Слова «демократія» й «демократичні цінності» стали своєрідним паролем, за яким пізнають одне одного гегемоністські компаньйони з елітарного клубу глобалістів. За цим паролем уряди сучасних держав поділяються на «своїх» та «чужих». За прихильність «демократичним цінностям» гегемони надають різну допомогу «на підтримку демократії», або, навпаки, їх позбавляють позик, грантів та іншого й зараховують до категорії ворогів демократії, «диктаторів» чи тоталітарних режимів, тощо.
При цьому варто уряду країни хоча б у чомусь відійти від політичного курсу, визначеного гегемоном (наприклад, ухвалити не такий закон або ухилятися від гендерної повістки, та ін.), і санкції від останнього прилетять негайно. Показовим прикладом цього є грузинська практика.
Отже, виникає цілком законне питання про критерії, за якими цінності визнаються демократичними або навпаки, питання про ті «лекала», за якими уряди суверенних держав мають накреслити контури своєї політики, щоб її видати за демократичну.
Звичайно, різні теоретики, політологи, економісти, журналісти та інші на проблему критерію демократії дивляться під різними кутами, їхня точка зору залежить від «точки сидіння». Як на мене, професійного вченого-правознавця, за критерій демократичності держави найкраще слугував би знайдений багато десятиліть тому принцип верховенства права, причому не в його абстрактній теоретичній формі, а в конкретиці його втілення в державному остаточному судженні про право, тобто, кажучи простіше, реалізація його в правосудді.
Якщо країна демократична, в такій країні право стає звичаєм для більшості її населення, а відхилення від нього, будь-які правопорушення швидко й якісно усуваються органом правосуддя – судом. Це і буде здійсненність принципу верховенства права, на відміну від абстрактності беззмістовних наукових балачок про нього.
На жаль, Україна в цьому сенсі не виглядає кращим чином. Правосуддя давно залишилося тут у минулому; а те судочинство (точніше, «судобезчинство»), з яким стикаються пересічні громадяни в залах судових засідань, не має спільного не те що з верховенством права, а навіть із правом узагалі. І справа тут не так у суддівських кадрах, хоч саме ці «кадри вирішують все».
Першопричина полягає в інших кадрах, а саме, у тих законодавцях, які нав’язали Україні антидемократичне правосуддя – таку систему судоустрою і судочинства разом зі статусом суддів, за якої навіть високопрофесійний і морально стійкий суддя виявляється змушеним по-дурному (інакше не скажеш) застосовувати вкрай недосконале матеріальне та процесуальне законодавство.
Окрім того, що депутати, які ухвалювали це недолуге законодавство, зазвичай теоретично та юридично безграмотні, вони ще й через свою пиху не дослухаються професійної вітчизняної юридичної думки, й більш того, беруть на озброєння ті закордонні лекала, за якими нібито має будуватися демократична система правосуддя та які їм «по-дружньому» надали чужі доброзичливці, на кшталт Венеційської комісії за демократію тощо.
Що то за «демократичні» лекала – це те питання, про яке треба говорити окремо.
+ + +
Демократичне правосуддя – це, передусім, доступне кожному правосуддя. Пам’ятаю, в часи моєї молодості я, звичайний юрисконсульт, міг зайти в суд у тій або іншій судовій справі вільно, без усяких турнікетів, озброєної охорони на вході, тощо. Міг зайти в кабінет судді та спілкуватися із суддею як звичайною людиною й колегою по професії. І це, однак, не заважало суддям бути загалом об’єктивними й вирішувати справи згідно із законом. Чому? – Тому що державна і політична система була такою, в якій за неправосудне рішення можна було позбутися партійного квитка і посади судді.
А ще тому, що матеріальне і, особливо, процесуальне законодавство було простим і цілком зрозумілим для середнього людського розуму. Нарешті, тому, що державне мито встановлено було в розумних межах і не треба було викладати з кишені судових витрат стільки, як зараз, коли ці витрати більші, ніж пенсія у половини пересічних громадян країни.
Здавалось би, що можна вигадувати в такому простому законі, як закон «Про судовий збір»? Але ж, «європейські стандарти»…
Сьогодні в Україні діє закон тринадцятирічної давнини. За цей час Верховна Рада кожного року вносила зміни до нього (усього 51 раз!), в тому числі у рік його прийняття – 3 рази, наступного року – 5 разів, а останні зміни внесли наприкінці жовтня та 20 листопада цього року.
Більше того, у травні 2024 року у цей закон втрутився навіть Конституційний Суд України за конституційною скаргою громадянина Л., визнавши у підсумку положення двох статей закону неконституційними.
Ця справа може слугувати наочним посібником для оцінки тих «лекал», за якими змайстрували національну систему правосуддя горе-«реформатори».
Наведемо фрагмент вказаного рішення КСУ від 13 травня 2024 року № 6-р (П0)/2024.
Конституційний Суд України установив:
1.1. Зі змісту конституційної скарги та долучених до неї матеріалів випливає таке.
Святошинський районний суд міста Києва рішенням від 11 квітня 2013 року стягнув на користь Л. грошові кошти в розмірі 332.836,28 грн. та видав виконавчий лист від 30 травня 2013 року, на підставі якого Л. звернувся до Святошинського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Головного територіального управління юстиції у місті Києві (далі - Виконавча служба) із заявою про відкриття виконавчого провадження.
З огляду на те, що рішення Святошинського районного суду міста Києва від 11 квітня 2013 року не було виконано, Л. неодноразово звертався до суду зі скаргами на дії Виконавчої служби. Святошинський районний суд міста Києва ухвалою від 23 жовтня 2018 року задовольнив скаргу Л. про відновлення виконавчого провадження в його справі, визнав неправомірною бездіяльність Виконавчої служби щодо виконання рішення Святошинського районного суду міста Києва від 11 квітня 2013 року. Київський апеляційний суд ухвалою від 28 листопада 2019 року у відкритті апеляційного провадження у справі за апеляційною скаргою Виконавчої служби на ухвалу суду першої інстанції відмовив.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 11 квітня 2013 року залишалося невиконаним, тому Л. звернувся до суду зі скаргою про визнання протиправною бездіяльності Виконавчої служби через невиконання ухвали Святошинського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2018 року стосовно поновлення виконавчого провадження з примусового виконання цього рішення суду та визнання неправомірною бездіяльності Виконавчої служби у зв’язку з невиконанням рішення суду на підставі виконавчого листа.
Ухвалою від 25 квітня 2023 року Святошинський районний суд міста Києва залишив без розгляду скаргу Л. на бездіяльність Виконавчої служби у виконавчому провадженні у зв’язку з пропущенням строку звернення до суду.
Київський апеляційний суд ухвалою від 6 червня 2023 року апеляційну скаргу Л. на ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 25 квітня 2023 року залишив без руху через несплату судового збору та визначив строк для усунення вказаного в ній недоліку. У зв’язку з невиконанням зазначеної ухвали Київський апеляційний суд ухвалою від 19 липня 2023 року визнав апеляційну скаргу неподаною та повернув її Л.
Верховний Суд ухвалою від 31 серпня 2023 року відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою Л. на підставі ч.4 статті 394 Цивільного процесуального кодексу України через несплату судового збору.
Така от фабула судово-виконавчої тяганини. Місцевий суд задовольнив позов громадянина Л., стягнувши на його користь кошти в розмірі 332.836 грн. й видав виконавчий лист ще 30.05.2013 року, а людина не може отримати свої кошти навіть за виконавчим листом понад 11 років! Держава чекає, мабуть, щоб їх «з’їла» інфляція до розміру прожиткового мінімуму…
Що ж стало на перешкоді виконавцям судового рішення, які не злякалися навіть ст. 382 Кримінального кодексу України, яка карає службову особу за невиконання судового рішення позбавленням волі на строк до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років?
Відповідь знаходимо в тому ж таки рішенні КСУ. Виявляється, справа в тому законі, застосування якого порушує право на судовий захист Л. та на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів держави, та не забезпечує виконання державою судового рішення й контролю за його виконанням.
+ + +
У своєму рішенні КСУ наводить письмові пояснення і міркування з приводу даної справи інших її учасників.
Так, Голова Верховної Ради України в письмовому поясненні наголосив, що:
- встановлення розміру судового збору, вимог щодо сплати судового збору або звільнення від його сплати, …здійснюється державою самостійно, але з урахуванням необхідності забезпечення належного балансу між фінансуванням здійснення правосуддя, стримувального фактору від подання необґрунтованих позовів та спроможності заявників сплатити необхідний судовий збір;
- відсутність у Законі приписів щодо необхідності сплати судового збору за подання скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця не може бути підставою для звільнення від справляння судового збору за подання апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду у зазначеній категорії справ;
- таке правове регулювання справляння судового збору належним чином забезпечує реалізацію права на оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця в першій інстанції та одночасно виступає певним обмежувальним заходом для регулювання доступу до суду, захищаючи суд від перевантаження у зв’язку з поданням необґрунтованих або безпідставних апеляційних і касаційних скарг.
Отже, юридичне мислення керівництва парламенту спрямоване у напрямі, протилежному тому, який встановлює ст.3 Конституції України щодо головного завдання держави утверджувати й забезпечувати права громадян, а також ст.55 Конституції щого гарантій судового захисту цих прав Конституцією і державою. Якщо у першій інстанції суд безоплатну скаргу на бездіяльність державного виконавця проігнорував, то апеляційне оскарження такого рішення суду стає платним.
Законодавець гарантує оскарження бездіяльності держвиконавця, але обмежує гарантію оскарження неналежної діяльності місцевого судді. Дивна логіка народних обранців…
КСУ нагадав парламентському керівництву в своєму рішенні зміст статті 3 Конституції, про який забули народні депутати, а також ч.3 ст.8, згідно з якою звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Та ще й до того додав гарантії ст.55 Конституції України.
До цього КСУ навів ще й такі його правові позиції:
- „Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах“ (перше речення абзацу десятого пункту 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003);
- „реалізація конституційного права на судовий захист передбачає можливе оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади. Хоча обсяг розсуду законодавця при встановленні системи судоустрою, процедури оскарження <…> є широким, законодавець повинен, здійснюючи відповідне регулювання, виходити з конституційних принципів і цінностей та відповідних міжнародних зобов’язань України, зокрема щодо ефективного судового захисту прав і свобод людини і громадянина“ [абзац п’ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 17 червня 2020 року № 4-р(II)/2020];
- „складовим елементом конституційного принципу верховенства права в розумінні статті 8, частини другої статті 55 Конституції України є доступ особи до суду з метою здійснення судового контролю щодо законності та правомірності усіх рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб“ [абзац перший підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 2020 року № 6-р(II)/2020];
- „приписи статті 8, частини першої статті 55 Конституції України зобов’язують державу гарантувати на законодавчому рівні кожному можливість реалізації його права на судовий захист. Законодавець має встановити такий обсяг права осіб на судовий захист, який забезпечував би його дієву реалізацію, а відмова судів у реалізації такої можливості може призвести до порушення гарантованого Конституцією України права на судовий захист“; „право на судовий захист гарантовано частиною першою статті 55 Конституції України та охоплює не лише право на звернення до суду, а й можливість реалізації цього права без обмежень чи перепон“; [Рішення від 6 квітня 2022 року № 2-р(II)/2022];
- «з принципу „верховенства права“ (правовладдя) та вимоги утвердження і забезпечення права особи на судовий захист, що його як загальне право визначено в частині першій статті 55 Конституції України <…> випливає обов’язок держави в особі органу законодавчої влади запровадити юридичний механізм реалізації права особи на судовий захист <…>. Такий юридичний механізм має забезпечувати дієвість права особи на судовий захист, що виявляється в запровадженні законом процесуальних можливостей для реального захисту та поновлення порушених прав і свобод особи, особливо в ситуації, коли це порушення спричинено рішеннями, діями або бездіяльністю органів публічної влади, їх посадових і службових осіб» [абзац третій підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 1 березня 2023 року № 2-р(II)/2023].
Отже, Конституційний Суд України наголошує на значущості приписів статті 55 Основного Закону України, які зобов’язують державу запровадити на законодавчому рівні такий юридичний механізм реалізації права особи на судовий захист, який забезпечуватиме процесуальні можливості для реального захисту та поновлення порушених прав і свобод.
Невиконання державою такого обов’язку суперечить приписам пункту 9 частини другої статті 129, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України та призводить до порушення права особи на судовий захист, нівелює дієвість судочинства, що є несумісним із принципом верховенства права, що його встановлено частиною першою статті 8 Конституції України.
+ + +
Крім того, далі КСУ в своєму рішенні абсолютно слушно зазначив наступне:
Судовий контроль, метою якого є забезпечення своєчасного захисту та охорони прав і свобод людини і громадянина, на стадії виконавчого провадження, окрім розв’язання судом низки процесуальних питань, охоплює також і контроль, під час якого оцінюють законність дій виконавця та ухвалених ним рішень, тобто він спрямований на недопущення зловживань з боку державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця.
Брак визначених на законодавчому рівні належних і дієвих національних юридичних механізмів, які засновані на основних засадах судочинства й здатні забезпечити судовий захист, поновлення порушених прав і свобод кожної особи, може призвести до невиконання державою позитивного обов’язку виконати судове рішення (як невіддільного складника права кожного на судовий захист) з огляду на ускладнення або унеможливлення такого процесу, обов’язковості судових рішень, які набрали законної сили, чим спричинить порушення права особи на доступ до суду, знівелює дієвість судочинства, що є несумісним із принципом верховенства права.
Ухвали суду першої інстанції щодо розгляду скарг на дію (бездіяльність) державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця можуть бути оскаржені в апеляційному та касаційному порядку Конституційний Суд України наголосив, що справляння судового збору за подання заяв, скарг до суду, а також за видання судами документів є складником «доступу до правосуддя, який є елементом права особи на судовий захист, гарантованого статтею 55 Конституції України» (Рішення від 28 листопада 2013 року № 12-рп/2013).
Унормувавши в Законі питання справляння судового збору, розміри його ставок, законодавець не відніс до об’єктів справляння судового збору скарги на рішення, дію або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК України. Зазначені скарги не віднесено також до переліку заяв та клопотань, за подання яких «судовий збір не справляється».
Отже, із приписів закону випливає, що за подання апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду за наслідками розгляду скарги, судовий збір справляють, тоді як за подання скарги на рішення, дію або бездіяльність державного виконавця або приватного виконавця судовий збір не сплачують.
Конституційний Суд України наголошує, що законодавець, діючи на власний розсуд щодо встановлення в законі випадків справляння судового збору, зокрема пов’язаних із оскарженням рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, має прагнути чіткості та зрозумілості у викладенні норм права, тобто якості приписів права. Якість приписів права вимагає, щоб вони були доступними для особи, якої вони стосуються, щоб надати цій особі можливість передбачити їх наслідки для себе та щоб вони були сумісними з верховенством права.
Ураховуючи, що за подання до суду першої інстанції скарги на рішення, дію або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця не встановлено справляння судового збору, Конституційний Суд України зазначає, що обов’язок сплати судового збору за подання апеляційної і касаційної скарги на ухвалу суду першої інстанції, не можна вважати зрозумілим і справедливим елементом механізму контролю за виконанням судового рішення як невіддільного складника права на доступ до суду.
Відповідно, під час урегулювання законодавцем питань, пов’язаних зі сплатою судового збору у вказаній категорії справ, пріоритетним для держави має бути забезпечення конституційної гарантії права кожного на доступ до суду, виконання судового рішення як невіддільного складника цього права. Законодавець, визначаючи справляння судового збору, має чинити за принципом справедливості, не допускаючи, щоб остаточне, обов’язкове до виконання судове рішення залишалося невиконаним.
З аналізу конституційної скарги та долучених до неї матеріалів випливає, що Л. сплатив судовий збір у розмірі 3219,88 грн; загалом на його користь згідно із судовим рішенням має бути стягнуто 332836,28 грн; судове рішення набрало законної сили 22 травня 2013 року, проте його не виконували понад 10 років. Тобто має місце тривалий безперервний стан, за якого особа не може поновити свої права, що свідчить про порушення правомірних сподівань Л. щодо виконання остаточного судового рішення, ухваленого на його користь.
За позицією Верховного Суду бездіяльність, на відміну від дії, не має моменту вчинення; бездіяльність має тривалий характер та існує до часу початку дії, яка свідчить про припинення бездіяльності; правопорушення, що триває, означає перебування в стані безперервного вчинення особою протиправної дії (бездіяльності), у зв’язку з чим неправомірна бездіяльність може бути оскаржена протягом усього часу тривання цього правопорушення; установлення строку звернення до суду та залишення позовної заяви без розгляду на підставі його пропущення не може слугувати меті легалізації правопорушення, що триває, та, відповідно, незаконної бездіяльності (постанови Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року, від 25 березня 2020 року, від 22 грудня 2021 року).
Конституційний Суд України констатує, що має місце необґрунтоване втручання в право стягувача на доступ до суду, оскільки особі, яка сплатила судовий збір за подання до суду позовної заяви й отримала доступ до суду та домоглася ухвалення на її користь обов’язкового судового рішення, доводиться додатково (повторно) сплатити судовий збір за здійснення судового контролю за виконанням судового рішення.
Наведене свідчить про те, що держава не створила належних юридичних механізмів реалізації права на доступ до суду, а також про брак реального судового контролю на стадії виконання судового рішення, оскільки має місце ускладнення практичної реалізації особою (стягувачем у виконавчому провадженні) її права на доступ до суду, що є порушенням конституційних засад судочинства та принципів цивільного процесуального права.
Конституційний Суд України зазначає, що законодавець не діяв відповідно до принципів справедливості, розумності, пропорційності, забезпечення балансу між інтересами держави в стягненні судового збору та інтересами особи щодо доступу до суду та виконання судового рішення, а також не забезпечив доконечної мети чинення правосуддя – захисту прав і свобод.
Конституційний Суд України ухвалив:
Верховній Раді України привести зазначене нормативне регулювання у відповідність до Конституції України та цього Рішення.
Мусимо відзначити, що це одне з тих небагатьох рішень КСУ, яке розкриває справжній характер дій вітчизняного законодавця й правосуддя, сформованих за чужими лекалами.
У демократичній, соціальній та правовій державі, якою проголосила себе Україна в ст.1 Конституції, не повинно було з’явитися такого державного «бермудського трикутника», в якому безслідно зникають демократизм і соціальна справедливість правосуддя. А проте він таки утворився – через таку політичну систему, яка продукує законодавця несправедливого, нерозумного й такого, що не забезпечує балансу між інтересами держави та інтересами її громадян (саме про це записано в рішенні КСУ). Таку політичну систему, яка замість держави, що мала б демократично й справедливо управляти суспільством, створила державу-торгаша, що не управляє, а «надає послуги»; звичайно ж, надає їх не безоплатно, здираючи за них останні гривні з простих людей. Як ще розумно пояснити ті понад 50 змін у законі про судовий збір, з яким щороку граються парламентарі?
Пригадується, у далекій уже «радянщині» були просто депутати різних рівнів рад, які не ігнорували так відверто інтересів трудящої людини на користь себе рідних як державних "діячів". А при «ліберальній» олігархічній владі в парламенті воссідають уже народні депутати, які в трудовому народові бачать тільки «електорат», та й то лише перед виборами. У тій же «радянщині» суддя був просто «товаришем» або «громадянином». А зараз «ліберальна» нібито демократична держава одягла на нього суддівську мантію, оточила охороною від пересічних громадян, зробила «незалежним» від них та змушує тих звертатися до нього не інакше як «Ваша честь». Хоч не «Ваше світлість» або «Ваша величність», і то добре…
І так воно вийшло, що чим більш «народні» депутати та чим більш «чесні» судді, тим складніше знайти народний закон та правосуддя в державі рядовій людині. То, може, як казав сатирик М. Жванецький, щось у консерваторії треба поміняти? Хоча б, для початку, не захоплюватися так чужими лекалами, здійснюючи судові, парламентські та інші реформи в своїй країні, а жити своїм розумом та хоча б інколи радитися з власним народом…
P.S. А щодо даного рішення Конституційного Суду України, то його корисно взяти на замітку й ретельно проаналізувати вченим-конституціоналістам, та ознайомити з ним студентів-юристів, аби вони не через "рожеві окуляри" бачили нашу державність і роль Конституції України в ній. Додамо принагідно, що завершення даної публікації припало на День прав людини в Україні.