У публікаціях сайту з приводу глибокої кризи вітчизняної науки та освіти неодноразово зверталася увага на руйнівний характер діяльності сьогоднішнього профільного міністерства (МОН), яке керує вказаними галузями, на проблеми нищення цих галузей (див. «У полоні нештучного «інтелекту» бюрократії»).
Там, зокрема, зазначалося, що стаття 45 чинного Закону України «Про наукову та науково-технічну діяльність» в якості основних цілей державної політики у сфері наукової і науково-технічної діяльності визначає в тому числі:
- примноження національного багатства на основі використання наукових та науково-технічних досягнень;
- створення умов для досягнення високого рівня життя кожного громадянина, його фізичного, духовного та інтелектуального розвитку шляхом використання сучасних досягнень науки і техніки;
- зміцнення національної безпеки на основі використання наукових та науково-технічних досягнень;
- створення умов для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері наукової і науково-технічної діяльності;
- забезпечення вільного розвитку наукової та науково-технічної творчості.
Не будемо говорити про інші галузі науки й освіти, а поглянемо на близьку нам юридичну науку, від якої прямо залежить якість державного управління. Те, що його якість в останні десятиліття впала до мінусових значень, громадяни України бачать неозброєним оком. Та все ж, звернемося до кількох цифр, що характеризують підготовку наукових кадрів.
За останні сім років (з повідомлень МОН про захист дисертацій за юридичними дисциплінами у 2019-2025 р.р.) картина захистів виглядала так:
2019 – 659; 2020 – 514; 2021 – 596; 2022 – 39;
2023 – 113; 2024 – 180: 2025 – 47.
Можна, звичайно, шукати різні пояснення того факту, що у 2022 році число захистів дисертацій скоротилося порівняно з минулими трьома роками у 15-20 разів (!), і продовжує в останні три роки бути меншим порівняно з попередніми роками в 3-5 разів. І справа тут не в ковідній ситуації, коли захищалися по 500-600 дисертацій на рік. Не можна все списати й на військовий стан (хоча він значно більше впливає на ці цифри, ніж епідемія). Коли взяти до уваги, що на підготовку дисертації йде в середньому від 3-4 (кандидатська) до 8-10 років (докторська), то у 2022-2024 роках мали б вийти на захист по 500-600 здобувачів. Навіть якщо половина з них залишила Україну через війну, то все одно цифри були б значно вищими. Тим більше, що для захисту дисертації доктора філософії в галузі права потрібно закінчити 4-річну аспірантуру, за яку ще й сплатити немалі кошти. Навряд чи було багато бажаючих втрачати ці кошти дарма…
Очевидно, є більш вагома причина того, що захист дисертацій впав у 2022 році в 15-20 разів. І ця причина дивним чином збігається із запровадженням постановою Кабміну від 06.03.2019 року за пропозицією МОН експерименту з присудження ступеня доктора філософії, який мав тривати до кінця 2020 року.
+ + +
Експериментальна сверблячка почалася у освітянсько-наукової бюрократії ще десять років тому. Спочатку 1 липня 2014 року прийняли закон «Про вищу освіту», в якому з невідомих підстав вирішили прирівняти порядок спеціальної підготовки науковця до підготовки студента в системі вищої освіти.
Втім, враховуючи невпинне зростання корупції в державному апараті, можемо припустити, що зроблено це було з однієї банальної причини: аспіранти повинні платити за роки навчання в аспірантурі (замість трьох чотири роки), а держава увільняє себе від обов’язку фінансування підготовки наукових кадрів.
Експериментатори-реформатори МОН, керуючи разом освітою й наукою, через освітній закон перетворили на декларацію статтю 45 закону «Про наукову та науково-технічну діяльність», про яку згадано на початку даної публікації. Державна політика має ціллю «створення умов для реалізації інтелектуального потенціалу громадян у сфері наукової і науково-технічної діяльності»? – немає питань: треба з держави перекласти створення цих умов на самих громадян!
А якщо вони бажають ще й ступінь доктора філософії отримати, додамо до цих умов ще й таких, щоб здобувачі платили не лише за навчання в аспірантурі… Це насправді державна політика «забезпечення вільного розвитку наукової та науково-технічної творчості»?
Та нав’язуючи нові правила, «реформатори» не врахували, що діючі не одне десятиліття правові норми не так просто замінити новими. До них лише через два роки дійшло, що підготувати дисертацію – не наказ видати. Тільки 23.03.2016 року уряд приймає рішення продовжити до 1 вересня 2016 року той порядок підготовки кандидатів і докторів наук, який діяв до набрання чинності згаданим законом про вищу освіту від 1.07.2014 року.
Одночасно у березні 2016 року Кабмін затверджує Порядок підготовки здобувачів вищої освіти ступеня доктора філософії та доктора наук.
Цей документ проіснував до 19 травня 2023 року, коли уряд ухвалив даний Порядок у новій редакції, тобто істотно його змінивши, але перед цим своєю постановою від 12.01.2022 року додав ще порцію змін до первинної редакції.
А тепер ще раз звернемо увагу на кількість захистів дисертацій у 2022 році порівняно з попередніми роками, яка впала в 15-20 разів. Чи не пов’язано це з «хімією» освітньо-наукової бюрократії стосовно порядку підготовки наукових кадрів?
Вочевидь, такий зв’язок прослідковується досить певно…
+ + +
Як, справді, було прилаштуватися до нового «порядку», коли в ньому одна дивна новація сидить на другій і третьою поганяє!
Розглянемо ці новації з точки зору їх доцільності й здорового глузду.
«Реформатори» розпочали з того, що науковий ступінь «кандидат наук» скасували, а натомість ввели «ступінь вищої освіти доктора філософії». Та коли б мова йшла тільки про зміну назви наукового ступеня, було б ще півбіди, хоча до чого тут «філософія» зрозуміти непросто, якщо взагалі можливо.
І от уже колишній кандидат філософських наук отримує диплом доктора філософії в галузі філософських наук, а колишній доктор філософських наук залишається з тим же науковим «чином». Для того щоб зрівнятися з ним, теперішній доктор філософії в галузі філософських наук повинен захистити докторську дисертацію і тоді він стане замість «доктора філософії» доктором філософських наук… Аж в очах зарябіло від такої кількості «філософії» без ознак здорового глузду. Як казали колись старі люди: «Що в лоб, що по лобі».
Але справа не тільки в зміні назви «кандидат наук» на «доктор філософії». Якщо раніше здобувач захищав кандидатську дисертацію в тій самій спецраді, що й докторську дисертацію, а до складу ради входили 15-25 докторів наук, то для здобуття ступеня доктора філософії такого солідного наукового зібрання уже не потрібно, зараз вистачить одного-двох докторів наук у складі одноразової спецради в кількості п’яти її членів (голова, два рецензенти та два опоненти).
Отже, рівень захисту дисертації на ступінь доктора філософії помітно знижено, однак його науковий статус прирівнюється до кандидатського ступеня. Логіку тут шукати дарма…
Втім, повторимо, справа не лише в назві наукового ступеня. Підготовка здобувача наукового ступеня тепер визнана здобуттям не наукової кваліфікації, а здобуттям вищої освіти, яку здобувач зобов’язаний уже мати до того, як здобуватиме ступінь доктора філософії. Для цього освітянські «реформатори» вигадали «третій» (освітньо-науковий) та «науковий» рівні вищої освіти.
Відтак, за новим порядком підготовка здобувачів вищої освіти доктора філософії здійснюється в аспірантурі закладу вищої освіти (наукової установи) за очною (денною, вечірньою) або заочною формою навчання. Можлива також підготовка доктора філософії поза аспірантурою, проте виключно «для осіб, які професійно провадять наукову, науково-технічну або науково-педагогічну діяльність за основним місцем роботи у відповідному закладі вищої освіти (науковій установі).
Отже, з числа здобувачів наукового ступеня доктора філософії виключено основну масу осіб, які мають вищу освіту, працюють за фахом на підприємствах, установах чи закладах не наукового та не освітнього профілю, бажають працювати над дисертацією без обов’язкового вступу до аспірантури. Якщо брати юридичні спеціальності, то це фактично всі судді, прокурори, працівники нотаріату, юрисконсульти, адвокати, інші фахівці з вищою юридичною освітою, та навіть депутати різних рівнів.
Але ж ці фахівці з точки зору потреби навчання в аспірантурі нічим не відрізняються від викладачів юридичного освітнього закладу. Навпаки, практик-юрист має ту перевагу, що він постійно стикається з чинним правом, творить або застосовує його норми, а тому більш компетентно може судити про реальні юридичні явища, ніж викладач, відірваний від практики. Навіть коли педагогічний працівник "професійно проводить наукову або науково-педагогічну роботу", така "наукова" робота без практики є нічим не кращою за практичну роботу без теорії. Адже питання не в тому, хто чим займається, а в тому, чи необхідним є навчання в аспірантурі з точки зору підготовки доктора філософії в якості науковця.
Надання переваги в підготовці дисертації без аспірантури працівникам освіти перед іншими практиками-юристами є нічим не виправданим привілеєм, встановленим освітньою бюрократією для «своїх» підлеглих, на шкоду розвитку науки (юридичної та інших). Попередня практика здобувачів, які захистили тисячі кандидатських дисертацій без навчання в аспірантурі (в їх числі автор і багато його знайомих), переконує в тому, що ми насправді маємо перед собою «хімію» освітньо-наукової бюрократії в регулюванні порядку підготовки наукових кадрів.
+ + +
Доводиться почути думку, що назва «кандидат наук» звучить якось не так, ніби мова йде про «неповноцінного» вченого. А от «доктор філософії» – це уже круто...
Звідки насправді пішла така думка? Виявляється, ще за два десятиліття тому, наприкінці 2006 року, питання про відмову від наукового ступеня «кандидат наук» порушував такий собі доктор медичних наук, професор, дійсний член НТШ у Львові Я. Ганіткевич. Ось що він тоді, зокрема, писав у статті під назвою «Які наукові ступені потрібні українським вченим?».
«В процесі формування університетської освіти ще з 12 століття виробилася система наукових ступенів і звань, яку прийняли усі університети світу. Наукові ступені (їх називають ще вченими або академічними ступенями, інколи вживають як вчені титули) запроваджено ще в середньовічних університетах. Це насамперед науковий (вчений) ступінь доктора наук (в класичних університетах це звичайно ступені доктора філософії, доктора права, доктора медицини і доктора теології). Вперше ступінь доктора наук присуджено в Болонському університеті у 1130 році. Термін “доктор” взято з грецької мови, де він означає “вчитель”. Отже “доктор медицини” означає “вчитель медицини” – найвищої кваліфікації.
Перші правила присудження вченого ступеня склав Папа Онорій ІІІ 1219 року. В 13 ст. в Сорбоні вперше запроваджено ступінь бакалавра, який став найнижчим університетським ступенем. Вищим ступенем був магістр, він був найвищим ступенем, який могли отримати абсольвенти філософського факультету. Медичні, правничі і теологічні факультети класичних університетів мали право надавати своїм випускникам науковий ступінь доктора (відповідно – медицини, права, теології).
Правила присудження ступенів, близькі до сучасних, запроваджено в середині 18 ст. Ступінь доктора наук надається після промоції (Promotio) або габілітації (Habilitatio), під час якої претендент виступає з викладом своєї праці, а промотори (у нас це офіційні опоненти) дають їй оцінку і пропонують рішення – присудити науковий ступінь доктора відповідної галузі науки. Перед промоцією потрібно скласти ригорози (Rigorosum) – екзамени зі спеціальності або близької галузі науки, інколи ригорози може складатися із 10 і більше екзаменів.
В деяких країнах, напр. в Австрії, при наявності вагомих праць науковий ступінь можуть присудити без промоції дисертації після здачі трьох ригорозів. В дипломах докторів наук можуть бути 4 ступені оцінки претендента, зокрема дуже добре, з відзнакою, з великою відзнакою (Cum Laude, Cum Laude Magna).
У 19 ст. в університетах запроваджено титул (звання) Почесного доктора (Doctor honoris causa). Таким чином, зараз відрізняють один науковий ступінь – доктор наук, та університетські або академічні ступені – бакалавр, ліценціат, магістр.
При загальній єдиній системі наукових і університетських ступенів спостерігаються деякі відмінності в окремих країнах. У Німеччині деякий час (у 19 ст.) ступеня магістра не вживали, повернулися до нього, як академічого ступеня, лише у 1960 р. Ліценціат – ступінь, який традиційно поширений в Австрії та Швайцарії, у Франції і Англії більш поширений ступінь бакалавра. У США перший найнижчий ступінь – бакалавр (Bachelor), напр. бакалавр філософії; в деяких спеціальностях - ліценціат (Licenciat). Наступний ступінь – магістр (Magister, Master of Science), звичайно отримує бакалавр за рік після виконання магістерської роботи і здачі магістерських екзаменів. Найвищий ступінь доктор – Medicine Doktor (MD), Doktor of Medical Science (M.Sc.D.), Philosophy Doktor (PhD) – отримують після виконання докторської праці і промоції (часом це габілітація). При цьому можуть зараховувати іспити – ригорози, складені при отриманні ступеня магістра.
При усіх можливих відмінностях у різних країнах вчений ступінь доктора залишався і залишається єдиним, основним і незмінним у всьому науковому світі. Так було і є в Європі та в усьому цивілізованому світі, так було на наших землях до повалення більшовиками Української Народної Республіки, до приєднання Західно-українських земель і Буковини до СРСР. Дипломи доктора філософії, права та інші до 1918 р. видавали у Харківському, Київському св. Володимира та Одеському (Новоросійському) університетах, до 1939 р. - у найстарішому університеті України – Львівському (нині Львівський національний університет імені Івана Франка), до 1941 р. – у Чернівецькому університеті.
Оскільки поставлені на наукові посади колишні політруки і комісари мали часто дуже слабу наукову підготовку, як правило не були в стані написати докторську дисертацію, у 1934 р. партійними органами було прийнято рішення запровадити значно меншу, спрощену дисертацію і ступінь, якому дали назву “кандидат наук”. Це було зроблено щоб полегшити здобуття вченого ступеня малограмотними претендентами та дати їм право займати посади доцента і професора, інші керівні посади в навчальних і наукових закладах.
При присудженні наукових ступенів остаточне слово як в інститутах, так і в університетах, відібрали у вчених і передали адміністративним органам. Право видачі дипломів про наукові ступені, яке в усьому світі належить ректорам університетів, передали спеціально створеним адміністративним органам - кваліфікаційним комісіям, пізніше – Вищій атестаційній комісії.
Запроваджений партійним керівництвом термін “кандидат наук” набув великого поширення в СРСР і в “країнах соціалістичного табору”, ми часто його вживаємо не задумуючись над його змістом. Що значить словосполучення “кандидат наук”? Грецьке слово “candidus” означає яскраво-білий; слово “candidatus” – особа у білій тозі, що претендує на високий пост. Звідси зрозумілим є - кандидат на виборну посаду, кандидат в депутати, кандидат на професора. Якщо б словосполучення “кандидат наук” мало означати кандидата на вченого, то мало би звучати як “кандидат в науковці”, але ж якої галузі науки?
Треба визнати, що насправді застосування терміну “кандидат наук” є невдалим, невідповідним, безсенсовним, на відміну від терміну “доктор філософії – вчитель філософії”, не має ніякого логічного змісту; адже за своїм значенням це “претендент філософії”!?
Внаслідок відсутності ідентичних наукових ступенів в Україні та в зарубіжних країнах виникають значні труднощі при складенні міждержавних домовленостей про взаємне визнання наукових ступенів, в процесі нострифікації. Такі ж труднощі з поданням діючих ступенів виникають при написанні в авторефератах у “Підсумку” (Summary) англійською мовою, при спробі перекласти їх на інші мови.
Дехто вважає аналогом ступеня “кандидат наук” передбачений Болонським процесом ступінь ”Doctor Philosophy” (PhD); інші рекомендують подавати словосполучення дослівно в перекладі англійською (Kandidate of medical science degree); ще інші вважають можливим писати в англійській транскрипції “Kandidat medychnyh nauk”, а там нехай зарубіжні фахівці догадуються, що означає цей совєтський ступінь! “Доктор медичних наук” подають нерідко як “Doctor medical science degree”, хоч такого ступеня в англійській мові й англомовній науці не існує, загальновживаним є “Medicine Doctor (MD)”.
Однак потрібно визнати, що двоступенева система, запроваджена режимом для слабопідготовлених претендентів, з часом втратила своє первісне призначення; завдяки активній діяльності науковців, не зважаючи на партійний диктат в науці, вона перетворилася в досить логічну обгрунтовану систему, що досить ефективно діяла на протязі десятиліть як в Росії, так і в республіках СРСР. Радянський ступінь доктора наук став досить високо цінитися у світі.
При всьому тому, неточність, неповна відповідність перекладів українських (успадкованих від СРСР з російської мови) назв наукових ступенів, брак ідентичності термінології особливо неприпустимі в науковій діяльності та документації, де необхідно дотримуватися чіткості, точності визначення змісту кожного терміну і поняття. Невідповідність світових і українських дипломів дуже ускладнює питання про визнання в Україні зарубіжних дипломів (ВАК України досі вперто не бажає визнавати навіть дипломів Українського вільного університету в Мюнхені).
Цікаво, що в часи панування СРСР над Східною Європою деякі країни “соціалістичного табору” зуміли частково відстояти свою багатовікову традицію наукових ступенів і не запровадили ступеня ”кандидата наук” за прикладом СРСР. Так, в НДР знайшли вихід у запровадженні поруч із ступенем доктора ступеня “Doktor Wissenschaften”, так що система стала двохступенева і зовні наближалася до радянської. У ПНР введено натомість другий ступінь “Доктор габілітований”. Після розпаду Радянського Союзу ці країни повернулися до своєї і світової традиційної системи.
В психології “радянської людини”, в т.ч. науковців, наслідки комуністичної пропаганди закоренилися так глибоко, що після розпаду СРСР, коли стало можливим критично переоцінити минулий період тоталітаризму, практично не зроблено спроби проаналізувати суть і мету запровадженого більшовиками ступеня і поняття “кандидат наук”, існування якого в незалежній Україні відрізняє нашу державу від Європи і цивілізованого світу. Це тим більше дивно, що Україна підписала Болонську декларацію, у вищих школах України за прикладом європейських країн запроваджуються і широко рекламуються університетські ступені бакалавра і магістра. І в той же час накладається табу на обговорення невідповідності українських наукових ступенів Болонській декларації!
Аналіз ситуації в науці показує, що запровадження тоталітарним режимом двох ступенів різко змінило положення науковців, насамперед це виразно відбилося на їхніх вікових характеристиках. Ці зміни тривають і досі, вже після розпаду СРСР, їх можна спостерігати на прикладі українських вищих шкіл. В СРСР з 1934 р. по кінець 1986 р. захищено 518.700 дисертацій (біля 11 тис. в рік – за винятком воєнних років), в т.ч. 473 тис. кандидатських дисертацій і 45,7 тис. докторських дисертацій; відношення докторів до кандидатів наук становило біля 1 : 10.
В наш час, уже в незалежній державі, ВАК України видав у 2004 р біля 5.5 тисяч наукових дипломів доктора і кандидата наук, розглянувши стільки ж атестаційних висновків експертних рад. Але чи можна вважати задовільною таку систему видачі наукових дипломів, коли за одне засідання Президія ВАК розглядає біля 500 і більше справ, отже навіть при безперервному засіданні протягом 6 годин на “розгляд” справи одного претендента припадає аж... 43 сек!! Тобто вистарчає часу щонайбільше заслухати ім’я претендента, тему дисертації, назву установи, імена опонентів, а коли ж “розглядається” заключення опонентів, висновок третьої установи, заключення Вченої Ради, висновок експертної комісії?
І цей “розгляд” за лічені секунди вирішує долю дисертанта, а не Вчена рада, яка слухає захист, кілька годин спілкується з дисертантом і всестороннє обговорює його роботу, як це відбувається на основі вікового досвіду у західних країнах. Із цих 5,5 тисяч науковців доктори наук становили лише 708 осіб, тобто 13% науковців офіційно допущено до вищих наукових посад. Біля 4.8 тис.кандидатів наук можуть працювати (нерідко, як і особи без ступеня) на нижчих наукових посадах.
Видається, що ВАК намагається своїми все складнішими вимогами зробити наших дисертантів як найбільше освіченими, знатоками іноземних мов, любителями філософії, прагне шоб вони добре знали свою спеціальність. Але чи це справді справа ВАКу?».
Дещо дивна для доктора медичних наук ідеологічна заангажованість не дозволила йому надати тверезу оцінку проблеми. Проте матеріал загалом є корисним для спроби критичного аналізу ситуації, що склалася з науковими ступенями в Україні, й потребує відповідей.
+ + +
Подати загальну підбірку фактів з історії розвитку вчених ступенів мало для того, щоб говорити про науковий підхід до проблеми; з такою підбіркою фактологічного матеріалу може впоратися й студент. А науковий погляд повинен шукати закономірності явищ і процесів, проникати в сутність предмета. Як колись зауважив Маркс, якби сутність речей та їх зовнішній прояв безпосередньо збігалися, то усяка наука була б зайвою.
Про що свідчать факти, наведені в публікації доктора медичних наук?
По-перше, звертає на себе увагу недбалість використання понять «освіта» й «наука» та постійне їх змішування, починаючи з першого речення («У процесі формування університетської освіти виробилася система наукових ступенів і звань»). А чому не освітніх ступенів і звань?
Якщо вже ступінь доктора наук взято через термін «доктор» у значенні «вчитель», то вчитель – це більше освітянин, ніж науковець.
Примітивно-побутове уявлення про філософію освіти й філософію науки, нерозуміння внаслідок цього принципової відмінності між освітою та наукою стала тим спотвореним і ненадійним фундаментом, на якому вибудовувалася європейська схема наукових ступенів, що є кваліфікаційними характеристиками вченого, а не освітянина.
В чому полягає ця принципова відмінність? – В характері відношення до знання. Так, освіта має справу з уже здобутим і набутим знанням, яке вчитель передає учням та студентам, щоб зробити з них грамотних, освічених людей. Натомість наука має справу з пошуком нових знань, здобуванням знання для суспільства, якому вчений (дослідник) дарує відкриті ним нові знання, в тому числі освітянам для їх професійного передавання учням і студентам.
Це можна уявити за аналогією з розвідкою родовищ корисних копалин та їх промисловим добуванням і переробкою. Якщо розвідкою копалин професійно займається геолог, то промислом – відповідні інженерні спеціалісти. Геолог ще спроможний виконувати інженерні функції, а інженер не стане геологом без відповідної додаткової професійної підготовки.
Таке змішування освіти з наукою (останню, схоже, раніше ототожнювали з навчанням чи освітою, або вченістю, освіченістю) закріпила практика Сорбони присуджувати вчений ступінь бакалавра (найнижчий університетський ступінь) та вчений ступінь магістра (найвищий ступінь для філософського факультету). А медичні, правничі та теологічні факультети класичних університетів надавали їх випускникам науковий ступінь доктора.
Як бачимо, наукові ступені присуджували не за нові знання, а просто за отримання знань. Сьогоднішнім бакалаврам і магістрам наукових ступенів уже не присуджують, а видають дипломи про закінчення ними освіти як спеціалістам. Це тільки підтверджує хибність старої практики присудження університетами наукових ступенів просто за отримання освіти.
Надалі, в умовах промислової революції та розвитку поділу праці наука набуває більш певного суспільного статусу, у зв’язку з чим вона поступово розмежовується з освітою. Тепер умовою присудження наукового ступеня стало подання та захист наукової праці, хоча зберігаються й пережитки минулого змішування науки з освітою у вигляді присудження наукового ступеня лише за складання екзамену, а також у вигляді різних оцінок у дипломі доктора наук.
Разом з тим, змішування понять науки та освіти автор публікації посилює терміном «єдина система наукових і університетських ступенів». Виявляється, що «наукові ступені» є чимось відмінним від «університетських ступенів», а ще є й так звані «академічні ступені». Який з цих термінів стосується кваліфікації вченого, нам не уточнюють, однак наводяться відмінності в окремих країнах.
Єдине, що стало «єдиним, основним і незмінним у всьому науковому світі» – це «вчений ступінь доктора».
Стосовно наукового ступеня «кандидат наук» даний доктор медичних наук (який сам був колись кандидатом наук і не заперечував проти цього ступеня), виступає з критикою, яку навряд чи можна назвати науковою.
+ + +
Найперше, досить надуманим є пояснення автором запровадження ступеня кандидата наук «дуже слабкою науковою підготовкою» колишніх політруків і комісарів, неспроможних написати докторську дисертацію, для чого, «щоб полегшити здобуття вченого ступеня малограмотними претендентами» введено «спрощену дисертацію і ступінь», якому дали назву «кандидат наук».
Уявлення про чиюсь «малограмотність» автору варто було самокритично приміряти до себе: у нас, принаймні, є певні сумніви, що його допустили до захисту кандидатської дисертації у 50-60-х рр. як малограмотного… Для нас очевидним є більш вагома об’єктивна причина запровадження кандидатських дисертацій і відповідного наукового ступеня в СРСР.
Справа в тому, що у будь-якій сфері діяльності є проста праця, а є більш складна, що засвідчується існуванням тарифної сітки робіт різної складності, ієрархією категорій державної служби, набором різних спортивних розрядів у сфері спортивної діяльності, тощо.
Наука в цьому сенсі не є винятком. В ній є дослідження більш простого прикладного характеру, а є фундаментальні дослідження найвищої складності. У кандидатських і докторських дисертаційних роботах саме й фіксується більш-менш об’єктивно різний рівень складності наукового пошуку нового знання.
І якщо у якихось країнах обходяться одним ступенем доктора наук, то на це треба зауважити, що у них неадекватно відображається дійсний характер наукової діяльності у кваліфікаційних характеристиках вчених.
Сам Я. Ганіткевич змушений визнати, що «двоступенева система з часом втратила своє первісне призначення» (?) та «перетворилася в досить логічну обгрунтовану систему, що досить ефективно діяла на протязі десятиліть як в Росії, так і в республіках СРСР. Радянський ступінь доктора наук став досить високо цінитися у світі».
Коли б автор був послідовним, то мусив би визнати, що висока світова оцінка радянського ступеня доктора наук є одночасно також високою оцінкою кандидатського ступеня, оскільки без останнього не було докторського ступеня. І справа тут не тільки й не стільки в «активній діяльності науковців, не зважаючи на партійний диктат в науці», скільки в адекватному відображенні радянською державою різного рівня наукової діяльності в кваліфікаційній характеристиці праці вчених.
Тому визнання ним терміна «кандидат наук» невдалим, «невідповідним, безсенсовним, на відміну від терміна “доктор філософії – вчитель філософії”», таким, що «не має ніякого логічного змісту», виглядає, м’яко кажучи, тенденційним критикантством.
Принаймні, якщо авторові ближче до душі терміни з європейської, а не радянської традиції, то чому б не запропонувати для першого наукового ступеня, наприклад, термін «магістр наук» (технічних, математичних, юридичних і навіть філософських)? Звучить, по-моєму, значно краще за «доктора філософії – вчителя філософії». І не треба мучитися з тим, як «схрестити» термін "доктор філософії" з конкретною науковою спеціальністю (лінгвістикою, ветеринарією і т.д.)…
Можуть сказати, що термін «магістр» уже зайнятий у західних демократіях для позначення чогось іншого. А чому ми маємо підлаштовуватися під них, коли їм самим бракує єдності у використанні вказаної термінології?
До речі, ще за десять років до появи наведеної тут статті термін «магістр» запозичив у західних сусідів тодішній міністр юстиції України С. Головатий. Так, з нагоди прийняття нової Конституції України він, як міністр і як президент Української правничої фундації, в компанії з ректором Київського університету імені Тараса Шевченка, директором Інституту міжнародних відносин при цьому університеті та директором Українського центру правничих студій вказаної фундації присвоїли звання «Почесний Магістр Права» групі вчених і практиків-юристів «за визначний особистий внесок у підготовку та прийняття нової Конституції України».
Я тоді отримав вказану відзнаку разом із знаними на той час вченими В.В. Копєйчиковим, М.І. Козюброю та іншими – як юрист-практик. А через два місяці захистив дисертацію, першим опонентом на захисті виступав проф. В.В. Копєйчиков, і відтоді я став кандидатом наук. Для цього на той час вистачало наявності вищої освіти, а навчатися в аспірантурі було зовсім не обов’язково навіть заочно… Відтоді звання "почесного магістра права" залишилося символічною пам’яткою у вигляді грамоти з печаткою за чотирма підписами міністра, ректорів і директорів…
Що нашій державі заважає замінити ступінь «кандидат наук» на ступінь «магістр наук» замість «доктора філософії»? – Заважає дрібниця: справа в тому, що терміном «магістр» законодавці уже позначили кваліфікацію не науковця, а здобувача освіти, тобто студента, який отримав диплом про вищу освіту.
І тут МОНстр знову й знову перемішує освіту з наукою, запроваджуючи без будь-якої наукової критики стандарти так званого «Болонського процесу». Критичних стріл у бік останнього випущено чимало, цей надуманий освітній експеримент завдає системі освіти більше шкоди, ніж користі, від нього стали відмовлятися деякі країни, усвідомивши його загрозу для майбутнього.
Найбільше потерпає від цього експерименту саме наука, для якої через освітянські забаганки МОНстра перекрито приток нових наукових кадрів, - тих самих кандидатів наук, з яких раніше виходили доктори наук. Зараз навчання в аспірантурі перетворили у заробітчанську ниву освітян, а наукова діяльність тих самих освітян, а за ними й професійних науковців, відійшла на другий план.
А тепер повернемося до основних цілей державної політики у сфері наукової та науково-технічної діяльності, першою з яких закон визначає «примноження національного багатства на основі використання наукових та науково-технічних досягнень». Далі логіка життя, продиктована тією ситуацією, яку створив МОНстр навколо науки, вибудовується наступним алгоритмом: бракує наукових кадрів – менше наукових досягнень – скорочення використання меншої кількості наукових досягнень – зупинення примноження національного багатства. А далі, на завершення цієї логіки життя - рух по «зачарованому колу»: дурні тому що бідні, а бідні – тому що дурні. Не інакше, як казав один знаменитий гуморист, щось, не так у консерваторії…
+ + +
Втім, невдала назва здобувача нижчого наукового ступеня («кандидат наук» чи «доктор філософії»), це ще півбіди. Як мовиться, «назви хоч горшком, тільки в піч не саджай». Проте наш МОНстр саме цим і займається, обставивши підготовку і захист дисертації здобувачем наукового ступеня такими пекельними вимогами, які можна було вигадати хіба що виходячи з ворожих міркувань.
Лише кілька коментарів до чинного порядку захисту дисертації на здобуття ступеня доктора філософії у порівнянні з колишнім кандидатським ступенем.
1. Раніше була одна постійна спеціалізована рада для захисту дисертацій, а зараз має створюватися на кожний захист окрема разова спецрада. Чому не можна проводити захист дисертації в постійній раді – питання без відповіді.
2. Склад разової спецради – 5 членів, в тому числі голова, два рецензенти та два опоненти (можливий варіант один рецензент і три опоненти). Вимоги до рецензентів – обов’язково постійний науковий чи науково-педагогічний співробітник установи, де формується рада, з науковим ступенем, плюс вимоги безконфліктності інтересів з науковим керівником і дисертантом, плюс наявність не менше трьох публікацій за останні п’ять років за тематикою дисертації здобувача. Ступені отримані не пізніше ніж за три роки до участі в спецраді. Вимоги до опонентів – наукові чи науково-педагогічні постійні співробітники двох або трьох сторонніх установ чи закладів, наявність наукового ступеня понад три роки, відсутність конфлікту інтересів, плюс не менше трьох публікацій за останні п’ять років за тематикою дисертації здобувача.
Деталі, на кшталт співпадіння в публікаціях ключових слів, відсутність співавторства з дисертантом, не менше двох-трьох докторів наук у складі разової ради, додаються бюрократами МОНстра в залежності від ситуації…
Наприклад, доктор наук згоден виступити опонентом, у нього є за останні п’ять років 7-8 опублікованих тез наукових конференцій за темою здобувача, але немає наукових статей. Виявляється, така кількість тез не влаштовує, потрібні обов’язково статті. Дозволено замість статей зарахувати одну індивідуальну монографію або взяти самостійний розділ у колективній монографії за дві статті. І все це визначає й контролює чиновник відділу аспірантури в установі, в якій готується захист, під наглядом бюрократа того самого МОНстру.
Навіть в солідному академічному науковому інституті за даних вимог сформувати таку одноразову спецраду складніше, ніж підготувати дисертацію. В чому полягає раціональний сенс подібних бар’єрів проти захисту – одразу не второпаєш, натомість виникають багато запитань.
Наприклад, чому не прирівняти дві або три публікації виступів на конференції до однієї статті? Чому не вважається компетентним опонентом або рецензентом науковець, публікації якого мають більш загальний щодо теми дисертації характер, незалежно від співпадіння в публікаціях ключових слів? Чому рецензент і опонент повинні бути постійними працівниками обов’язково наукової установи або вищого навчального закладу, коли існує значно більше працівників інших органів і організацій з науковими ступенями і є з кого обрати? Чому, врешті-решт, всі такі питання вирішує не наукова спільнота з її так званою академічною свободою, милою для західної традиції, а чиновна бюрократія?
З приводу цього автор згаданої вище публікації критикує українську бюрократію, яка на підставі Болонської декларації запровадила університетські ступені бакалавра і магістра, але не ліквідувала ступінь кандидата наук. На його думку, запровадження двох наукових ступенів є невиправданим. Щоправда, ця теза обґрунтовується за принципом «на городі бузина, а в Києві дядько», адже два наукові ступені «різко змінили положення науковців, відбившись на їхніх вікових характеристиках». Чого не вигадаєш для піднесення того західного…
Наприклад, навіщо потрібен ВАК України, який «штампує» докторські та кандидатські дипломи за 43 секунди?
З таким «аналізом ситуації в науці» можна завести державне управління наукою не просто у глухий кут, а туди, звідки повернення уже неможливе. Все, до чого прийшов цей «аналіз», звелося до того, що «ВАК намагається своїми все складнішими вимогами зробити наших дисертантів як найбільше освіченими, знатоками іноземних мов, любителями філософії, прагне шоб вони добре знали свою спеціальність. Але чи це справді справа ВАКу?» – задається «риторичним» питанням доктор медичних наук, пропонуючи, вочевидь, відповісти на нього… звісно ж, МОНстрівським бюрократам, а з ними й читачам його опусу.
Звідки, справді, з’явиться у МОНстра бажання зробити наших дисертантів якомога більш освіченими й знатоками іноземних мов та любителями філософії? – Та немає звідки з’явитися такому бажанню, оскільки немає заінтересованості МОНстра розвивати наукові кадри ! Зате є цілком очевидна матеріальна заінтересованість на освітньому процесі, включаючи «освічення» аспірантів, «наварювати» додаткові доходи чиновникам.
_______
В публікації сайта «О бедном гуманитарии замолвите слово» наголошено на принциповій відмінності між освітою та наукою та необхідності побудови між ними єднального «містка», по якому здійснюється перехід від одного до іншого в обидва боки.
Этот «мостик» остается чем-то неуловимым для научной и педагогической мысли, которые не могут определиться, чему учить и как готовить кадры для сферы науки. А между тем, задача становится яснее, если с самого начала понять, что проблема подготовки научных кадров – это отдельная самостоятельная область деятельности, образующая своего рода «переходный мостик», который не ограничен ни «берегом науки», ни «берегом образования», а упираясь в оба эти «берега», представляет тем не менее особенную социальную конструкцию из специфичных общественных отношений между образованием и наукой.
В публикации об управлении государством (см. на сайте «Учиться управлять государством», заметка «Основное условие») приводилось такое замечание одного выдающегося политика: «Теоретическая способность и интерес к тому, чтобы доискиваться теоретических корней во всяком вопросе, это очень ценное качество. Ибо нельзя вполне уяснить себе никакой ошибки, в том числе и политической, если не доискаться теоретических корней ошибки у того, кто ее делает, исходя из определенных, сознательно принимаемых им, положений».
Без воспитания этого важнейшего качества у людей, отвечающих за ту или иную сферу общественной жизни, без этого на самом деле основного условия в любом деле бесполезно рассчитывать научиться управлять государством, отраслью хозяйства, образованием, здравоохранением, наукой и т.д.
Там само наведено дані про наукову кадрову політику, зокрема, про те, що після деякого покращення основних показників кадрового потенціалу НАН України у 2000-2010 рр. в наступні два-три роки з’явилися негативні тенденції. Так, при стабільній чисельності наукових працівників (близько 19 тыс.) кількість докторів наук в установах НАН зменшилась на 2,6 %, кандидатів наук - на 3,3 %. Помітно впала кількість захистів співробітниками НАН дисертацій: докторських із 100 у 2010 р. до 88 в 2012 р., кандидатських відповідно з 434 до 371. На 8,9 % зменшилося за цей же час поповнення наукових установ спеціалістами з вищою освітою. Так само зменшилася на 5,8 % кількість аспірантів (переважно в заочній аспирантурі, яка втрачає популярність), а в 2013 році різко скоротився прийом в аспірантуру через недостатню кількість претендентів. Кількість молодих учених в НАН зменшилась на початок 2013 року на 5,0 % порівняно з 2010 роком, з них кандидатів наук – на 5,5 %. Ще одним показником негативних явищ у кадровому забезпеченні наукових досліджень стало посилення еміграційних настроїв серед вчених. Лише у 2012 р. з країни виїхали 28 учених НАН, в т.ч. 25 кандидатів та один доктор наук.
На той час керівництво НАН України висловлювало оптимістичну думку щодо можливого успішного поетапного вирішення кадрової проблеми: перший етап – продовження дії негативних тенденцій (2014-2015 рр.); другий етап – період стабілізації (2016-2017 рр.); третій етап – період позитивної динаміки показників кадрового потенціалу (2018-2023 рр.).
Цей досить оптимістичний прогноз виявився далеким від реальності, в тому числі тому, що в прогнозах не було враховано майбутню деградацію суспільства та його політичної системи (про що, до речі, попереджали деякі вітчизняні вчені-суспільствознавці).
Сьогодні продовжується тенденція прискореного катастрофічного падіння кадрового потенціалу науки, його фактичного руйнування. Відповідальність за це несе не так НАН України, як держава, її керівництво і особливо МОНстр, який безпосередньо відповідає за розвиток української науки. І справа тут не в тому, щоб поліпшувати процедури захисту, змінювати порядок атестації кадрів та установ, навіть добирати більш професійні й відповідальні кадри в МОН. Це все «терапія», яка уже не допоможе.
Заради спасіння вітчизняної науки потрібне «хірургічне втручання» для того, щоб роз’єднати «сиамських близнюків», якими стали в бюрократичному «тілі» МОНстру сфера освіти та сфера науки. Наука має перейти на «свій берег», залишивши на протилежному березі освіту. Для цього належить реоранізувати МОН таким чином: об’єднати його з міністерством культури, ліквідувавши останнє та утворивши замість нього департамент культури в структурі МОН; а сферу науки передати у відання Міністрства науки та іноваційних технологій (або замість такого міністерства утворити аналогічний Державний комітет), із залученням до методологічного аспекту управління наукою НАН України.
Тільки за умови такої операції й після неї можлива на новій організаційній основі якась перспектива покращення ситуації з видужуванням науки та з підготовкою наукових кадрів. Без цього все буде залишатися як і раніше підпорядкованим цілком очевидній бюрократичній заінтересованості МОНстра «наварювати» освітянством собі на краще життя.