

З такими «міжнародними принципами» держава може дозволити собі будь-які «правові рамки», на які взагалі здатне свавілля державної бюрократії (а бюрократія здатна на багато що...). Адже якщо спеціалізувати суди та суддів за галузями права чи правовими інститутами, то ніяких «рамок» не вистачить. А фантазію науковців тут взагалі не зупинити. Чого варта лише галузева диференціація правової системи, в якій теоретики права винаходять все нові й нові «галузі»... (Колись із цього приводу О.С. Йоффе жартував про виділення навіть галузі «банно-прального права»). 

А разом з цими «галузями» виникає низка запитань: чому одні галузі отримують «своїх» суддів і «власні» суди, а інші їх не мають? Як розглядати адміністративні суди – як «продукт» галузі адміністративного права чи за суб’єктним критерієм? І чи це «продукт» тільки вказаної галузі, чи також і відповідної процесуальної галузі? А якій «галузі» чи правовому інституту відповідає існування «антикорупційного суду»? Нарешті, чому суб’єктний критерій спеціалізації судів взагалі протиставляється галузевому критерію, якщо специфіка окремих галузей права визначається, крім іншого, специфічним суб’єктом (наприклад, міжнародне право)?...

Цих та інших запитань вистачає для того, щоб висловити великий сумнів стосовно якості "міжнародних принципів щодо судової спеціалізації".   

_______

Розрізняючи два підходи до судової спеціалізації, а саме – спеціалізацію судів та внутрішньосудову спеціалізацію суддів, автори Концепції аналізують «переваги утворення і функціонування в системі судів України» спеціалізованих судів з точки зору різних вчених.

Ми не будемо розглядати ці наукові позиції, тим більше що їх критична оцінка в Концепції відсутня, а звернемо увагу на такі зауваження в ній.

Дискусія щодо спеціалізації судової системи розпочалася ще на початкових етапах судової реформи, коли в 1992 році були проголошені її завдання, а саме: (а) шляхом ефективного розмежування повноважень судових органів гарантувати їм самостійність і незалежність від впливу законодавчої й виконавчої гілок влади; (б) реалізувати демократичні ідеї правосуддя, опрацьовані наукою та світовою практикою; (в) створити таку систему законодавства про судоустрій, яка забезпечила б незалежність судової влади; (г) поступово здійснити спеціалізацію судів; (ґ) максимально наблизити їх до населення; (д) чітко визначити компетенцію різних ланок цієї системи; (е) гарантувати право громадянина на розгляд його справи компетентним, незалежним і неупередженим судом.

Традиційно реалізація принципу спеціалізації судочинства в Україні обмежувалася існуванням, крім системи так званих «загальних» судів (які розглядали цивільні, кримінальні справи, справи про адміністративні правопорушення тощо), ще й господарських і адміністративних судів. Водночас новою редакцією Конституції України 2016 року й на підставі Закону утворені Вищий суд з питань інтелектуальної власності та Вищий антикорупційний суд. Вчені наводять доводи щодо існування (у тому числі утворення нових / відновлення ліквідованих) військових спеціалізованих судів.

Створення системи спеціалізованих адміністративних судів «було кроком України до євроінтеграції та приведення вітчизняного законодавства у відповідність до європейських норм і стандартів». На цьому наголошувала Венеціанська комісія у Висновку щодо запропонованих змін до Конституції України у сфері правосуддя від 26 жовтня 2015 року № CDL– AD(2015)27, коли підтримала свою попередню позицію, яка передбачає існування системи спеціалізованих адміністративних судів, указавши на доцільність автономії системи адміністративних судів.

Предметом адміністративної юрисдикції є всі публічно-правові спори, в яких однією зі сторін є фізична чи юридична особа, а іншою − суб’єкт владних повноважень (незалежно від того, який орган або система органів наділені повноваженнями розглядати відповідних спір). Адміністративні справи мають особливий публічно-правовий характер і стосуються відносин, що унормовуються переважно нормами конституційного, адміністративного та фінансового права (що відрізняє їх від справ, які належать до так званої приватноправової категорії – цивільних та господарських).

Таким чином, адміністративні справи, на відміну від цивільних та господарських, відрізняються, у першу чергу, їх публічно-правовим характером, тобто таким, що виник за участю суб’єкта владних повноважень із приводу здійснення ним своєї компетенції для досягнення публічного (державного, суспільного чи територіального), а не приватного інтересу.

Перелік справ, які розглядаються адміністративними судами, наведений у статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України і є виключним. На думку фахівців, об’єднувальна реформа по суті нічого не міняє: залишається та ж сама кількість справ, а кількість суддів не зменшиться, а можливо навпаки зросте, ніяких фінансових вигід така перебудова державі не принесе, оскільки спеціалізація суддів розшириться, збільшиться кількість судових палат тощо. Виникне серйозна проблема кадрового дефіциту суддів, на підготовку яких і стажування будуть потрібні тривалий час і додаткові витрати. Як наслідок, якість здійснення даного виду правосуддя помітно впаде.

 Проблема розмежування судових юрисдикцій, яку пропонують вирішувати шляхом реформування судової системи, має врегульовуватися через удосконалення процесуальних норм, які б встановили більш чіткі критерії розмежування і не допускали виникнення спорів про підсудність. Перспективи реформування адміністративного судочинства в Україні знаходяться у площині запровадження сучасних процедур медіації, електронного провадження, покращення контролю за законністю рішень судів з боку судів вищого рівня (особливо Верховного Суду), оптимізації навантаження на суддів шляхом встановлення раціональних норм їх діяльності, своєчасного регулювання кількості суддів залежно від кількості справ, що надходять до судів, розробки й реалізації більш ефективних механізмів відбору, підготовки, підвищення кваліфікації та відповідальності суддів.

_______

З приводу даних зауважень слід зазначити, що станом на 1992 рік існувала перехідна від радянської система судоустрою, визначена чинним на той час Основним законом; система, концепцію реформування якої ухвалили ще до прийняття нової Конституції. В тій колишній системі були реалізовані «демократичні ідеї правосуддя, опрацьовані наукою та світовою практикою», принаймні тоді не йшлося про «тоталітарне антидемократичне правосуддя»; існувала спеціалізація судів і суддів, була досить «чітко визначена компетенція різних ланок цієї системи» та гарантовано право громадянина на судовий розгляд його справи, причому гарантовано не меншою мірою, ніж в усі наступні роки незалежності (зокрема, щодо термінів розгляду справ такого безладу як зараз тоді не було).

1. Що зумовило необхідність реформування тієї системи? Звичайно ж, не потреба приведення її до міфічних «міжнародних стандартів», якщо уже наша держава ставала суверенною державою. Змінилися владні інститути на найвищому рівні, найперше, з’явився інститут президента та парламент, члени якого почали працювати на постійній основі. У зв’язку з цим зазнав змін розподіл установчих і контрольних повноважень, що потягло за собою необхідність змін у судоустрої та статусі суддів.

Крім того, змінилися відносини власності, а з ними скорочувалася частка державної власності та зростала кількість приватних суб'єктів; а отже й економічні відносини не могли розглядатися уже державним арбітражем, потрібен був більш незалежний економічний суд. Так само, зміни у військовій сфері обумовили перегляд системи військових трибуналів і запровадження військової юстиції. За цими змінами мали йти відповідні зміни у судочинстві, зокрема, впровадження інституту апеляції, тощо.  

Усе це було враховано в новій Конституції України, якою була визначена нова система правосуддя, що відповідала на той час усім «міжнародним стандартам». Це конституційне визначення становило основу так званої «малої судової реформи», що згідно з перехідними положеннями Конституції повинна була реалізуватися впродовж п'яти років.

Надалі відбулася контрреформа, про що уже було сказано в публікації «У "кривих дзеркалах" замовної аналітики»(скільки було в Україні реформ?), яка врешті-решт призвела до сьогоднішнього жалюгідного стану правосуддя в Україні.

2. Твердження в Концепції про те, що «традиційно реалізація принципу спеціалізації судочинства в Україні обмежувалася існуванням, крім системи так званих “загальних” судів (які розглядали цивільні, кримінальні справи, справи про адміністративні правопорушення), ще й господарських і адміністративних судів», свідчить про нерозуміння її авторами суті даного принципу. Вказаний принцип вони зводять до банального поділу усієї сфери судочинства між усіма суддями та судами за предметним або суб’єктним критерієм.

Мені уже раніше доводилося відзначати, що спеціалізованими суди можуть бути тільки відносно неспеціалізованих, тобто відносно так званих загальних судів. Останні тому й називаються «загальними», що вони існують практично в усіх державах. Жодна судова система не обходиться без розгляду цивільних справ та справ про кримінальні та адміністративні правопорушення, й судів, які їх розглядають.

А стосовно існування в них судів, спеціалізованих на розгляді інших категорій справ, то це, як кажуть, справа смаку: в різних країнах існують різні спеціалізовані юрисдикції, у чому автори Концепції можуть переконатися зі свого огляду міжнародного досвіду. Уже той факт, що цивільні й кримінальні справи розглядаються в одному суді, незважаючи на різні правила цивільного та кримінального судочинства, повинен був наштовхнути на думку про те, що тут немає спеціалізації судів, а може бути в кращому разі спеціалізація суддів.

3. Той предметний критерій для виділення адміністративних судів в якості спеціалізованих, який названо в Концепції, не витримує критики. За словами її авторів, «предметом адміністративної юрисдикції є всі публічно-правові спори, в яких однією зі сторін є фізична чи юридична особа, а іншою − суб’єкт владних повноважень (незалежно від того, який орган або система органів наділені повноваженнями розглядати відповідний спір)».    

Що тут скажеш? Уся наведена фраза – суцільне непорозуміння. По-перше, розгляд справ в усіх судових юрисдикціях є публічно-правовим, навіть якщо розглядається кримінальна справа приватного звинувачення. По-друге, до якого предмета в такому разі належать спори щодо компетенції, сторонами яких є виключно владні суб’єкти?  

Та це дріб’язок. Головна проблема в тому, що Концепція орієнтується на давно застаріле примітивне уявлення про публічне і приватне право. Так, кримінальне право і процес належать до галузей публічного права. Тут особа кримінального правопорушника на одному боці та державна влада, в особі відповідних органів, на іншому боці цілком відповідають визначенню вказаного предмета адміністративної юрисдикції, та чомусь кримінальні справи залишено у загальній юрисдикції.  

Схоже, автори Концепції самі відчувають, що формального визначення предмета адміністративної юрисдикції не досить, тому вони доповнюють його твердженням про те, що «адміністративні справи мають особливий публічно-правовий характер і стосуються відносин, що унормовуються переважно нормами конституційного, адміністративного та фінансового права (що відрізняє їх від справ, які належать до так званої приватноправової категорії – цивільних та господарських)». 

За цю стару «цивілістичну» вигадку продовжують чіплятися лише самі цивілісти, котрі не можуть визначитися з предметом власної галузі якраз через відсутність переконливих понять «приватне право» та «публічне право». За логікою цивілістів, трудовий договір є інститутом приватного права, проте вони не розглядають трудове право як «приватне» чи «цивільне», адже «такого немає ніде в світі», як полюбляє «аргументувати» дехто з них за браком знань.   

Тут немає сенсу повторювати те, про що було достатньо сказано раніше (див. «Правова реформа: загальне поняття та проблеми здійснення в Україні»; «Галузі та інститути правової системи: міфи і реальність»; «Теоретичні основи законодавчого процесу»; «Обережно: юридичний чорнобиль»).

А без розуміння принципу спеціалізації судів та критеріїв останньої фраза в Концепції про те, що «створення системи спеціалізованих адміністративних судів було кроком України до євроінтеграції та приведення вітчизняного законодавства у відповідність до європейських норм і стандартів» виглядає, м’яко кажучи, недоречною. Хотілося б поглянути на ті «європейські норми»…От якби Венеціанська комісія у 2015 році не просто «підтримала свою попередню позицію, яка передбачає існування системи спеціалізованих адміністративних судів, указавши на доцільність автономії системи адміністративних судів», а й вказала на ті конкретні «стандарти» (а не загальні гасла), за якими визначається предмет адміністративної юстиції, то, можливо, й не було б такого безладу в адміністративному судочинстві, коли, наприклад, справи однієї й тієї самої категорії розглядає і загальний суд, і адміністративний (див. «Пенсійне забезпечення народних депутатів»).  

Не було б тоді й «новели» щодо спеціалізованого Вищого суду з питань інтелектуальної власності у 2017 році, який «створено» президентським указом на підставі закону, «але який де-факто на момент складання цієї Концепції не функціонує». Виявляється, дехто вважав, що «розгляд справ з інтелектуальної власності різними судами (зокрема, загальними та господарськими відповідно до їх компетенції) спричиняє відсутність єдності правозастосування як результат недосконалого, несистематизованого правового регулювання». Проте замість внутрішньої спеціалізації суддів, що її пропонували окремі фахівці, утворили окремий спеціалізований суд, з яким тепер не знають, що робити. Може, вчергове піти до Венеціанської комісії?...

Те саме можна зауважити стосовно Вищого антикорупційного суду, також створеного в якості спеціалізованого суду, вся «специфіка» якого зводиться до особливого порядку призначення суддів цього суду. Ні про яку «предметну» специфіку порівняно із загальним кримінальним судочинством тут не йдеться, а все зводиться до особливостей суб’єкта злочину. Та чи досить цієї специфіки для створення спеціального суду? Чи, може, корупційні високопосадові злочинці стали настільки поважними громадянами порівняно з рядовими людьми, що для них потрібен особливий суд? А як бути з рівністю усіх перед законом і з нормою Конституції щодо неприпустимості створення особливих судів? Чомусь виникає думка, що такі спецсуди та інші спецоргани тільки примножують корупцію, а не ліквідують її…

То, можливо, потрібно спочатку, як казав Жванецький, "дещо підправити в консерваторії", визначитися врешті-решт із сутністю принципу спеціалізації в судовій системі, а уже потім пропонувати чергові «спеціалізовані» судові ланки?...

+ + +

Заради об’єктивності варто сказати, що в Концепції наводиться також «аналіз недоліків виокремлення спеціалізованих судів із системи судів загальної юрисдикції». Проте уже назва предмета цього аналізу викликає запитання. Якщо йдеться про «плюси» й «мінуси» створення спеціалізованих судів взагалі, в теорії, то вони є в кожному явищі і в кожному процесі. Тоді слід говорити про неоднозначність принципу спеціалізації в судовій системі. Якщо ж мається на увазі практика розбудови судоустрою, то так треба було й сказати.

По-друге, спеціалізовані суди не «виокремлюються» із системи судів загальної юрисдикції, оскільки вони належать до цієї системи, на відміну від конституційної юрисдикції. Саме так було встановлено Конституцією 1996 року. Принаймні, ще станом на 2015 рік у ст.124 Конституції було чітко вказано, що судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. А в ст. 125 було записано, що «система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди. Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди. Створення надзвичайних та особливих судів не допускається».

Ми далі ще повернемося до тієї конституційної вакханалії, яку вчинили щодо судоустрою «реформатори» попереднього скликання парламенту з благословіння закордонних «експертів», а зараз констатуємо, що дана Концепція підігнана під чинну редакцію Конституції України, яка сама повинна була стати предметом її критичної концептуальної оцінки.

Так, чинна редакція ст.125 Конституції взагалі не включає Конституційний Суд України до системи судоустрою, в якій найвищим судом є Верховний Суд. А при тому в ній записано, що «з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди». Ніби у цій же сфері не діють усі інші суди з тією самою метою… Та коли звернутися до ст. 148 Конституції, то виявляється, що частину суддів КСУ призначає з’їзд суддів України, хоча до системи судоустрою України цей суд нібито не входить, і яке відношення до нього мають судді судів загальної юрисдикції – визначити неможливо.

Та повернемося до аналізу недоліків виокремлення спеціалізованих судів.

У Концепції з цього приводу наведено такі «аргументи проти широкої зовнішньої судової спеціалізації: (а) поділ судової влади по горизонталі на різні самостійні судові системи призводить до ослаблення судової влади, порушення рівності прав громадян перед законом, створення громіздкої, витратної й заплутаної судової системи, ускладнення вирішення кадрової проблеми в судах; (б) запровадження великої кількості судових підсистем викликає численні конфлікти юрисдикцій між судовими підсистемами, що ускладнює доступ громадян до правосуддя й розуміння ними порядку звернення до суду; (в) створення нової гілки влади вимагає значних матеріальних та організаційних витрат».

Однак, на думку авторів Концепції, «саме по собі існування проблеми визначення юрисдикції не може стати підставою для ліквідації цілої ланки спеціалізованих судів – адміністративних судів, з огляду на те, що, як було відзначено, характер адміністративних спорів носить публічно-правовий характер. У такому разі необхідно удосконалювати саме процесуальне законодавство (зокрема, ураховуючи актуальну практику Верховного Суду щодо розмежування т. зв. приватних і публічних спорів, а також запроваджуючи механізм автоматичної передачі загальними судами справи на розгляд до адміністративного суду в разі, якщо особа, яка звертається до суду, помилилась із визначенням предметної юрисдикції)».

_____ 

Така «геніальна» рекомендація авторів Концепції – вирішувати питання визначення юрисдикції через «удосконалення процесуального законодавства» вчергове засвідчує цілковите нерозуміння ними предмета. Колись законодавець забороняв юрисдикційний «пінг-понг», аби заради оперативного вирішення справи не ганяти громадян «від Понтія до Пілата». Та то колись, а у «корупційну епоху» чому б не поманіпулювати процесуальним законом за рахунок тих самих неосвічених у правовому сенсі громадян? Це ж як просто: не хочеш вирішувати питання – пошли заявника («по закону»!) до іншої юрисдикції, а там, можливо, з часом справа й сама якось вирішиться...

Схоже на те, що автори не розуміють співвідношення матеріального права та процесу, не усвідомлюють того, що якраз специфіка судової юрисдикції є визначальною щодо змісту процесуальних норм, а відтак процесуальними нормами не можна «підправляти» юрисдикцію. Проте є обґрунтована підозра, що справа тут в іншому, в чомусь, що криється за фразою: «Саме по собі існування проблеми визначення юрисдикції не може стати підставою для ліквідації цілої ланки спеціалізованих судів – адміністративних судів, з огляду на те, що, як було відзначено, характер адміністративних спорів носить публічно-правовий характер».

Справа, виявляється в тому, чи ліквідувати «цілу ланку спеціалізованих адміністративних судів», чи залишити її в системі судоустрою. Звичайно, якщо триматися чинної редакції Конституції України («священої корови» авторів Концепції), то така ліквідація буде неконституційною, оскільки в Конституції вказано, що «у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди». Раз сказано про дану окрему категорію судів, то це однозначно спеціалізовані суди. А те, що вказані суди «наповзають» на інші юрисдикції «у сфері публічно-правових відносин» – це той дріб’язок, який можна обійти «удосконаленням процесуального законодавства». Звідси й такі «геніальні» рекомендації…

А як же бути з іншими спеціалізованими судами, окрім адміністративних, про які немає згадки в чинній редакції Конституції України? Тут «на допомогу» приходить «замовна аналітика», до якої вдаються автори Концепції.

«Розмежування предметної юрисдикції судів, на думку Ткачука О. С., має відбуватися лише за характером правовідносин, що виступають предметом спору, враховуючи їх належність або до «сім’ї» приватного, або до «сім’ї» публічного права. Глущенко С.В. наполягає на тому, що недопустимість паралельного існування цивілістичної і господарської матеріальних систем, що зумовлює конкуренцію відповідних судових юрисдикцій, створює ризики різного тлумачення норм права і породжує формування різної судової практики. Тому запропоновано підсилити цивілістичний напрям, зазначити про втрату чинності Господарського кодексу України, перенести окремі норми Господарського процесуального кодексу України у Цивільний процесуальний кодекс України та ліквідувати судову господарську юрисдикцію.

При цьому, в обґрунтування своєї позиції вчена посилається на офіційну статистику, зазначаючи, що існування такої незначної кількості справ свідчить про недоцільність існування окремих судових установ для їх розгляду. Статистичні відомості за 2018–2022 роки свідчать, що кількість цивільних справ, яка перебувала на розгляді в судах, значно перевищує кількість господарських справ».

Цей «шедевр» наукової думки, на який є посилання в Концепції, вочевидь, обрано для «потрібного» аналізу наукових позицій (див. «У “кривих дзеркалах” замовної аналітики»). Тут уже розділити предметні юрисдикції судів дозволено виключно лише «за характером правовідносин», а не завдяки «удосконаленню процесуального законодавства».

А про «характер правовідносин» скаже нам «думка» вченої С. Глущенко, для якої «паралельне існування цивілістичної і господарської матеріальних систем» неприпустиме, адже воно «зумовлює конкуренцію відповідних судових юрисдикцій, створює ризики різного тлумачення норм права і породжує формування різної судової практики». У зв’язку з цим потрібно «підсилити цивілістичний напрям», ліквідувати Господарський кодекс України, а окремі норми Господарського процесуального кодексу України перенести у Цивільний процесуальний кодекс України, ліквідувавши судову господарську юрисдикцію. І «вбивчий» аргумент на завершення: кількість цивільних справ на розгляді в судах значно перевищує кількість господарських спорів.

О. Бендер сказав би: конгеніально! Та цей герой зі своїми вигадками не йде ні в яке порівняння з такою «наукою», хоча його логіка й на дві голови вища… Раз «паралельне існування цивілістичної та господарської матеріальних систем» об’єктивно має місце, то про «неприпустимість» його існування можуть хіба що мріяти цивілістичні ортодокси. А якщо такого існування немає, то про що взагалі мова у цієї вченої?

Невже хтось справді думає, що «паралельне існування» двох систем може створити конкуренцію в чомусь? Конкуренція є лише тоді, коли одна сторона з іншою якось перетинаються, мають суперечливі інтереси. Якщо я, приміром, торгую будівельними матеріалами, а сусід овочами, то ми один щодо одного зі своїми інтересами «паралельні», а не «перпендикулярні», й конкуренції між нами на цій основі не може існувати в принципі.

Конкуренція між цивільною і господарською сферами відносин існує лише в головах цивілістів, які, повторюю знову, не можуть визначитися з поняттям своєї власної сфери.

То яким чином об’єктивна відсутність конкуренції двох названих сфер – цивільної та господарської – може зумовити «конкуренцію відповідних судових юрисдикцій, створювати ризики різного тлумачення норм права і породжувати формування різної судової практики»? – Лише одним чином, а саме: якщо існує дві різні судові юрисдикції, які суб’єктивно визначені з помилками, а судді тлумачать норми цивільного і господарського права при їх застосуванні так само з помилками. А оскільки цивільних спорів у судах значно більше ніж спорів господарських, то й відповідних помилок у цивілістів значно більше… 

У такому разі якщо й «потрібно підсилити цивілістичний напрям», то не шляхом ліквідації Господарського кодексу України (який є лише юридичним дзеркалом, що відображає систему господарських відносин). Як писав Гоголь, «на зеркало неча пенять, коли рожа крива», а в Україні кажуть: подивися в воду на свою вроду…

Щось цивілістам зі своєю «вродою» треба робити, а не перейматися якістю дзеркала іншої сфери відносин, та ще й втручатися в іншу публічно-правову сферу – сферу судового процесу з їх нікчемними рекомендаціями перенести (!) «окремі норми Господарського процесуального кодексу України у Цивільний процесуальний кодекс України» та "ліквідувати господарську юрисдикцію". Одним словом, "унтер-офицерскую вдову считать девицей", а "господарську" юрисдикцію вважати "цивільною". 

Складається враження, ніби цивілісти «приватизували» уже й судочинство із судоустроєм. Залишилося хіба що на посади суддів призначати виключно вчених-цивілістів, котрі не визнають нічого господарського й публічно-правового взагалі, аби «підсилити цивілістичний напрям». Ось що робить приналежність до "сім'ї  приватного права". Така собі приватно-правова мафія...   

+ + +

У Концепції наведено дані про кількість цивільних та господарських справ, які перебували на розгляді в судах у період 2018-2022 рр. Так, цивільних справ на розгляді місцевих судів було відповідно по роках: понад 1,2 млн.; 1,249 млн.; 1,213 млн.; 1,478 млн.; 916 тис. В апеляційних судах відповідно: 108,7 тис.; 105 тис.; 97,3 тис.; 108,4 тис.; 75,9 тис. У касаційному цивільному суді відповідно: 53,3 тис.; 26 тис.; 38, 2 тис.; 33,5 тис.; 22,4 тис. справ. 

«Кількість цивільних (?) справ та матеріалів, що перебували на розгляді» у той же період: у місцевих господарських судах – 171,6 тис.; 194 тис.; 196 тис.;  222,003 тис.; 164,4 тис. У судах апеляційної інстанції – 44,1 тис.; 46,5 тис.; 45,8 тис.; 57,535 тис.; 38,1 тис. У касаційному господарському суді відповідно – 15,6 тис.; 14,603 тис.; 11,557 тис.; 14,426 тис.; 8,7 тис. справ.

З порівняння кількості цивільних і господарських справ зроблено висновок про недоцільність збереження спеціалізованих господарських судів, та про можливість передачі справ їх юрисдикції до цивільних судів. Просто дивовижний рівень нікчемності та лицемірства подібних «наукових» висновків! Адже статистика – це зовсім не маніпулювання цифрами для пояснення усіляких псевдонаукових «ідей», а науковий інструмент кількісного визначення тенденцій у пізнанні розвитку об’єктивних явищ і процесів.

До речі, такі «статистичні» маніпуляції не такі вже й безневинні. Свого часу за допомогою маніпулювання «незначною кількістю справ, що їх розглядали військові суди», було знищено військову юстицію. А зараз ми пожинаємо гіркі плоди тієї «статистичної» маніпуляції, хоча уже тоді було зовсім нескладно у рази збільшити кількість справ військової юрисдикції за рахунок науково обґрунтованого розширення останньої, що пропонували ще тоді найбільш помірковані науковці та практики. На жаль, перемогла псевдонаукова маніпуляція цифрами…       

А про що свідчать наведені вище цифри та «наукові висновки» з них? – Хіба що про відсутність елементарних статистичних знань, хоч на юридичних факультетах студентам викладають ази статистики.

По-перше, «справи, що перебувають на розгляді» в суді, і розглянуті судом справи – це «дві великі різниці». Не виключено, що через судову тяганину (а вона саме в цивільних справах, зазвичай, найдовша) значний процент справ складали ті, які «були на розгляді» в судах ще з 2015 року й раніше. У господарських справах судова тяганина є, як правило, значно рідшою й меншою. По-друге, кількість господарських місцевих судів, які діють лише в обласних центрах, у рази менша за кількість місцевих загальних судів з їх цивільними справами. А отже й накопичення справ значно менше. 

Так, Аналітичний портал «Слово і діло» повідомляє, як відбувався розгляд справ судами першої інстанції у 2014-2020 роках. За ці сім років кількість розглянутих кримінальних проваджень судами першої інстанції скоротилася зі 131 тис. у 2014 році до 113 тис. у 2020-му. При цьому кількість проваджень, які перебували на розгляді навпаки зросла – зі 157,2 тис. до 215,4 тис. справ. Якщо сім років тому розгляду чекали 26,1тис., то у 2020 р. таких справ накопичилося 102,5 тис. Аналогічна ситуація із розглядом адміністративних правопорушень судами першої інстанції: якщо у 2014 році на розгляді перебувало 748,7 тис. справ, з яких понад 670 тис. було розглянуто, то у 2020 – вже 898 тис. справ, з них розглянуто – 720 тис. Та сама тенденція мала місце і з цивільними справами.  

А саме цікаве те, що одну й ту саму цивільну справу (як і господарську) враховують два рази й навіть три рази. Схоже, «концептуальним» любителям статистики невідомо, що на розгляді в апеляції не буває інших справ, крім тих, що були на розгляді місцевих судів, а на касаційний розгляд потрапляють знову-таки ті самі справи, що були предметом розгляду в попередніх інстанціях.

Та головне, кількість потенційних позивачів у цивільних справах (а це всі громадяни України, починаючи з новонароджених) не йде ні в яке порівняння з аналогічною кількістю позивачів у господарських справах (а це всі суб'єкти господарювання).  

«Відносно невелика кількість» господарських справ тим не менше стає вирішальним «аргументом», на який (окрім сумнівного «однакового приватно-правового характеру спорів») спираються вчені, що «не вбачають за доцільне існування окремої ланки господарських судів». Як «спрацював» подібний «статистичний аргумент» проти військових судів, ми уже бачимо з розмов сьогодні про необхідність відновлення військової юстиції… За цією "логікою" у разі скорочення злочинів до кількох тисяч на рік не потрібною буде й кримінальна юрисдикція...  

Схоже, самі автори концептуальної аргументації відчувають її слабкість і надуманість, а тому на допомогу «статистичному» аргументу притягають аргумент «процесуальний».

«Іншим недоліком визначається необхідність запровадження окремих процесуальних правил для розгляду справ кожним спеціалізованим судом (системою судів за відповідною спеціалізацією). Зокрема, наразі діють Господарський, Цивільний, Кримінальний процесуальні кодекси України, Кодекс про адміністративні правопорушення, Кодекс адміністративного судочинства України. Подібність принципів здійснення судочинства в цивільних та господарських справах є причиною дискусії про недоцільність розділення цивільних і господарських судів… Впровадження особливої процедури для кожного спеціалізованого суду може призвести до розширення цих процедур, створення ризиків доступу до правосуддя та цілісності закону «без сторонніх».

Особливі процесуальні норми допустимі, тільки якщо вони задовольняють одну з потреб, яка призвела до створення спеціалізованого суду. Ткачук О. С. наголошує на необхідності забезпечення гармонізації процесуального законодавства, зокрема в частині процесуальної єдності. Процесуальна єдність судової влади проявляється в гармонізації процесуальних галузей права та розробки універсальних концептів регулювання окремих інститутів процесуального права, які за своєю природою носять міжгалузевий характер. Наведене, однак, не вимагає створення єдиної галузі процесуального права, а передбачає лише закріплення уніфікованих правил для цивілістичного процесу, яким мають охоплюватися сучасні цивільний, господарський та адміністративний процеси, що слід розглядати в межах цивільної (некримінальної) процесуальної форми, а також – криміналістичного, у межах якого повинні вирішуватися справи про притягнення особи до адміністративної чи кримінальної відповідальності з дотриманням кримінальної процесуальної форми».

Отже, необхідність запровадження окремих процесуальних правил для спеціалізованої юрисдикції – це «недолік», оскільки існує багато процесуальних кодексів. Тут навіть немає натяку на розуміння того, що об’єктивна необхідність може кваліфікуватися як «недолік» тільки у невиправних волюнтаристів: хочу мати два кодекси замість чотирьох – будь ласка! Для цього достатньо проголосити об’єктивно різні правовідносини «подібними», прив’язати до цього «подібність принципів здійснення судочинства в цивільних та господарських справах» (ігноруючи суттєву відмінність тих та інших принципів) й оголосити вказану подібність принципів «причиною дискусії про недоцільність розділення цивільних і господарських судів».

Автори Концепції, вочевидь, не усвідомлюють, що мають справу з «логікою навиворіт». Цивільні й господарські суди розділили свого часу саме тому, що у них об’єктивно різні юрисдикції, що було встановлено в ході якраз дискусій про поняття цивільних та господарських правовідносин, про цивільне право та господарське право. А під кожну з цих юрисдикцій створювалося відповідне їй процесуальне право та з'явилися два процесуальні кодекси. Тепер же пропонується забути про відмінність і виходити з того, що у цих юрисдикцій і процесів є якісь там «подібні принципи», а тому з’являється привід (а не "причина"!) для дискусії про недоцільність існування двох відмінних кодексів. Таким шахрайським «фінтом» питання необхідності двох різних кодексів переводять у площину можливості їх заміни одним, а саме цивільним процесуальним кодексом.

Ці «уніфікаційні» ідеї "універсалів" в науці мають ту саму гносеологічну природу, що народила «гігантоманську» ідею створення єдиного «кодексу приватного права» та єдиного «кодексу публічного права», про що уже доводилося писати (див. «Галузі та інститути правової системи: міфи і реальність» - Гл.3.1.). Ті, хто не розуміє діалектики тотожності й відмінності, далеко заходять у своїх руйнівних фантазіях…  

+  +  +

Немає сенсу коментувати аналіз у Концепції фактів створення Вищого цивільного суду та Вищого кримінального суду, оскільки наука в даному випадку «відпочивала», а сама ця ідея була апріорі неконституційною. До цього питання звернемося пізніше, а стосовно ще двох «вищих» судів зазначимо таке.

У Концепції наведена точка зору щодо недоцільності утворення окремого суду з питань інтелектуальної власності, оскільки «в Україні згадані справи уже розглядаються, хоча й судами різних юрисдикцій».

При цьому вказується на «незначну кількість справ цієї категорії, проблеми з кадровим забезпеченням, оскільки вимоги до суддів з питань інтелектуальної власності мають бути більш змістовними та спеціалізованими, інакше постійно доведеться застосовувати інститут експертизи, що призведе до затягування розгляду справи (порушення принципу своєчасного, швидкого розгляду справ)».

Звернено увагу також «на проблеми дворівневості новоствореного суду, тобто він діє як суд першої та апеляційної інстанції, а вже касаційною інстанцією є Верховний Суд (у якому не передбачено створення окремого касаційного суду із захисту інтелектуальної власності, а справи щодо цього питання розглядаються відповідними палатами Касаційного господарського суду та Касаційного цивільного суду). Більше того, навіть якщо брати до уваги один із найвагоміших аргументів на підтримку утворення спеціалізованого суду для розгляду справ з інтелектуальної власності – розгляд цієї категорії справ суддями, які є кваліфікованими спеціалістами у названій сфері, – законодавець врешті передбачив, що суддею Вищого суду з питань інтелектуальної власності може бути особа, яка такими знаннями й навичками не володіє».

Щодо реалізації принципу інстанційності буде сказано нижче, а тут слід зауважити ще одне стосовно розуміння принципу спеціалізації. Та обставина, що справи «з питань інтелектуальної власності» розглядаються судами різних юрисдикцій, викликає зауваження лише у тих, у кого відсутнє поняття про вказані «питання».

Власність взагалі – зовсім не категорія цивільного чи приватного права. Власність загальнонародна, державна, комунальна – це форми не приватної сфери, а публічної. Хто сумнівається, нехай загляне в текст Конституції. Саме тому не всі відносини власності належать до цивільного права, а виникають крім приватної сфери в різних інших сферах – економічній, фінансовій, міжнародних відносин тощо. Так само й «питання» (відносини) інтелектуальної власності виникають в різних сферах, а тому й розглядаються відповідно судами різних юрисдикцій.

Та ортодоксальні цивілісти інститут власності розглядають як їх власний інститут, ігноруючи необхідність загального надгалузевого закону про власність. Тому й не можуть вони визначитися з предметом цивільно-правової дисципліни в юридичній науці та предметом цивільного права; тому й зазіхають на інші галузі права та інститути, намагаючись зупинити об’єктивний процес розвитку в частині спеціалізації шляхом «уніфікації», «універсалізації», тощо.

Та життя бере своє, й від колишнього цивільного (або приватного) права відокремлюються все нові й нові інститути та галузі законодавства; а принцип спеціалізації судових юрисдикцій та судочинства саме й відбиває цю об’єктивну тенденцію, проти якої воює «по-донкіхотському» вітчизняна когорта цивілістів, руйнуючи необхідні державні інституції та гальмуючи поступальний розвиток нашої країни.

А що ж пропонується у Концепції? – Оскільки певна логіка в рекомендаціях її авторів відсутня, вони діють за «ромашковим» методом, а саме, ліквідовувати спеціалізовані суди через один: господарські – ліквідувати, адміністративні – залишити, Вищий суд з питань інтелектуальної власності – ліквідувати, Вищий антикорупційний суд – залишити. Попри те, що «вчені виділяють недоліки, які ставлять під сумнів доцільність існування іншого спеціалізованого суду – Вищого антикорупційного суду».

Так, антикорупційні суди функціонують лише у 20 країнах світу, серед яких такі, як Афганістан, Бангладеш, Ботсвана, Бурунді, Камерун, Індонезія, Кенія, Непал, Пакистан, Палестина, Філіппіни, Сенегал, Уганда (так зв. країни «третього світу»). У країнах Європи вони функціонують лише в Болгарії, Словаччині та Хорватії (більш детально положення щодо судових систем у цих країнах наведено в розділі 3 цієї Концепції). Але у жодній провідній країні не створено і не передбачається створення такого органу. При цьому відзначено «невисокий коефіцієнт позитивної міжнародної практики щодо функціонування такої категорії спеціалізованих судів».

У створенні Вищого антикорупційного суду як окремого органу виділяють такі недоліки: 1) незначна кількість справ; 2) відсутність в Україні вузькопрофільних спеціалістів; 3) здійснення добору суддів за тим само принципом, що й до Верховного Суду. Спеціалізовані суди керуються відповідними спеціалізованими процесуальними законами (адміністративні суди – Кодексом адміністративного судочинства України, господарські суди – Господарським процесуальним кодексом України, Кодексом України з питань банкрутства), а спеціалізований процесуальний закон щодо Вищого антикорупційного суду сьогодні відсутній, що не відповідає критеріям його створення. Стверджується водночас, що злочини корупційної спрямованості належать до кримінально-караних діянь, а тому мають розглядатися відповідно до кримінального та кримінально-процесуального закону. Таким чином, немає необхідності в існуванні окремого спеціалізованого закону лише для Вищого антикорупційного суду.

У підсумку, на думку авторів, «вбачається за доцільне зорієнтуватися на розвитку, передусім, спеціалізації суддів, а не на утворенні систем спеціалізованих судів для розгляду окремих категорій справ (зокрема, господарських, справ з питань інтелектуальної власності тощо)». 

Виявляється, що «вплив принципу спеціалізації на організацію судової системи України», який аналізується в Концепції, є не так "впливовим", як «розпливчастим»...

* * *

3. Про принцип інстанційності в організації системи судоустрою.

На відміну від двох попередніх принципів судоустрою, з концептуальним трактуванням принципу інстанційності проблем не мало б виникнути. Адже сам Конституційний Суд України вказав, що цей принцип передбачає побудову судової системи за правилом: «одна судова ланка – одна судова інстанція». Що тут незрозумілого?  

В Концепції, зокрема, зазначається: «Фактично це означає, що суд однієї ланки – суд однієї інстанції. Перша – розгляд справ по суті, друга – апеляційна, третя – касаційна».  Правосуддя «навряд чи може бути справедливим без передбаченої можливості усунення допущених судових помилок. Від їх появи ніхто не може бути застрахований. Судові помилки були й будуть. Важливо передбачити наявність процесуальних засобів і механізмів їх усунення». Як зазначається, «думка, що рішення місцевого суду не остаточне, що в державі є вищі суди, які стоять на сторожі правосуддя, що право, не визнане судом першої інстанції, може бути досліджено знову і захищене вищим судом, більш віддаленим від місцевих інтересів, що зосереджує у своєму складі більше сил, відомостей, досвідченості, – така думка діє заспокійливо не тільки на сторони, а й на ціле суспільство».

Чинне законодавство налічує три види судових інстанцій: перша, апеляційна та касаційна інстанції. Місцеві загальні суди розглядають усі цивільні, кримінальні справи, а також, у передбачених законом випадках, адміністративні справи і справи про адміністративні правопорушення по суті, тобто виключно як суди першої інстанції. Також в Україні існують ланки господарських та адміністративних судів, у яких окружні місцеві суди є судами першої інстанції. При цьому на рівні місцевих «загальних» судів у зв’язку з надмірною їх завантаженістю «деякі вчені пропонують запровадити нову структуру – із так званою ступінчастістю – дворівневу систему місцевих судів у вигляді дільничних і окружних судів, на розгляд яких будуть передані більш складні справи, в яких потрібен вищий рівень кваліфікації суддів і вищий рівень їх незалежності».

У більшості європейських держав місцеві суди з розгляду цивільних і кримінальних справ мають кілька ступенів, тобто створені й функціонують нижчі і вищі суди, при чому останні розглядають більш складні категорії справ, ніж перші; розмежування підвідомчості у кримінальних справах здійснюється, як правило, залежно відступеня тяжкості злочину, у цивільних справах – залежно від ціни позову або від категорії справи. При цьому вченими підтримується ідея створення мирових судів. Нескладні цивільні, адміністративні та кримінальні справи, на їх думку, мають розглядатися в мирових (дільничних) судах – як судах малої інстанції. Складні та суспільно значущі справи повинні розглядатися в місцевих судах. Аналог – мирові суди в селах (які існують у багатьох країнах), для яких районні та обласні суди виконують функцію з перегляду судових рішень. Мирові судді – непрофесійні судді, які несуть відповідальність перед відповідною територіальною громадою, їхній статус має визначатися окремим законом (на кшталт третейських судів).

Мировий суд – це місцевий (локальний) судовий або адміністративно судовий державний орган обмеженої юрисдикції, що розглядає і вирішує малозначні справи за спрощеною процедурою. Посилаючись на досвід Великої Британії, Франції, Росії, Італії, Германії, превентивна функція мирового суду визначається як основна. Вони стверджують, що мировий суд може мати статус локального державного органу, первинної судової / адміністративно-судової інстанції та обмежену юрисдикцію (щодо малозначних справ), справи мають розглядатися за спрощеною процедурою.

Можливі моделі мирового суду: 1) державницька (суд як державний орган); 2) громадська (суд є елементом державної судової системи, який обирається органами місцевого самоврядування, або коли мирові судді відокремлені від державної системи судів, органи у структурі місцевого самоврядування); 3) визначення суду як інструменту позасудового вирішення спорів, який є автономним, незалежним від держави інститутом. Ряд вчених підтримують так звану «громадську» концепцію щодо утворення мирових судів та зазначають, що порядок заміщення посад мирових суддів та їхній правовий статус мають визначатися статутами територіальних громад. Утворення мирових (дільничних) судів має стати конституційним правом територіальної громади, а їх діяльність має розвантажити місцеві суди від дрібних та нескладних проваджень, забезпечити максимальну доступність судового захисту. Для сільського населення й територіальних громад основою формування мирових (дільничних) судів мають стати відповідні сільські (селищні) ради. Зазначені вчені пропонують здійснення правосуддя мировими суддями за спрощеною процедурою. При цьому стверджують, що можливість оскарження рішень судів малої інстанції має бути обмеженою рамками апеляційного провадження у місцевому суді. Місцеві суди мають забезпечувати апеляційний перегляд справ, розглянутих судами малої інстанції (мировими судами).

Безспірною серед учених вважається необхідність забезпечення апеляційного перегляду рішень, ухвалених судами першої інстанції. Апеляційний перегляд справ в Україні здійснюють апеляційні суди з розгляду цивільних і кримінальних справ, а також справ про адміністративні правопорушення, які утворюються в апеляційних округах (т. зв. «загальні» апеляційні суди). Також утворені в межах окремих ланок апеляційні суди з розгляду адміністративних та господарських справ, які так само утворюються в судових округах.

Вищий суд з питань інтелектуальної власності та Вищий антикорупційний суд розглядають справи відповідних категорій як суди першої та апеляційної інстанції (статті 24, 25 Господарського процесуального кодексу України та частина 1 статті 4 Закону України «Про вищий антикорупційний суд» відповідно). «Тобто зазначені суди не відносяться до жодної судової ланки».

Касаційний перегляд справ здійснюється Верховним Судом, а саме, Великою Палатою Верховного Суду (що розглядає справи всіх категорій), Касаційним цивільним, Касаційним господарським, Касаційним адміністративним та Касаційним кримінальним судами. «Верховний Суд фактично реалізує у своїй діяльності функції усіх судових інстанцій. Велика Палата цього суду розглядає справи у касаційній, а також апеляційній (у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції) інстанціях. Крім того, у випадках, визначених процесуальним законодавством, Верховний Суд здійснює правосуддя як суд першої інстанції. Щодо повноважень Великої Палати Верховного Суду як суду касаційної інстанції, вони фактично зводяться до такого: здійснення касаційного провадження за правилами цивільного, кримінального, господарського, адміністративного судочинства; перегляд судових рішень за нововиявленими чи виключними обставинам; перегляд судових рішень у зв’язку зі встановленням міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи національними судами (яке є виключним повноваженням Великої Палати Верховного Суду)».

Велика Палата Верховного Суду в касаційному порядку розглядає справи в разі, якщо відповідні касаційні скарги були передані їй на розгляд касаційними судами у складі Верховного Суду, палатами, об’єднаними палатами таких судів, якщо: 1) справа містить виключну правову проблему: така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики; 2) вважають за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду, іншого касаційного суду; 3) якщо учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб’єктної юрисдикції (крім випадків, визначених Законом).

При цьому, щодо відступу від висновків про застосування норми права, наведених у відповідних рішеннях касаційних судів, Луспеник Д., який є суддею Верховного Суду, зазначає, що після початку розгляду справ Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду, використовуючи надане процесуальними нормами повноваження, він нерідко звертався до Великої Палати Верховного Суду, оскільки вважав за необхідне відійти від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладеної в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України. У багатьох випадках Велика Палата, погоджуючись із мотивами Касаційного цивільного суду, поверталася до правових позицій, раніше висловлених у судових рішеннях вищими спеціалізованими судами (Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільнихі кримінальних справ, Вищим господарським судом України, Вищим адміністративним судом України), а також в їх постановах пленумів та, відповідно, відступала від висновків Верховного Суду України.

На практиці виникали ситуації, коли щодо одних і тих же питань Верховним Судом України приймалося декілька діаметрально протилежних висновків. При цьому необхідно враховувати, що, як вбачається із Дайджестів судової практики, оприлюднених Верховним Судом на власному вебсайті за весь період діяльності, значну частину судових справ, які були передані на розгляд Великої Палати Верховного Суду, становлять такі, підставою передачі яких є необхідність відступу від висновків Верховного Суду (касаційних судів, палат, об’єднаних палат таких судів), які були сформовані, починаючи з 2018 року. Тобто в такому разі відступ від раніше сформованої правової позиції розв’язує одразу декілька завдань, зокрема пов’язаних як із необхідністю виправлення раніше допущених помилок у тлумаченні норм права, так і забезпеченням динамічного розвитку правозастосування, у тому числі з урахуванням змін, що відбулися в суспільних відносинах, законодавстві, практиці Європейського суду з прав людини тощо.

Крім того, щодо виконання Великою Палатою Верховного Суду усієї сукупності повноважень, вирішальну роль у формуванні правових позицій і ухваленні рішень мають судді юрисдикцій, які спеціалізуються в іншій галузі права. На думку інших, це навпаки є недоліком, оскільки справи розглядаються суддями, які не є спеціалістами у відповідній сфері. Тому, якщо і допускати її функціонування, то вона має займатися виключно визначенням підсудності спорів, а не розглядати їх по суті, як це відбувається зараз. Крім того, звертається увага, що Велика Палата Верховного Суду розглядає спори, пов’язані з переглядом рішень Вищої ради правосуддя, яка при цьому розглядає дисциплінарні скарги на самих членів Великої Палати. А Голова Верховного Суду є одночасно членом Великої Палати та Вищої ради правосуддя. При цьому він не бере участі в перегляді рішень Вищої ради правосуддя. Однак, на рівні законодавства не врегульовано питання ризиків, які з цим пов’язані.

Водночас необхідно звернути увагу, що порівняно з іншими касаційними судами, у складі Верховного Суду Велика Палата розглядає невелику кількість справ.

______

З цього огляду випливає, що уявлення про побудову судової системи за правилом: «одна судова ланка – одна судова інстанція» є відвертим спрощенням фактичної ситуації, її примітивізацією.

Виявляється, по-перше, що різні категорії судових справ розглядаються не завжди у трьох інстанціях, деяким вистачає й двох чи навіть однієї інстанції. Наприклад, деякі справи про порушення виборчого права (про відсутність у списках виборців або про відмову в реєстрації кандидатом, тощо) немає сенсу розглядати в апеляційній та касаційній інстанції, якщо виборчий процес, що має швидкоплинний характер, уже завершено, а законний спосіб судового захисту цього права після завершення виборів відсутній. (Пригадується ситуація, коли справа про зняття з реєстрації кандидатом у депутати одного прокурорського працівника розглядалася в касаційному порядку Верховним судом на п’ятий рік повноважень парламенту, до складу якого балотувалася дана особа). По-друге, не для всіх категорій судових справ першою інстанцією виступає місцевий чи окружний суд, такими сьогодні можуть бути навіть Вищі суди. По-третє, на рівні однієї й тієї самої судової ланки допускається розгляд судової справи більш як в одній судовій інстанції.  

Отже, для принципу інстанційності має суттєве значення не обмеження судової інстанції окремою судовою установою відповідного рівня, а характер судових справ та відповідні судові юрисдикції. Звідси випливає необхідність обмеження розгляду окремих категорій справ двома інстанціями, визначення суду вищого рівня для розгляду справ по першій інстанції, а також системи судів для розгляду справ у так званій «малій інстанції» (мирові суди).

Звідси ж виникають ідеї про створення «дворівневої системи місцевих судів у вигляді дільничних і окружних судів», з розподілом останнім «більш складних справ», що потребують вищого рівня кваліфікації суддів і вищого рівня їх незалежності». Автори подібних ідей не дуже переймаються проблемою того, як визначати «більш складні справи», не зважають на практику, на те, що у різних категоріях справ можуть траплятися більш і менш складні справи в залежності від обставин, від фабули самої справи. У Концепції, наприклад, стверджується, що «на практиці виникали ситуації, коли щодо одних і тих же питань Верховним Судом України приймалося декілька діаметрально протилежних висновків». То що тоді чекати від «двохрівневих» місцевих судів?...

У підсумку в Концепції висловлено, м’яко кажучи, непевні рекомендації стосовно «впливу» принципу інстанційності на визначення судової ієрархії. Так, «судами касаційної інстанції є: Верховний Суд; Касаційний адміністративний суд України». Верховний Суд «є судом касаційної інстанції, який переглядає справи, що розглядалися місцевими загальними судами після перегляду апеляційними загальними судами, а також Вищим антикорупційним судом». 

Зрозумій, хто може: чи йдеться про Вищий антикорупційний суд як апеляційну інстанцію, чи як про суд першої інстанції? І ще одне запитання: чому для справ загальних судів касаційною інстанцією виступає найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції, а для справ адміністративних судів у цій же системі – окремий спеціалізований Касаційний адміністративний суд? Може, загальним судам так само створити окремий Касаційний (загальний) суд України?  

Відтак, схоже, що оглянутий у Концепції «ліс» наукових позицій щодо реалізації принципів територіальності, спеціалізації та інстанційності у побудові системи судів виявився усього лише «трьома соснами», між якими безнадійно заблукала «аналітика» авторів, створивши уявлення про ці принципи як про такі, якими можна маніпулювати на свій лад. А це уже безпринципність...