Тема відносин української влади з МВФ останнім часом конкурує хіба що з темою карантину та пандемії. Обговорюючи умови чергового кредиту, на яких його готова отримати влада, експерти висловлюють сумніви не тільки з приводу доцільності саме таких умов, а й з точки зору їх відповідності закону.
Так, знаний вітчизняний економіст В.І. Суслов ставить питання про законність погодження урядом з МВФ тих умов, які не стосуються предмета угоди про надання кредиту (щодо реформи правоохоронної системи тощо). На думку фахівця, ряд умов кредитної угоди суперечать Конституції України.
Справді, включаючи в угоду про надання кредиту зобов’язання, які не є предметом кредитної угоди, уряд виходить за межі його конституційних повноважень, оскільки виконання таких зобов’язань потребує рішень інших суб’єктів державної влади, зокрема, парламенту. Без попередньої згоди з боку законодавчого органу стосовно здійснення відповідних реформ уряд порушує конституційну засаду поділу влади і тому його угоди з МВФ у цій частині є неконституційними і мають визнаватися такими, що суперечать Конституції України, за рішенням Конституційного Суду України.
На наш погляд, заслуговує на увагу й той факт, що уряд уже багато років порушує конституційні положення стосовно приватизації, включаючи в угоди з МВФ відповідні приватизаційні вимоги останнього.
Пунктом 36 статті 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради України віднесено «затвердження переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації». Виходячи з його логічного тлумачення і буквального розуміння, такий перелік об’єктів повинен бути затверджений одноразово і не підлягає наступному перегляду з метою його скорочення.
Якщо ж вказане положення розуміти протилежно, то таке розуміння включає можливість виникнення ситуації, коли через вилучення із первинно затвердженого переліку одного за одним раніше затверджених об’єктів у державній власності залишиться тільки один об’єкт, що за визначенням не може вважатися «переліком». Мова не про те, чи дійде справа на практиці до такої ситуації; мова йде про те, що вказане протилежне трактування п.36 ст.85 Конституції є хибним з точки зору логічного тлумачення даного положення, оскільки за такого розуміння реалізація зазначеного положення призведе до припинення даного конституційного повноваження парламенту. Таким чином припускається внутрішня суперечність конституційного положення, якої не повинно існувати в Конституції.
Відтак, затверджений парламентом перелік об’єктів права державної власності може бути ним переглянутий виключно з метою його доповнення, зокрема, у разі появи нових об’єктів права державної власності внаслідок їх створення, націоналізації, конфіскації тощо.
При цьому, до переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, однозначно мають бути включені як такі, що не можуть бути приватизовані за будь-яких умов, об’єкти права власності Українського народу, визначені в частині першій статті 13 Конституції України, права власника щодо яких здійснюють від імені Українського народу органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.
Зважаючи на це, належить розглядати як кримінальне порушення засад конституційного ладу рішення про відчуження землі органами публічної влади у приватну власність.
О.Ю.