Після критичного огляду розробленої Дослідницькою службою Верховної Ради України «Концепції реформування системи судів із метою покращення доступу до правосуддя» (див. публікацію «Що робити з судовою системою?»), опублікованого у замітках «Синиця славу розпустила», «У “кривих дзеркалах” замовної аналітики», «Між трьома соснами» та «На конституційних руїнах правосуддя…», спочатку був намір представити короткий альтернативний варіант бачення реформи правосуддя у вигляді низки загальних концептуальних положень необхідної судової реформи.

Однак з публікацією останнього з критичних матеріалів цей намір змінився на інший варіант, і подумалося, що доцільно опублікувати конституційний текст відповідного розділу з того проекту нової редакції Конституції України, який був розроблений у процесі роботи Конституційної асамблеї в період 2012-2014 р.р. та опублікований спочатку в газеті «Юридичний вісник України» у жовтні 2014 року, а потім у книзі «Формула демократії: народ – конституція – влада», присвяченій 20-річчю Конституції України (2016).    

 Проте й ця ідея була переглянута, оскільки, по-перше, виникла думка щодо публікації на сайті усієї цієї книги, в якій є повний текст проекту Конституції України в новій редакції (дана публікація буде корисною з багатьох точок зору). З іншого боку, публікація тексту конституційного розділу стосовно правосуддя вимагає додаткових коментарів та аргументації, чим помітно збільшується обсяг тексту та, як наслідок, ускладнюється його сприйняття й розуміння авторської позиції щодо концепції судової реформи.

Разом з тим, наукове консультування з проблеми дослідження юстиції підказало важливий аспект у концептуальному визначенні судової реформи, а саме – неможливість формулювати концепцію будь-якої реформи правосуддя без чіткого розуміння поняття юстиції, для якого, як з’ясовується, не знайшлося досі задовільного наукового визначення в юридичній науці. А через це відсутній навіть натяк на розуміння вказаного поняття й у авторів Концепції з Дослідницької служби Верховної Ради України, як і у тих закордонних експертів, на яких є посилання у їхній розробці.  

Таким чином, з'явилася ідея поміркувати над філософією юстиції та її методологічним значенням для вироблення конституційних основ правосуддя - як нормативної основи для  концепцій конкретних судових реформ.   

 + + +

У травні 2010 року в газеті «Юридичний вісник України» №21 (777) була опублікована у співавторстві з академіком Ю.С. Шемшученком моя стаття з назвою «Конституційна законність як визначальна засада публічної влади». Стаття починалася так: «Чинна Конституція України завчасно проголосила бажане за дійсне, а саме, що Україна є соціальною і правовою державою (ст.1). У даному випадку швидше йдеться про «соціальну» і «правову» державу як ідеал, до якого прагне наблизитися Україна.

На жаль, за роки дії Основного Закону наша країна не те що не наблизилася, а навіть віддалилася від ідеалу соціальної і правової держави. Хіба можна вважати соціальною державу, в якій частка приватизованого майна 90 відсотків громадян дорівнює частці 10 відсотків найбагатших людей країни? Хіба можна вважати правовою державу, яка відповідно до рейтингу Transparence Internacionale посідає за показниками рівня корупції 134 місце серед 180 держав світу (у 2007 р. Україна займала 118 місце )?» 

У тій статті стверджувалося, що принцип верховенства права має цінність тільки за умови наявності організаційного механізму його реалізації через закон, а утвердження режиму законності повинно розпочинатися з парламенту та глави держави, інших державних структур і забезпечуватися належною діяльністю судових та прокурорських органів. Стаття завершувалася наступними словами: «Отже, конституційна законність виступає як нагальна суспільна потреба, вона стає абсолютно необхідною умовою здійснення публічної влади. Влада, яка не усвідомлює цієї необхідності, зрештою виявляється нездатною здійснювати необхідні реформи, забезпечувати правопорядок у країні».

За іронією долі, у тому ж номері газети на її першій сторінці було вміщено замітку з назвою: «Фінал судово-правової реформи?», в якій публікувався витяг з листа Голови Верховного Суду України В. Онопенка на ім’я тодішнього глави держави такого змісту:

«…Юридично необґрунтованою є встановлена Законом заборона судам здійснювати забезпечення адміністративного позову у спорах, які стосуються оскарження актів, дій та бездіяльності Верховної Ради України, Президента України та Вищої ради юстиції шляхом зупинення актів та заборони вчиняти певні дії. Як відзначив Конституційний Суд України, правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (Рішення від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 та від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004).

Численні зауваження викликають і внесені Законом зміни до Закону України «Про Вищу раду юстиції», якими безпідставно розширюються визначені Конституцією України повноваження Вищої ради юстиції, уможливлюється втручання в діяльність судів, а також вплив на суддів при здійсненні ними правосуддя. Натомість суттєво знижуються гарантії незалежності суддів, встановлені Основним Законом України…».

Знав би В.В.Онопенко, як через сім років «підставно» через Конституцію розширяться повноваження Вищої ради правосуддя у порівнянні з ліквідованою Вищою радою юстиції…

У тому ж номері під рубрикою «Правовий ринг» опубліковано замітку про те, що «член Вищої ради юстиції і заступник глави Адміністрації Президента України (керівник Головного управління з питань судової реформи та судоустрою) Андрій Портнов ініціював звільнення з посади судді Окружного адміністративного суду м. Києва Олега Бачуна. ВРЮ підтримала його позицію. Тепер слово за парламентом».

І ще в тому номері газети було вміщено статтю М. Смоковича «Надмірний поспіх судово-правової реформи», в якій йшлося про те, що «проблеми з фінансуванням і реформуванням позначаються на іміджі вітчизняних судів. На заваді чесного і об’єктивного правосуддя стала і недосконалість чинного законодавства». 

Там же опублікована стаття О. Шустік «Порушення під час законотворення стають все нахабнішими», в якій стверджувалося, що «ухвалений регіональною більшістю з порушенням регламентних процедур Закон “Про внесення змін до деяких законів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження” (№ 6109) суперечить Конституції України».

Наведена юридична «мозаїка» лише з одного газетного номера є показовим ілюстративним матеріалом для того, щоб розпочати розмову про феномен юстиції та її призначення в державі. 

* * *

Само слово «юстиція» іноземного походження, означало і «правосуддя», і «судочинство», і «покарання», і «страту», і «шибеницю», й інші значення. Воно походить від лат. justitia – «справедливість», «правосуддя», «благочестивість», «сукупність законів», від прикметника justus – «справедливий», «законний», «правильний», «добросовісний», а далі від jus – «право». Звідси фр. і англ. justice, нім. Justiz, гол. justitie.

У юридичній науці, виходячи зі значення «справедливість», «правосуддя», «судове відомство», утвердилася думка про юстицію в сенсі справедливості, тотожної з правосуддям, як судовим судженням про право й вирішенням спору згідно з правом, справедливістю. 

Зрозуміло, що таке розпливчасте уявлення про юстицію не могло не відбитися у практиці державного управління, реалізації в ній ідеї правосуддя. Про це свідчить хоча б різноманітність юстиційних органів та їхніх статусів, яка має місце у різних державах світу. 

Досить поглянути на європейський "класичний" захід, аби переконатися в тому, що ні на які «європейські стандарти» тут немає й натяку.      

Так, судова система Німеччини включає поряд із судами звичайної юрисдикції також суди адміністративної юрисдикції, суди юрисдикції з трудових питань, систему судів із соціальних питань, фінансові суди, Федеральний патентний суд, дисциплінарні суди та військову юстицію. Крім того, до системи правосуддя входять третейські суди під началом Німецької інституції арбітражу, яка організовує їх роботу.

До системи правосуддя включаються також рехтспфлегер (чиновник, який здійснює судочинство або дії, пов’язані з підготовкою судового провадження, або слідкує за реалізацією судових актів), який не є суддею в сенсі судоустрою, а є своєрідним квазі-судовим органом з широким колом пограничних адміністративно-судових функцій.

Прокуратура, як спеціальна інституція, належить до виконавчої влади і організаційно залежна від міністерства юстиції, проте в сфері кримінальної юрисдикції і порушень громадського порядку вона виконує функцію «судового захисту прав» разом із суддею, як орган правосуддя. Федеральний міністр юстиції може давати принципові вказівки генеральному федеральному прокурору, а кожний міністр юстиції федеральної землі – генеральним прокурорам на території своєї землі, а ті – головним прокурорам у землях, котрі їм підпорядковані.

Адвокат вважається незалежним органом у правосудді, який здійснює функції захисту в кримінальному процесі та представництво сторони в цивільному чи інших видах судового процесу. Патентний повірений, як і адвокат, надає відповідні консультативні послуги та представляє інтереси осіб у патентному відомстві та суді.

Нотаріус (нім. Notar) також виступає в Німеччині як незалежний орган, що здійснює функції правосуддя.

За забезпечення судової діяльності відповідають міністерство юстиції, а також відповідні до юрисдикції судів міністерства (праці й соціального забезпечення, внутрішніх справ, оборони, тощо).

+ + +

У Франції судами звичайної юрисдикції адміністративно керує Вища Рада магістратури. Судовий і прокурорський корпус становить єдину публічну професійну корпорацію магістратури. Є ще специфічна для цієї країни Висока палата правосуддя –для здійснення судочинства щодо найвищих посадових осіб певних категорій, в тому числі Президента, члени якої є представниками народу в парламенті.

Кодексом про судоустрій передбачено, що судами першої інстанції можуть бути (на відміну від Німеччини) тільки суди першого рівня, якими є трибунали, які поділяються на окремо утворені суди малої інстанції і суди великої інстанції. Перші були засновані замість мирових суддів і до їх юрисдикції належить обмежене коло правовідносин (таких судів близко 470).

У структурі цієї інстанції діє суд у справах опіки, а для розгляду кримінальних правопорушень – поліцейський трибунал.

Трибунали великої інстанції розглядають, як правило, колегіями суддів, усі справи, крім справ судів малої інстанції, суду присяжних або спеціалізованих судів. Кримінальні справи розглядаються у виправних трибуналах.

У суді великої інстанції утворюють підрозділ із суддів для здійснення нагляду за виконанням судових рішень, або цю функцію здійснює виконавчий суддя.

Спеціальну юрисдикцію здійснюють трибунали у комерційних справах, для яких компетенція визначається Торговельним кодексом Франції та спеціальними законами в галузі комерційних правовідносин. Зараз у Франції діє 229 комерційних трибуналів.

В окрузі діяльності трибуналу великої інстанції утворюється рада прюдомів – судове утворення для вирішення конфліктів щодо індивідуальних трудових договорів. Цей суд виборний і складається з рівної кількості радників (суддів), обраних з представників оплачуваних працівників і представників роботодавців на шість років.

Є також (як і в Німеччині) трибунали у соціальних справах, а також трибунал у справах оренди сільськогосподарських земель.

Як самостійний судовий інститут при апеляційних судах, не входячи до їх складу, діють суди присяжних у складі трьох професійних суддів (магістратів) і дев’яти присяжних, які обираються із щорічного департаментського списку кандидатів жеребкуванням після добору спеціальною комісією.  

Діють також адміністративні суди, які разом з апеляційними адміністративними судами становлять систему закладів адміністративної юстиції, очолювану Державною радою. В системі адміністративної служби поряд з ними є підрозділи, які виконують одночасно контрольні та суддівські функції щодо чиновників апарату управління. Це спеціалізовані внутрішньовідомчі адміністративні суди, діяльність яких значною мірою контрольна, і лише частина її судова: це – розрахункова палата, дисциплінарний суд з питань бюджетно-фінансової дисципліни, дисциплінарна рада професійних асоціацій, Вища рада магістратури (дисциплінарний суд для всіх чиновників судового відомства). Цих спеціалізованих адміністративних установ, що здійснюють суддівські функції, у Франції близько п’ятдесяти. Їх рішення оскаржуються безпосередньо до Державної ради, як найвищого органу у системі  адміністративної юстиції.

Є ще конфліктний трибунал – суд у розв’язанні конфліктів між судовими установами.

Вища Рада магістратури Франції – конституційний орган, який здійснює функції управління корпусом магістрів (призначення на посади та дисциплінарна функція).  Очолює цей орган Президент Франції, а заступником (віце-головою) є міністр юстиції.

Також діють установи правосуддя парламенту: Висока палата правосуддя і Палата правосуддя Республіки, що не належать до систем загальної та адміністративної судових юрисдикцій, а утворені як парламентські органи щодо здійснення правосуддя за обвинуваченням Президента Республіки у державній зраді, та членів уряду за відповідні правопорушення. Прокурорські функції при Палаті правосуддя Республіки покладаються міністром юстиції на Генерального прокурора при Касаційному суді.

+ + +     

За Конституцією Іспанії судочинство здіснюють виключно суди. Такими судами є, насамперед, мирові суди, які складаються з непрофесійних суддів, що призначаються як на штатні посади, так і на посади осіб, які підміняють мирових суддів. Вибори мирових суддів та їх заступників здійснюються плкенумом муніципальної ради більшістю від числа його членів. Мирові судді розглядають цивільні та кримінальні справи, віднесені до їх компетенції, ведуть Цивільний реєстр та ін.

Базовий рівень в судовій системі складають суди провінцій. У густонаселених містах Іспанії у кожному адміністративному районі діють суди дізнання, які пизначаються муніципалітетом за місцем розташування. Вони проводять слідство і готують матеріали до розгляду кримінальним судом провінції, розглядають скарги на рішення мирових суддів.

У кожній провінції існує один чи більше кримінальних судів. Є ще суди у справах неповнолітніх, виправні суди, цивільні суди, соціальні суди, адміністративні суди, 17 вищих судів Автономного об’єднання, Національний суд, центральні суди дізнання, військові суди, суд присяжних. Найвищою інстанцією є Верховний суд Іспанії. Керівним органом для судів є Генеральна рада судової влади (ГРСВ).

В Іспанії діє прокуратура та адвокатура. Генеральний прокурор призначається Королем за рекомендацією уряду з урахуванням думки ГРСВ.

Перегляд обвинувального вироку в разі виявлення нових доказів здійснюється за вказівкою Міністерства юстиції, адресованою прокуророві, про звернення до Верховного суду з клопотанням про відповідне рішення.

+ + +

В судовій системі Італії першою ланкою є мирові суди, які створюються у кожній комуні. Мирові судді (близько 10 тис.) є непрофесійними суддями, виконують свої обов’язки на громадських засадах та мають обмежену компетенцію, вони розглядають лише цивільні справи з невеликою сумою претензій. Судочинство здійснюється одноособово у спрощеному порядку. Мирові судді призначаються Вищою Радою магістратури на три роки і можуть бути призначені повторно.

Претурії – наступний рівень судової системи з професійними суддями. Претори розглядають одноособово справи про нетяжкі злочини, майнові спори, не підсудні мировим судам, справи з питань опіки, індивідуальні трудові спори, соціального забезпечення, апеляційні скарги на рішення мирових судів.

Найвища ланка судів першої інстанції – трибунали (таких близько 160). Розгляд справ, які не належать до компетенції нижчих ланок, колегіальний. Окремо від загальних трибуналів утворюються трибунали у справах неповнолітніх.

Апеляційні суди утворюються в апеляційних судових округах (23 округи у 20 областях) , розглядають апеляції на рішення трибуналів, та здійснюють контроль за здійсненням слідчим відділенням слідства.

В Італії існує система судів присяжних автономно від судів загальної юрисдикції в судових округах для цих судів (яких існує 94). До їх сладу входять шість народних суддів, оди н магістрат трибуналу і один апеляційний магістрат (головуючий). На рівні апеляційної інстанції утворено 34 округи судів присяжних, ці суди складаються з шести народних суддів, одного апеляційного і одного касаційного магістрата (головцуючого).

Верховний касаційний суд є верховним органом правосуддя у системі судів загальної юрисдикції. Призначення на керівні посади в судах здійснює Вища рада магістратури. Прокуратура в Італії підтримує обвинувачення. У деяких випадках прокурор може брати участь у цивільних справах. Прокуратура організована ієрархічно і діє під загальним керівництвом міністра юстиції.

Судова система Австрії відзначається своєю специфікою. Суди тут є двох видів: суди публічного права – конституційний і адміністративний, та суди ординарної юрисдикції – цивільні та кримінальні суди і суди іншої (екстраординарної, виключної) юрисдикції. Система судів загальної юрисдикції має чотири рівні – Верховна судова палата, апеляційні земельні суди і два поверхи безпосереднього розгляду справ по суті (перша інстанція), до якої належать окружні суди та суди земель.

Апеляційною інстанцією в Австрії є чотири на дев’ять земель Вищі суди земель. Найвищою судовою інстанцією є Верховна судова палата Австрії.

Крім цього, є спеціалізовані картельні суди (картельний та Вищий картельний суд), а також третейські (арбітражні) суди.

Спеціалізованим адміністративним судом в Авустрії є загальнодержавний Адміністративний суд. Крім того, в 1988 р. в кожній федеральній землі утворені незалежні суди спеціальної юрисдикції – «незалежні адміністративні ради»

Державну прокуратуру організовано як судово-адміністративний орган. Прокурори прикріплені до судів, проте від них незалежні. Прокурори при земельних судах підпорядковані старшим прокурорам, а останні, як і Генеральний прокурор при Верховному суді, підпорядковані федеральному Міністру юстиції.  

( Див. Шишкін В.І. Судові системи країн світу . Навч. посіб.  [У  3-х кн.] Кн.2. - К.: Юрінком Інтер, 2001.)

+ + +

Наведений короткий огляд організації правосуддя показує, що навіть у сусідніх західноєвропейських країнах ця організація є істотно різною, не кажучи вже про більш віддалені. В одних країнах правосуддя здійснюють виключно державні органи та посадові особи, в інших – ще й недержавні суб’єкти; різним є також управління системою правосуддя, його забезпечення, взаємодія з іншими системами державного управління, тощо.

Тому визначити, які органи та посадові особи належать до цієї сфери, де починається й де закінчується поле юстиції, за яким критерієм визначати це поле, виявляється дуже непростим завданням. Для цього мало орієнтуватися на поділ державної влади на три «гілки» (законодавчу, виконавчу і судову), по яких конституційно «розсаджують» різні державні структури.

Особливо це стосується виконавчої та судової «гілок» влади. До якої «гілки» віднести прокуратуру, якщо вона підпорядковується міністерству юстиції, або органи дізнання та розслідування, структури виконання судових рішень, нотаріат? Чи є правосуддям діяльність того ж міністерства юстиції у разі доручення прокурору щодо звернення до Верховного суду про перегляд вироку, або діяльність слідчих парламентських органів? Нарешті, чи входить до системи юстиції інститут адвокатури?  

У зв’язку з цим становить інтерес перелік тих питань, які відповідно до п.14 ст. 92 Конституції України визначаються виключно законом.

Ось цей перелік (через коми): судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань, а також (після крапки з комою) основи організації та діяльності адвокатури.

Чи не таким чином законодавець у Конституції інтуїтивно окреслив сферу юстиції, на відміну від сфери в п.12 ст.92, де мова йде про організацію та діяльність виконавчої влади?   

* * *

Відповідаючи на поставлене запитання, варто нагадати, що концептуальні основи судово-правової реформи в Україні було сформульовано ще за рік до ухвалення Конституції України, коли в газеті «Голос України» від 1 червня 1995 року був опублікований проект Концепції судово-правової реформи в Україні.

Цей проект складався з 14 підрозділів, а саме:

1. Необхідність судово-правової реформи і її завдання

2. Формування судової влади

3. Попереднє розслідування

4. Прокуратура

5. Органи внутрішніх справ і служби безпеки

6. Органи юстиції

7. Адвокатура

8. Нотаріат

9. Судова експертиза

10. Державна виконавча служба

11. Соціальний захист суддів, прокурорів, слідчих, державних виконавців,

  державних нотаріусів, судових експертів і матеріально-технічне

   забезпечення їх діяльності

12. Юридична наука, юридична освіта і правове виховання населення

13. Комітет з питань судово-правової реформи

14. Етапи реалізації концепції судово-праововї реформи

Схоже, що згаданий вище п.14 ст. 92 Конституції України було сформульовано не без урахування того підходу, який реалізовано в цьому проекті Концепції.

Не зупиняючись на змісті даної Концепції, відзначимо також, що у зв’язку із прийняттям Конституції України наприкінці 1999 року в Комітеті Верховної Ради України з питань правової реформи був підготовлений проект Концепції судово-правової реформи в Україні в новій редакції.

Ця нова редакція Концепції складалася з таких шести підрозділів:

1. Загальні умови та необхідність здійснення судово-правової реформи

  на сучасному етапі

2. Мета, основні завдання та засади здійснення судово-правової реформи

3. Напрями здійснення судово-правової реформи

4. Законодавче, наукове та інформаційне забезпечення

судово-правової реформи  

5. Організаційне, кадрове, фінансове і матеріально-технічне

    забезпечення судово-правової реформи

6. Заключні положення

Таким чином, комплексний підхід до здійснення судово-правової реформи було сприйнято також новою редакцією її Концепції.

До змісту розділів цих концепцій ми повернемося пізніше, а тут відзначимо, що судово-правова (або судова) реформа не зводиться до реформування самої лише судової системи або системи правосуддя, вона стосується усієї сфери юстиції.

Відтак, перед нами залишається все те саме питання: чим визначаються межі юстиції?   

+ + +

Відповідь на дане питання про межі юстиції знаходиться у тих визначеннях управління взагалі та соціального управління, які були досліджені в монографії «Правова реформа: загальне поняття, проблеми здійснення в Україні», що опублікована на цьому сайті.

Якщо коротко, ці визначення управління розкривають його діалектику, про яку чомусь забувають теоретики. З точки зору діалектичного підходу процес управління є циклічним процесом, що концентрується навколо управлінського рішення як цільового орієнтира управління. Останнє не може бути безцільним за визначенням. Управління є циклічним процесом, який складається з двох стадій: 1) прийняття управлінського рішення, 2) реалізація прийнятого рішення.

З таких циклів складається будь-яке управління, в тому числі державне управління. Разом з тим, є й третя стадія, якої при визначенні управлінського циклу чітко не виділяють, а саме – стадія приведення у відповідність виконуваного рішення (2) до прийнятого рішення (1). Саме ця третя стадія становить істину процесу управління, як опосередковуюча діяльність щодо перших двох протилежних стадій. Адже, як стверджував Г. Гегель, істиною протилежностей є їх опосередкування.

Коли ми звертаємося до державного управління, у ньому названими трьома стадіями є відповідно три загальні функції держави: законодавча, виконавча (або адміністративна) та правоохоронна. Кожну з цих загальних функцій реалізують органи та посадові особи держави, здійснюючи особливі та одиничні управлінські функції (владні компетенції), об’єктивно обумовлені правовою формою, як необхідною формою діяльності публічно-владного апарату держави. Діючи не в рамках правової форми, не на основі принципу законності, держава виступає щодо громадянського суспільства уже не як держава, а як злочинне угруповання.

Проте особливі та одиничні функції органів і посадових осіб далеко не завжди закріплюються за ними у точній відповідності до загальної функції, так що посадова особа або орган можуть здійснювати свої функції у рамках двох або навіть трьох загальних функцій. Так, глава держави може здійснювати функції, які належать до законодавчої функції держави (право вето, підписання закону), до адміністративної функції (здійснюючи керівництво у сфері виконавчої влади) та до правоохоронної (наприклад, помилування засуджених).  Через це у вчених-конституціоналістів «болить голова» при визначенні так званих «гілок влади» за принципом поділу влади.

Враховуючи це, для визначення межі загальної функції стає єдиним чітким критерієм поділ управлінського процесу на три стадії, про які сказано вище. В такому разі законодавчою функцією буде вся діяльність органів і посадових осіб держави, підпорядкована цілі прийняття закону (яка «дає закон» суспільству). Адміністративна функція підпорядкована реалізації прийнятого закону, який став чинним, тобто забезпеченню реальності закону через створення необхідних умов для його дії.

Тому уявлення догматичної юриспруденції про правову сферу як таку, що включає дві складові – «об’єктивне право» і «суб’єктивне право», або прийняття закону і його реалізацію, є поверхневими метафізичними уявленнями. Насправді, між цими останніми сферами діяльності вміщується третя стадія, а саме, стадія введення закону в дію. Ця ідея вперше висловлена М.Теплюком (див. на сайті книгу «Теоретико-правові основи введення закону в дію» в рубриці «Статті, книги, дисертації»).

Користуючись таким критерієм, належить віднести таку сферу діяльності як офіційне тлумачення закону до стадії введення закону в дію, а не до сфери охорони права. Натомість, встановлення конституційності закону належить до правоохоронної діяльності, оскільки йдеться про порушення Основного закону.

Отже, межі юстиції визначаються межами правоохоронної функції, зміст якої складає діяльність усіх органів і посадових осіб держави, підпорядкована приведенню у відповідність до закону усіх актів суб’єктів правових відносин.  

+ + +

Таким чином, для визначення того, належить чи ні та або інша функція органу чи посадової особи до сфери юстиції, належить з’ясувати, чи є змістом правових актів владного суб’єкта саме приведення у відповідність до закону актів суб’єктів правового відношення. А для цього необхідно передусім дати відповідь на питання: чи має місце у конкретному правовідношенні відхилення від закону? Ясно, що для відповіді на дане питання потрібно зіставити акти суб’єктів правовідношення з чинною нормою права, якою регулюється дане правовідношення і констатувати наявність або відсутність порушення норми.

При цьому порушенням правової норми є не тільки порушення диспозиції норми (вихід суб’єкта за межі його права чи обов’язку), а й порушення норми в частині гіпотези (порушення умов існування права й обов’язку, тобто юридичних фактів, з якими виникають, змінюються чи припиняються ці право та обов’язок), а також в частині санкції, тобто тих правових актів, які забезпечують реалізацію права та обов’язку у відповідних умовах.    

А проте реальні життєві обставини не завжди вкладаються у формули визначених нормою права юридичних фактів, тому виникає потреба в особливій управлінській діяльності, змістом якої є встановлення й офіційна фіксація даних обставин в якості юридичних фактів. Так, наприклад, виникає потреба у особи розпорядитися певним майном, а її статус щодо останнього юридично не визначений. Або тривала невизначеність перебування особи в місті постійного проживання виключає реалізацію певних правовідносин за її участі, у зв’язку з чим виникає потреба зафіксувати в якості юридичного факту визнання даної особи безвісно відсутньою. У цих випадках шляхом нотаріальної та/або судової діяльності забезпечується офіційне встановлення відповідного юридичного факту та його фіксація.

З іншого боку, у випадках правопорушення для встановлення фактичного складу дій осіб та визначення характеру правопорушення виникає необхідність дослідити (розслідувати) обставини порушення шляхом дізнання чи досудового слідства, в тому числі використовуючи спеціальну експертну діяльність певних установ, а також нагляду за розслідуванням та представлення обвинувачення або інтересів відповідних суб’єктів від імені держави в суді. Ця діяльність також підпорядкована задачі приведення актів суб’єктів правового відношення у відповідність до закону.

Так само, примусове виконання судового вироку або рішення владним суб’єктом є вимогою санкції правової норми, а тому також становить фрагмент приведення актів суб’єктів правовідносин у відповідність до закону.

Відтак, окрім судочинства існує ще ряд функцій владних суб’єктів, які так чи інакше підпорядковані приведенню актів суб’єктів правового відношення у відповідність до закону. Усі ці функції сумарно складають особливу сферу, що й утворює юстицію.

Тому здійснення судової реформи без урахування органічного зв’язку між функціями єдиної сфери юстиції позбавлене наукових підстав і є концептуально хибним.