Про «верховенство права» в Україні останніми десятиліттями вчені-юристи та, особливо, конституційні судді написали й сказали так багато, що з їхніх висловлювань утворилася словесна гора, вершина якої сягає за хмари. Та, схоже, наш законодавець розташувався на владному Олімпі ще вище, раз за разом своєю «правотворчістю» у вигляді «законів» накриваючи матерію «верховного» права.
Характерним прикладом цього є законодавче регулювання такого правового інституту як позовна давність.
На сайті уже публікувалися замітки «Що не так з позовною давністю?», в яких, зокрема, зверталася увага на те, що статті Цивільного кодексу України (ЦК) щодо позовної давності виявилися недіючими через внесення у кодекс низки змін.
Нагадаємо, що через доповнення перехідних положень ЦК положеннями, які стосуються строків позовної давності, законодавча дія вказаного правового інституту виявилася скасованою й заміненою його підзаконним регулюванням актами уряду та глави держави. Таким чином, законодавець у ЦК України вклав внутрішню суперечність і, отже, правову невизначеність у правове регулювання цивільних відносин.
Ця невизначеність позначилася на рішеннях судів, які стали неправильно, всупереч принципу верховенства права, застосовувати «перехідні положення» в ЦК замість його базових норм.
Мабуть, відчуваючи хибність внесених у «Перехідні положення» ЦК змін, група народних депутатів подала законопроект щодо «поновлення перебігу позовної давності» у період воєнного стану. У пояснювальній записці до проекту його автори стверджували наступне.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 ст. 32 Конвенції), вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, які відбулися у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту…
Такий висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року № 6-2469цс16. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків. Встановлення та дотримання процесуальних строків відіграє одну з першочергових ролей при забезпеченні ефективного судового захисту. Як свідчить практика Європейського суду, саме недотримання розумних строків розгляду справ є найпоширенішою підставою для констатації порушення Україною права на справедливий і відкритий розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, закріпленого у п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У зв’язку з продовженням дії воєнного стану в Україні в умовах широкомасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України та з метою забезпечення умов для реалізації конституційних прав, внаслідок об’єктивних обставин, було унеможливлено дотримуватися строків, визначених процесуальним законодавством, збирати та подавати вчасно докази, не пропускати строки позовної давності, вчасно подавати до суду процесуальні документи. Окремі випадки, коли особа тривалий час залучається у складі воєнізованих формувань до бойових дій, чи з інших поважних причин, що пов’язані із бойовими діями, не має можливості вчасно звернутися до суду за захистом своїх прав, не можуть виправдовувати зупинення перебігу позовної давності в цілому у державі. Адже для таких випадків ч. 5 ст. 267 ЦК України передбачено можливість поновити строк позовної давності: «Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту».
Воєнний стан триває понад 2 роки, за таких умов інститут позовної давності нівельований, на сьогодні гостра потреба забезпечити конституційне право на захист своїх прав та законних інтересів шляхом продовження процесуальних строків та строків позовної давності на строк дії воєнного стану втратила актуальність. Зупинення строків позовної давності на сьогодні не є актуальним, адже судова система працює, і хто має бажання, може захищати свої права в суді, а в окремих, дійсно поважних, випадках (таких як залучення особи до бойових дій) строк позовної давності може бути не застосований на підставі ч. 5 ст. 267 ЦК України.
Метою законопроекту вказано забезпечення конституційного права на захист, справедливий судовий розгляд, а також гарантії юридичної визначеності і остаточності, захисту потенційних відповідачів від прострочених позовів, шляхом відновлення перебігу позовної давності.
В якості очікуваних правових та соціальних наслідків прийняття законопроекту названо, зокрема, забезпечення юридичної визначеності та захисту потенційних відповідачів від прострочених позовів.
+ + +
Названий законопроект зареєстрований у парламенті майже рік тому, а саме 31.05.2024 року. Він складався усього з двох пунктів:
1. Пункт 19 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Цивільного кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2003 р., № 40-44, ст. 356) виключити.
2. Цей Закон набирає чинності через три місяці з дня, наступного за днем його опублікування.
Та попри такий простий зміст законопроекту профільний парламентський комітет розглядав його впродовж більш як півроку, і лише через майже дев’ять місяців 11.02.2025 року його включено до порядку денного для розгляду на пленарному засіданні, та ще три місяці знадобилося для того, щоб 14.05.2025 року його було прийнято як закон та надіслано на підпис глави держави.
Виявляється, що законодавець більш як на три роки позбавив громадян захисту від прострочених позовів до них, непродумано зупинивши законом перебіг позовної давності, порушивши їх конституційне право на судовий захист, справедливий судовий розгляд, гарантії юридичної визначеності їх правовідносин.
А коли врахувати, що епопею з інститутом позовної давності законодавець розпочав ще у березні 2020 року, надавши право урядові встановлювати карантин у зв’язку з хворобою COVID -19, то порушення законодавцем права громадян на судовий захист триває уже п’ять років.
Проте, якщо депутати, приймаючи закон, можуть зважати на політичні або інші міркування, ухвалюючи помилкове рішення, то для запобігання цьому існує в структурі апарату Верховної Ради України наукова експертиза, можливе також звернення парламентського комітету до вчених-цивілістів.
То ж поглянемо, який висновок на цей законопроект із двох пунктів надано науково-експертним управлінням парламенту, фахівці якого критично сприйняли аргументацію «Пояснювальної записки» авторів законопроекту.
З висновку експертів видно, що законодавець не одразу знайшов формулу закону для регулювання позовної давності під час воєнного стану.
Спочатку 15.03.2022 року було встановлено формулу, що в період дії воєнного стану в Україні позовна давність продовжується на строк його дії. А наступним законом від 08.11.2023, який набрав чинності з 30.01.2024 року, уже встановлено інакшу формулу, за якою перебіг позовної давності, визначений Цивільним кодексом, зупиняється на строк дії воєнного стану.
У зв’язку з цим фахівці науково-експертного управління слушно вказали у своєму висновку, що «часті зміни нормативно-правових приписів порушують принцип стабільності законодавства при регулюванні суспільних відносин і є небажаними». А далі, «з огляду на означене», вони «вважають, що постійна зміна норми (зокрема, в умовах воєнного стану) не відповідає такому принципу юридичної визначеності правової норми, як її стабільність».
(Тут депутати мали здогадатися, що вказане зауваження стосується також законопроекту, на який має бути надано експертний висновок).
Далі у висновку йде посилання на позицію Конституційного Суду щодо трактування принципу юридичної визначеності, а за тим наступна аргументація:
«2. По суті законодавчої пропозиції зауважимо, що ідея повного скасування зупинення перебігу позовної давності в умовах воєнного стану викликає застереження, оскільки таке, на наш погляд, призведе до того, що різні фізичні та юридичні особи в таких умовах будуть знаходитися у нерівних (в залежності від території та, відповідно, причин) умовах щодо доступу до правосуддя, забезпечення якого відбувається через процедуру подання позову до суду (йдеться, наприклад, про території, які не постраждали від воєнних дій, та території, на яких ведуться (велися) бойові дії або ж які є (були) тимчасово окупованими, – на останніх може не бути доступу до електроенергії (можливість електронного судочинства), пошти та будь-якого іншого зв’язку, що об’єктивно унеможливлюватиме подання позову, доказів тощо, а скасування зупинення перебігу позовної давності призведе до неможливості захисту порушеного права відповідних осіб, у тому числі, згодом після деокупації відповідної території).
У зв’язку з наведеним, вважаємо, що пропозиція проекту, на наш погляд, порушуватиме гарантоване ч. 1 ст. 55 Конституції України право людини і громадянина на судовий захист від неправомірних рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб в умовах воєнного стану.
Слід зазначити, що відповідно до ч. 5 ст. 55 Конституції України «кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань». У цьому контексті доцільно звернути увагу й на п. 1 резолютивної частини рішення Конституційного Суду України від 25.12.1997 № 9- зп, в якому зазначено, що «кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене».
Крім того, «гарантована Конституцією України рівність усіх людей в їх правах і свободах означає необхідність забезпечення їм рівних правових можливостей як матеріального, так і процесуального характеру для реалізації однакових за змістом та обсягом прав і свобод. У правовій державі звернення до суду є універсальним механізмом захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.
Основними засадами судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості (п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 129 Основного Закону України). Ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередню участь у судовому процесі, або позбавлений такого права» (п. 2.2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 12.04.2012 № 9-рп/2012)3 .
Підсумовуючи викладене вище, зазначимо, що скасування зупинення позовної давності під час воєнного стану в України може зумовити проблеми із забезпеченням конституційних прав громадянина та стати причиною порушення конвенційних прав людини, а саме ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод – права на справедливий суд та її ст. 13, яка передбачає право на ефективний засіб правового захисту».
Таким чином, фахівці науково-експертного управління надали висновок, за яким даний законопроект приймати не можна. Щоправда парламентський комітет і Верховна Рада України проігнорували думку експертів і ухвалили закон.
У зв’язку з цим постає питання про рівень кваліфікації експертів…
+ + +
Судячи з такого висновку, науково-експертне управління парламенту важко назвати науковим та експертним. Якби управління назвали науково-аналітичним, то претензії могли б стосуватися наукового рівня його висновків. А «експертним» назвати висновок структури, підпорядкованої керівництву апарату Верховної Ради та керівникам парламенту, не повертається язик. Адже експертний висновок має бути не замовним (чого зволите?), а об’єктивно-критичним і неупередженим.
Можна також припустити, що висновки «наукових експертів» на попередні два хибних законопроекти (про продовження позовної давності та про зупинення перебігу позовної давності, на заперечення яких спрямований даний проект) були рекомендаціями ухвалити їх як закони, що й було зроблено. Отже, наукова думка парламентських «експертів» заблукала у трьох соснах.
Між тим, нічого складного в регулюванні інституту позовної давності немає, його повинні знати ще студенти юридичного факультету. А у висновку науково-експертного управління справу розписано подібно до того, що в народі називають «на городі бузина, а в Києві дядько».
До чого тут у висновку «експертів» посилання на статтю 55 Конституції та на рішення Конституційного Суду про гарантії судового захисту прав людини, про те, що «суд не може відмовити у правосудді…», а відмова суду у прийнятті позовних заяв є порушенням права на судовий захист, яке не може бути обмежене в тому числі в умовах воєнного стану?
Схоже, науковим «експертам» невідомо, що таке позовна давність і для чого вона існує уже не одне століття як техніко-юридична категорія. З їх висновку випливає, що позовна давність є терміном, впродовж якого може бути подано позов до суду. Розчаруємо авторів «експертного» висновку: позовна давність є встановленим законом терміном, впродовж якого порушене право підлягає судовому захисту.
Якщо «експерти» вважають, що йдеться про одне й те саме, то їм варто змінити професію юриста, оскільки юриспруденція – наука точна (на відміну навіть від математики, де є приблизні й уявні величини). Одна справа подати позов до суду, і зовсім інша – задоволення позову судом чи відмова в його задоволенні. Позовна давність не має ніякого значення для факту звернення до суду з позовом, навіть якщо її термін сплив десять разів. Суд зобов’язаний прийняти позовну заяву та розглянути її по суті, незалежно від того, чи вийшов спір за межі позовної давності. То про яку «відмову суду у правосудді» пишуть у висновку «експерти»?
А коли і яке має значення пропущений термін позовної давності? – Тоді, коли суд, дослідивши усі обставини справи, з’ясує, що цей термін пропущений на момент звернення до суду позивачем або з поважних причин, або без поважних причин. У разі поважних причин суд поновлює за відповідними правилами цей термін; а якщо причини пропуску позовної давності суд не визнає поважними, він відмовляє у задоволенні позову, та й то лише за умови, що про це ставить питання відповідач, відхиляючи позов повністю або в частині через пропуск позивачем встановленого законом терміну позовної давності.
____
Що ж виявляється по суті справи? А те, що законодавець в умовах спочатку коронавірусної епопеї, а потім воєнного стану вирішив зайнятися не своєю справою, взявшись підміняти собою судову владу.
Очевидно, що розглядаючи причини пропуску строку позовної давності, суд врахував би конкретні поважні причини, що завадили позивачеві звернутися до суду, і поновив би пропущений термін, як про це сказано в Цивільному кодексі та процесуальному законі. А підміняючи конкретні обставини загальним посиланням на воєнний стан або карантин, які визначаються виконавчою владою, парламент замість правової визначеності вносить у правову систему безлад. І допомагають йому в цьому неграмотні «науково-експертні» висновки.
У підсумку крайніми залишаються судові органи та, особливо, громадяни України, чиї права порушує сам законодавець.
Чи є якийсь захист від такої законодавчої сваволі? Взагалі є, насамперед, Конституція, що передбачає застосування главою держави вето щодо законів, які порушують права громадян. Президент України за своїм статусом є гарантом цих прав. Проте механізм гарантування прав людини главою держави, вочевидь, не спрацьовує, оскільки обидва хибних закони про продовження позовної давності та про зупинення її перебігу були підписані главою держави. Схоже, і його апарату бракує наукового-аналітичного рівня…
У такому разі варто удосконалювати сам механізм гарантування прав людини. Наприклад, встановити законом, що до підписання прийнятого закону, в якому регулюються права громадян, керівником парламенту адміністративний (вищий) суд, за зверненням не менше 15-20 народних депутатів або за заявою уповноваженого з прав людини, може прийняти ухвалу про наявність підстав для застосування вето на закон. Така ухвала надсилається Голові Верховної Ради для врахування при підписанні ним закону і у разі потреби – повернення закону на додатковий розгляд. Таким чином опосередковано посилюються позиції глави держави в якості гаранта прав і свобод громадян, а також включаються додаткові важелі захисту права від нерозумних рішень законодавця. Разом з цим принцип верховенства права отримає більш реальне визнання його державою відповідно до статті 8 Конституції України.