Коли знайомишся з науковими працями юристів, у них таке поняття як «правова держава» неодмінно пов’язується з юстицією. Так звані «цивілізовані демократії» систему юстиції взагалі висувають на перший план – як головний критерій характеристики їх держави як правової. Незалежне правосуддя у них фігурує як головне досягнення в розвитку правової державності.
Вони чомусь не розказують публіці про свою виконавчу владу в аспекті правової державності (а що там розкажеш про урядові та поліцейські будні?); вони не дуже охочі до характеристики парламентів своїх країн у тому ж аспекті правової державності, коли ухвалюються «хитрі» бюджети та приймаються не менш «хитрі» закони. А от система правосуддя – це інша річ. Тут і спеціальні мантії для суддів, і судовий ритуал як священнодійство, і навіть особливе звернення до «їх честі» суддівського чиновника, який рішає справи і людські долі найвищим «іменем держави».
Воно й не дивно, адже в судах повинні ставити на законне місце усіх – від школяра до глави держави, причому рішення суду є остаточним, воно ставить крапку в будь-яких колізіях і конфліктах на правовому полі. Звичайно, що така роль юстиції об’єктивно мала б стати критерієм правової державності, а не якісь там парламенти з урядами.
Та це правильно за однієї маленької умови: якщо юстиція є дійсною, а не фіктивною. Так само як фіктивний шлюб не є по своїй суті заснованим на любові союзі жінки та чоловіка, тобто є тільки видимість шлюбу, так само й фіктивна юстиція являє собою лише видимість захисту прав людини, видимість правосуддя.
І як би не демонстрували публіці незалежність судової влади, які б демократично та за надскладними конкурсами не були відібрані кадри суддівських чиновників, останні, як і кожна людина в своєму житті, завжди були й будуть залежними від тієї системи відносин, в якій вони діють чи функціонують.
А систему відносин для них вибудовують не вони самі собі, а насамперед законодавці в чинних законах держави, а за ними урядова бюрократія в бюджеті та інших матеріальних умовах функціонування судової влади. І юстиції залишається тільки представляти ту систему відносин, в яку її, як домашню тварину у стійло, поставили законодавці та урядовці.
Чи не тому про останніх менше просторікують ті політики, а за ними вчені-юристи, хто видає свої «демократії» за зразки правової державності?...
Звичайно, не все в правосудді залежить від якості роботи законодавців (хоч вони найбільше впливають на формування через закони негідної системи юстиції в Україні), а значно більшою мірою від того, хто і як розставляє кадри суддів.
Про хитрі технології відбору служителів Феміди уже йшла мова в кількох публікаціях сайту (див.: «Про призначення суддів», «Антикорупційний суд», «Дореформувалися», «Що не так з конкурсом?», "Про хитромудрий добір суддів для Конституційного Суду") .
+ + +
Прикладів того, як через антигуманні закони законодавці знущаються над юстицією в Україні, перетворюючи її у фікцію, можна навести немало. Однак важко знайти більш жорстокий і цинічний приклад такого знущання, ніж той, про який йшлося в одній із публікацій сайту (див. «Законодавчий плювок у Конституцію»).
У згаданій публікації коментувалися законодавчі положення Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) щодо розгляду справ про визнання людини недієздатною та встановлення опіки.
Зокрема, в тій публікації було зазначено таке. Для того, аби встановити юридичний факт недієздатності особи, якій МСЕК встановила інвалідність пожиттєво, не потрібно було городити «законодавчий город» і ставити в ніщо висновок медиків як юридичний факт, нагромоджуючи на нього такий самий юридичний факт, змушуючи батьків бігати з хворою дитиною по судах та експертизах.
Певно, більш людяно, законно і справедливо було до такої категорії психічно хворих осіб підійти від зворотного: звертатися до суду державі, в особі органів опіки, із заявою про зняття опіки з недієздатної особи і поновлення дієздатності у тому вкрай рідкому випадку, якщо раптом стан її здоров’я буде прийнятним для цього. Не гора (в особі тисяч і тисяч громадян) має ходити до Магомета, а останній (в особі чиновника, який живе на податки громадян) повинен піти до гори (тобто до суду) з відповідною заявою у разі, якщо в цьому виникне потреба.
Але цинізм вітчизняного законодавця, схоже, вийшов зовсім з берегів.
Багатодітна сім’я, про яку йшлося в тій публікації, змушена була йти до суду за визнанням недієздатності повнолітньої дитини та встановленням опіки над нею. А далі починається взагалі таке, що не вкладається в голову.
Виявляється, у даній судовій справі передбачена обов’язкова участь адвоката, якого призначає держава – без відома і без згоди батьків хворої дитини їм нав’язано адвоката представляти їхні власні інтереси.
І ось у ході справи адвокатка (так зараз вважається писати правильно) заявляє клопотання про призначення у справі судово-медичної експертизи, попри бажання та без доручення батьків, на подив судді з присяжними й представника органу опіки, який бере участь у справі. Суддя змушена задовольнити клопотання й відкласти розгляд справи.
У наступне засідання через три тижні приходить висновок СМЕ, який цілком прогнозовано нічого не змінює порівняно з попереднім діагнозом та визнанням дитини інвалідом. Зате у засідання не з’являються представник органу опіки та адвокатка. І якщо представник хоча б подав відповідну заяву про слухання справи без його участі та згоду на задоволення заяви, то адвокатка про свою відсутність не попередила ні суд, ні батьків дитини, а зв’язатися з нею судді не вдалося.
Відтак справу знову було відкладено ще на днів десять.
І лише наступного разу у третє засідання з’явилася адвокатка, заявила, що вона не проти задоволення заяви батьків про визнання дитини недієздатною та встановлення над нею опіки. Суд ухвалив цілком прогнозоване рішення задовольнити заяву про встановлення опіки.
Але дане рішення може бути оскаржене, тому до закінчення строку на оскарження, тобто ще на місяць інтереси недієздатної дитини залишаються без захисту їх опікуном.
Таким чином, попри своєчасне звернення із заявою батьків до суду за встановленням опікунства над хворою дитиною, недієздатна особа понад два місяці залишалася без опікуна, через що не могла отримувати пенсію інваліда, тощо.
+ + +
Буде неправильно однозначно через усі такі недоречності у судових справах «вішати всіх собак» на суддів. У даному випадку від судді не залежало практично нічого, бо вся недолугість процесу була визначена законодавцем.
Звернемося до Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК), який встановлює правила судочинства.
Ст. 296 ЦПК:
3. Заяву про визнання фізичної особи недієздатною може бути подано членами її сім’ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки та піклування, закладом з надання психіатричної допомоги.
Ст. 297 ЦПК:
3. У заяві про визнання фізичної особи недієздатною мають бути викладені обставини, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.
Ст. 298 ЦПК:
1. Суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров’я фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судово-психіатричну експертизу.
2. У виняткових випадках, коли особа, щодо якої відкрито провадження у справі про визнання її недієздатною, явно ухиляється від проходження експертизи, суд у судовому засіданні за участю лікаря-психіатра може постановити ухвалу про примусове направлення фізичної особи на судово-психіатричну експертизу.
Ст. 299 ЦПК:
1. Справи про визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника, особи, стосовно якої розглядається справа про визнання її недієздатною, її адвоката та представника органу опіки та піклування. З урахуванням стану здоров’я особи, щодо якої розглядається справа про визнання її недієздатною, її участь у розгляді справи може відбуватися у режимі відеоконференції з психіатричного чи іншого лікувального закладу, в якому перебуває така особа, про що суд зазначає в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Питання про виклик фізичної особи, щодо якої розглядається справа про визнання її недієздатною, вирішується в кожному випадку судом із урахуванням стану її здоров’я.
Для визначення фактичної можливості такої особи з’явитися в судове засідання, а також про можливість особисто дати пояснення по суті справи у разі необхідності суд може призначити відповідну експертизу.
2. Судові витрати, пов’язані з провадженням справи про визнання фізичної особи недієздатною, відносяться на рахунок держави.
3. Суд, установивши, що заявник діяв недобросовісно без достатньої для цього підстави, стягує із заявника всі судові витрати.
Ст. 300 ЦПК:
1. Суд, ухвалюючи рішення про визнання фізичної особи недієздатною, встановлює над нею відповідно піклування або опіку і за поданням органу опіки та піклування призначає їй піклувальника чи опікуна.
4. Скасування рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка визнана недієздатною, у разі видужання або значного поліпшення її психічного стану здійснюється за рішенням суду на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи за заявою опікуна, членів сім’ї, органу опіки та піклування, такої особи, визнаної недієздатною, або її адвоката.
5. Рішення суду після набрання ним законної сили надсилається судом органу опіки та піклування, органам ведення Державного реєстру виборців за місцем проживання фізичної особи.
6. Строк дії рішення про визнання фізичної особи недієздатною визначається судом, але не може перевищувати двох років.
7. Клопотання про продовження строку дії рішення про визнання фізичної особи недієздатною має право подати опікун, представник органу опіки та піклування не пізніше ніж за п’ятнадцять днів до закінчення строку, визначеного частиною шостою цієї статті.
8. Клопотання про продовження строку дії рішення про визнання фізичної особи недієздатною повинно містити обставини, що свідчать про продовження хронічного, стійкого психічного розладу, внаслідок чого особа продовжує не усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, підтверджені відповідним висновком судово-психіатричної експертизи.
9. Суд зобов’язаний розглянути клопотання про продовження строку дії рішення про визнання фізичної особи недієздатною до закінчення строку його дії в порядку, встановленому статтею 299 цього Кодексу.
Чим керувався законодавець, коли встановив, що:
- строк дії рішення про визнання фізичної особи недієздатною визначається судом, але не може перевищувати двох років ?
- справу про визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника, особи, стосовно якої розглядається справа про визнання її недієздатною, а також її адвоката?
Оскільки клопотання про продовження строку дії рішення про визнання фізичної особи недієздатною має право подати опікун або представник органу опіки та піклування не пізніше ніж за п’ятнадцять днів до закінчення строку, визначеного частиною шостою цієї статті, то з якого дива з’являється адвокат недієздатної особи? Така особа сама не має права запросити адвоката, отже його нав’язано всупереч бажанню опікуна недієздатної особи.
То яким чином і чиї інтереси представляє адвокат у цьому процесі?
Якщо інтереси недієздатної особи, то його має запрошувати опікун. А якщо інтереси держави, то це не функція адвоката, для цього є орган опіки.
Коли вже депутати переймалися державними інтересами у цьому процесі, то варто було записати в ЦПК про обов’язкову участь прокурора в ньому (як колись і було), а залучати адвоката для правової допомоги може заінтересована сторона, в особі опікуна.
А все виявляється просто. У парламенті адвокатське лоббі через закони забезпечує заробітки адвокатам. Подав клопотання – за рахунок державного бюджету. Те, що при цьому судом порушується обов’язок розглянути справу до закінчення строку дії попереднього судового рішення, – кому це цікаво? Це ж права людей, а не гонорар адвоката… Тоді зрозуміло, навіщо кожні два роки ганяють хворих людей з їх опікунами до суду: все для заробітчан-адвокатів…
То чи можна державу з таким законодавцем назвати правовою, а юстицію, в якій адвокат не допомагає громадянам, яких представляє, а шкодить, вважати не фіктивною?
Питання, мабуть, риторичне…