Основний закон у вітчизняного законодавця, вочевидь, викликає якусь незрозумілу алергічну реакцію, особливо положення статті 1 Конституції щодо України як соціальної та правової держави, зміст яких він раз по раз намагається так або інакше сплюндрувати, викривити або проігнорувати взагалі. Уже накопичилося немало прикладів законів, прийнятих з таким ставленням до основоположних норм, та наступний приклад просто вражає рівнем цинізму законодавця.
Мова йде про деякі норми Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК) щодо вирішення однієї соціально специфічної категорії справ.
Для розуміння, про що йдеться, спочатку реальна життєва ситуація.
У багатодітній сім’ї один із дітей має з раннього дитинства психічний розлад. Після досягнення цією дитиною повноліття батьки звернулися до суду із заявою про визнання її недієздатною та встановлення опіки щодо особи на підставі висновку Медико-соціальної експертної комісії (МСЕК), згідно з яким особі надається інвалідність пожиттєво.
Суд, керуючись ч.1. ст. 298 ЦПК, для встановлення психічного стану особи призначив судово-психіатричну експертизу, висновком якої було підтверджено хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. На підставі цього суд прийняв рішення визнати особу недієздатною та встановити опіку над нею. Варто зазначити, що розгляд даної справи в суді тривав майже рік.
А далі у справу включається законодавчий цинізм.
Суд відповідно до ч.6 ст.300 ЦПК встановив строк дії свого рішення два роки, оскільки більшого не дозволяє закон. Аби продовжити цей строк на наступне, ч. ч. 7 та 8 ст. 300 ЦПК встановлено, що клопотання про це має право подати опікун, представник органу опіки та піклування «не пізніше ніж за п’ятнадцять днів» до закінчення строку, встановленого судом згідно ч.6 ст. 300. І далі встановлена вимога, що це клопотання «повинно містити обставини, що свідчать про продовження хронічного, стійкого психічного розладу, внаслідок чого особа продовжує не усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, підтверджені відповідним висновком судово-психіатричної експертизи».
Повертаємося до реалій життя. Встановлений судом дворічний термін сплив непомітно, і тепер батьки починають нове те саме «ходіння по муках»: звертаються із заявою до того самого суду, з тим самим висновком МСЕК про пожиттєву інвалідність. Суд призначає судово-психіатричну експертизу, а батьки змушені стояти в чергах до експертів і чекати того самого висновку, який останні давали два роки тому. А далі суд знову встановлює опікунство на чергові два роки, не маючи можливості вирішити інакше. Пройде ще два роки і «все знову повториться спочатку»…
Не будемо говорити про якусь людяність депутатів, про елементарне людське співчуття чи почуття справедливості та права при прийнятті законів. Це, так би мовити, «високі матерії» для них. Але з професійної точки зору справа виглядає так, що ЦПК писали та приймали юридично безграмотні люди, далекі як від права, так і від уявлення про дію закону в житті.
От записали, що клопотання має право подати опікун, представник органу опіки та піклування «не пізніше ніж за п’ятнадцять днів» до закінчення строку. А якщо опікун звернеться до суду пізніше з якихось причин (а в наших умовах цих причин може бути скільки завгодно), то що тоді – не прийме суд заяву? Навіщо писати в кодекс дурниці? А як орган опіки реально дізнається про необхідність звернення до суду у разі відсутності батьків?..
При цьому законотворці, схоже, забули, що недієздатна особа не може здійснювати самостійно жодного із своїх прав та обов’язків, фактично опиняючись поза правом. А особа психічно хвора без опіки може порушити, не усвідомлюючи цього, не лише свої права та обов’язки, а й чужі права.
І що це за юридична «новація» процесуальними нормами припиняти або відновлювати матеріальне право людини? Адже дієздатність – це елемент матеріально-правового статусу суб’єкта права, без якого не може бути також і процесуального статусу. Недієздатна особа не може бути процесуальним суб’єктом, зокрема, у судовій справі.
Законодавець у даному разі увесь і так нелегкий тягар юридичного процесу переклав на плечі батьків хворої дитини, хоча забезпечення прав людини за Конституцією – головний обов’язок соціальної та правової держави.
Справи про визнання особи недієздатною та встановлення над нею опіки – це справи про юридичні факти, що «мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав» (ст. 293ЦПК).
Для того, аби встановити юридичний факт недієздатності особи, якій МСЕК встановила інвалідність пожиттєво, зовсім не потрібно було городити «законодавчий город» і ставити в ніщо висновок медиків як юридичний факт, нагромоджуючи на нього такий самий юридичний факт, змушуючи батьків бігати з хворою дитиною по судах та експертизах.
Крім того, невідомо для чого, у цей процес судді додали на допомогу двох присяжних…
Певно, більш людяно, законно і справедливо було до такої категорії психічно хворих осіб підійти від зворотного: звертатися до суду державі, в особі органів опіки, із заявою про зняття опіки з недієздатної особи і поновлення дієздатності у тому вкрай рідкому випадку, якщо раптом стан її здоров’я буде прийнятним для цього. Не гора (в особі тисяч і тисяч громадян) має ходити до Магомета, а останній (в особі чиновника, який живе на податки громадян) повинен піти до гори (тобто до суду) з відповідною заявою у разі, якщо в цьому виникне потреба.
Тому законодавець, аби не бути цинічним, повинен був би перед тим як ухвалювати ЦПК, проаналізувати статистику, чи багато громадян з довічно встановленою інвалідністю стали дієздатними хоча б за десяток років.
А допоки це не зроблено, існування подібних норм у ЦПК виглядає як брутальний плювок у чинну Конституцію.