Н а у к о в і к а д р и
А К А Д Е М І Ч Н И Й Н У Л Ь
(роздуми про долю вітчизняної юридичної науки і освіти)
Дана публікація не про конкретних персон, а про те, на їх прикладі, чому юридична наука опинилася в стані занепаду, чому про Україну як про правову державу з верховенством права залишилося, на жаль, тільки мріяти.
Для початку коротко про ситуацію з обранням директора провідного академічного інституту України в галузі держави і права.
У зв’язку із закінченням строку повноважень директора Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України академіка НАН України Ю.С. Шемшученка у період з 16.09.по 16.11.2021 проведено конкурс. Вчена рада Інституту одноголосно рекомендувала на дану посаду О.В. Скрипнюка – заступника директора Інституту, д.ю.н., професора, академіка Національної академії правових наук України, який працював заступником директора майже п’ять останніх років. Наступними мали бути вибори директора Інституту науковим колективом, результати яких затверджує Президія НАН України та призначає обрану особу на посаду директора. Вибори було призначено на 30 листопада 2021 р. за погодженням з Президією НАН України.
Пізніше в Інституті стало відомо, що з’явився ще один кандидат на посаду директора – академік НАН України О.Л. Копиленко, який на цей час є народним депутатом України.
Названі кандидати обрали різні форми агітації за себе: перший – особисту зустріч з колективом кожного наукового відділу, другий – виступ на загальних зборах Інституту (зустріч так і не відбулася). Перший озвучив особисто свою програму, другий надіслав електронне звернення до колективу.
У своєму посланні до колективу Інституту, яке О. Копиленко назвав: «Фундаментальність і реалізм», він, зокрема, пише таке (цитуємо академіка):
«Дорогі друзі! Звертаюсь до вас саме так, бо знаємо один одного не один рік і навіть не одне десятиліття, тому можна обійтися без зайвих передмов, пояснень і, взагалі, всієї протокольної риторики». «Я розпочав свою трудову діяльність саме в рідному інституті і щиро йому вдячний за те, що зумів пройти шлях від стажиста-дослідника до академіка НАН України. Я виріс у традиціях інституту, глибоко їх поважаю і жодним чином не порушуватиму».
Далі він відзначає жалюгідний стан академічної науки, щодо якої «йдеться уже про виживання» і констатує: «На жаль, кількість друкованих аркушів, монографій, статей не приймається як критерій ефективності». До цього додає: «Під час Всесвітнього дня науки, в присутності керівництва Верховної Ради України і Президента НАН я запропонував розробити правові засади, за якими вчені-юристи звільнятимуться від участі у конкурсах на здобуття посад на державній службі чи у судових органах». І така пропозиція: необхідне видання збірників експертних висновків, які б демонстрували потенційні можливості вчених-юристів. Наостанок ключова теза: «Майбутній директор, попри живодайну силу традицій і досвіду, накопиченого в Інституті, мусить поєднувати науковий потенціал і практичну силу, здатну відкрити будь-який владний кабінет».
Повні тези передвиборної програми О. Копиленка можна прочитати на сайті Інституту держави і права імені В.М. Корецького НАН України.
Відповідно до вимог законодавства кандидат представив відзив про його наукову діяльність, який також вміщено на сайті Інституту і в якому надано характеристику його видатних наукових і державотворчих здобутків: брав участь у підготовці Акта проголошення незалежності України, Конституції України, а також численних законопроектів, концепцій та стратегій розвитку національного законодавства. Паралельно захистив у 1993 році докторську дисертацію, того ж року був обраний членом-кореспондентом Академії правових наук України. У 1999 р. отримав вчене звання професора. У 2001 р. обрано академіком Академії правових наук України, 2006 - членом-кореспондентом Національної академії наук України, а 2018 - академіком НАН України. У 2002 - 2019 рр. очолював Інститут законодавства Верховної Ради України. У 2002 - 2009 рр. одночасно обіймав посаду віце-президента Національної академії правових наук України (НАПрН України). Був членом бюро Секції суспільних і гуманітарних наук та бюро Відділення історії, філософії і права НАН України. Є автором понад 470 наукових праць, у тому числі кількох десятків індивідуальних та колективних монографій і науково-практичних посібників у галузі історії держави і права, конституційного права, міжнародного права і європейської інтеграції. Його праці відзначені Державною премією України в галузі науки і техніки, преміями ім. М. Грушевського, ім. М. Василенка та ім. М. Костомарова НАН України. Веде активну науково-педагогічну діяльність. Очолював Спеціалізовану вчену раду Інституту законодавства Верховної Ради України. Тривалий час очолював експертну раду з юридичної освіти МОН України, був членом Президії ВАК України, Атестаційної колегії МОН України. Під його керівництвом захищено 23 докторські та 51 кандидатську дисертації. Нині є членом Комісії з правової реформи, а також Комісії державних нагород та геральдики при Президентові України. Є також членом Президії НАН України, входить до складу Колегії МОН України. Заслужений юрист України (2004). Нагороджений орденом «За заслуги» III (2010) та II ступенів (2016), почесними грамотами Верховної Ради України (2011) та Кабінету Міністрів України (2004).
Прочитавши таку характеристику, О. Бендер, мабуть, повторив би своє класичне: «З таким щастям – і на волі…». А мені, рядовому науковцю, просто важко уявити: як одна особа може виконувати стільки ролей та робити стільки корисного для держави, науки й освіти одночасно?… При тому, що у відзиві не все згадано, зокрема, про членство даного кандидата у редакційних колегіях і радах щонайменше десятка наукових журналів, викладання за сумісництвом у різних навчальних закладах тощо.
Можливо, пояснення приховане у програмній тезі-напутті майбутньому директору Інституту стосовно «поєднання наукового потенціалу і практичної сили, здатної відкрити будь-який владний кабінет»…
Ознайомившись із тезами програми кандидата, як його виборець, не міг не звернути увагу на ряд позицій, які чомусь народили сумнів щодо його «наукового потенціалу і практичної сили».
Перша – визначення кількості «друкованих аркушів, монографій, статей» як критерію наукової ефективності. Про їх якість автор тез не згадує, мабуть не вважаючи це за важливе. Друга – пропозиція керівництву держави та НАН України розробити правові засади, що звільняють вчених-юристів «від участі у конкурсах на здобуття посад на державній службі чи у судових органах». А як щодо вчених інших галузей? А чому за два роки депутатства такі засади не розробив сам? Нарешті, як бути з положенням ст. 24 Конституції України щодо рівності громадян перед законом та відсутності привілеїв, а особливо з положенням ст.38 Конституції про рівне право доступу громадян до державної служби? Третя – пропозиція видавати збірники експертних висновків, які б демонстрували потенційні можливості вчених-юристів. Дивно, що за 17 років на чолі Інституту законодавства Верховної Ради України автор тез до цього не додумався… (До речі, на сайті «Правової академії» така ідея уже реалізується). Нарешті, демонстрація «практичної сили, здатної відкрити будь-який владний кабінет» взагалі наштовхує на різні думки…
Мабуть, усі ці питання поставали й перед моїми колегами з Інституту.
А далі було наступне. 29 листопада після 15 години, тобто через 6 годин після закінчення визначеного нормативного строку, Інститут отримує електронною поштою заяву за підписом О. Копиленка про зняття його з виборів. Виборча комісія приймає рішення про юридичну нікчемність даної заяви, як поданої з порушенням встановлених вимог та залишає кандидата в бюлетені для голосування, аби уникнути майбутніх скарг.
30 листопада 2021 відбулися вибори шляхом таємного голосування. Участь у голосуванні взяли 76 науковців Інституту із 79 зареєстрованих у списку для голосування (троє науковців не голосували через хворобу і перебування в лікарні). У підсумку у графі бюлетеня «Не підтримую жодного кандидата» зафіксовано 2 голоси, за О. Скрипнюка подано 74 голоси, за О. Копиленка – 0 голосів.
Якщо додати трьох відсутніх на виборах науковців, які голосували б так само, то проти академіка НАН висловилися усі вчені Інституту. Такого абсолютного несприйняття кандидата не було навіть на виборах глави держави у 2019 році.
Очевидно, цей результат голосування не може залишитися поза увагою керівництва НАН України. Адже тут має місце не випадкова прикрість, яку можна ігнорувати, це клінічний діагноз, встановлений з науковою точністю. Член Президії НАН України і член Колегії МОН України по факту принизив звання академіка, а серед його колег з Президії НАН не знайшлося того, хто б допоміг йому своєчасно і правильно з його «фундаментальністю та реалізмом» зважити ситуацію й уникнути такої ганьби.
А тепер про те головне, заради чого розглянуто описану ситуацію і що названий фігурант цієї ситуації характеризує як жалюгідний стан академічної науки, перед якою зараз постало питання її виживання.
До такого критичного стану академічної науки призвели ряд факторів.
Перший із цих факторів – кадрова політика керівництва НАН. Підбір керівних кадрів Академії наук впродовж тривалого часу базується на хибних принципах, а подекуди на безпринципності. Як інакше розцінювати той факт, що у 2018 році обирають академіком НАН України того ж О. Копиленка, а не В.Ф. Сіренка, доктора наук, професора, який значно довше за нього був член-кореспондентом НАН України і має значно вищий науковий доробок та авторитет серед вчених-юристів як вчений, котрий, за класичним виразом, любить не себе в науці, а науку в собі? При цьому чомусь не враховано, за яких обставин О. Копиленко 2009 р. позбувся посади віце-президента Національної академії правових наук України.
Або взяти останні вибори член-кореспондента НАН, в яких брав участь О.В. Скрипнюк, але не отримав достатньої підтримки з боку Президії НАН, членом якої був …О. Копиленко. Як бачимо, кадрові оцінки Президії НАН і колективу колег-вчених О.В. Скрипнюка прямо протилежні. То чим же тоді керуються члени Президії НАН у своїй кадровій політиці?
З іншого боку, яка може бути кадрова політика в академічній науці, коли зруйнована, по-перше, уся система підготовки наукових кадрів, а по-друге, немає уявлення про критерії виміру ефективності наукових досліджень, особливо в гуманітарних науках і, зокрема, в юридичній науці? Не кількістю ж статей чи монографій, насправді, міряти ефективність вченого-юриста! При запровадженні безглуздих – з точки зору розвитку науки – вимог до кількості публікацій у «скопусних» тощо виданнях (за які належить, всупереч ст.41 Конституції України, сплатити немалі кошти, а не отримати гонорар; а зарплати науковців та освітян відомі), – за цих умов академічна наука отримує й відповідні кадри, а часто втрачає майбутніх вчених. Крім, звичайно, тих, у кого є «практична сила, здатна відкрити будь-який владний кабінет» і менш ніж за два десятиліття довести до захисту 23 докторські та 51 кандидатську дисертації. Таким простіше долати забюрократизований «реформами» МОН України дисертаційний процес, адже у керівних структурах МОН перебувають ті самі «реформатори», що керують підготовкою та захистом дисертацій.
А проте, керівництво НАН України може цілком резонно зауважити, що дарма вести мову про системну підготовку наукових кадрів і ефективність науки, коли впродовж багатьох років відсутня державна підтримка науки та її належне фінансування. Передусім, йдеться про гуманітарні науки, зокрема й особливо про юридичну науку, яка на етапі розбудови нової національної державності та правової системи мала бути серед пріоритетних державних інтересів і наукових напрямів. Але не стала такою, тому що самі вчені не визначили гуманітарні науки як науковий пріоритет.
Застаріла догма часів науково-технічної революції (НТР), згідно з якою ставлення керівництва НАН до гуманітарних наук формувалося за остаточним принципом, не дає змоги зрозуміти, що світ давно змінився і що слідом за НТР з необхідністю об’єктивного закону йде час науково-гуманітарної революції (НГуР). Ще академік В.І. Вернадський, ім’я якого носить НАН України, писав у своїх філософських замітках натураліста, що вчені не повинні закривати очі на можливі наслідки їх наукової праці, наукового прогресу. Вони мають себе почувати відповідальними за усі наслідки їх наукових відкрить. Вони повинні зв’язати свою роботу з кращою організацією усього людства.
Гуманітарні науки саме й пов’язані з такою організацією. Та якщо самі вчені не говорять про це, то чого ж чекати від держави, «голова» якої забита зовсім іншим? Водночас дивує те, що на чолі держави перебували в основному люди з гуманітарною освітою, а особливо, юристи. Та чомусь стан конституційної законності в країні невпинно погіршувався і вона все більше віддалялася від шляху до правової держави.
А що ж галузева Національна академія правових наук України, в якій кілька років «обіймав посаду віце-президента» усе той же О. Копиленко? – На жаль, під орудою її академіків національна правова система зазнає переважно руйнації. Якщо раніше світлої пам’яті академік НАН України В.К. Мамутов, справжній лицар науки, присвятив наукове життя кодифікації економічного законодавства, за дорученням уряду розробивши з колегами Господарський кодекс України, який ухвалила Верховна Рада України на початку 2000-х років, то сьогодні «правові академіки» при владі намагаються ліквідувати цей Кодекс (див. мою публікацію: «Обережно, юридичний Чорнобиль»).
Ще один факт. Всередині 90-х рр. група провідних вчених-юристів (В. Копєйчиков, М. Козюбра, Є. Назаренко та інші) розробила проект закону про закони та законодавчу діяльність, вкрай необхідного для упорядкування законодавчого процесу. Парламент ухвалював цей закон чотири рази (!), однак щоразу на нього накладали вето президенти Л. Кучма та В. Ющенко. Тому що президентам цей закон не дуже вигідний, вони звикли керувати парламентом у «ручному режимі». У 2020 р. керівництву Верховної Ради (Р. Стефанчук) був запропонований оновлений проект закону про закони. Проте замість нього у парламенті схвалено у першому читанні проект закону про правотворчість, нікчемний з наукової точки зору, а з практичної – непотрібний і такий, що тільки засмічує законодавство. (Для порівняння ці законопроекти вміщено на даному сайті). Оскільки Р. Стефанчук, як один з його авторів, є академіком НАПрН України, то таке рішення може розглядатися як підтримане галузевою правовою академією (як кажуть: мовчання – знак згоди з тим, про що мовчать).
Нарешті, ще про одне. Все гострішою для України стає потреба в новій редакції Конституції України. На початку 2010-х років для її розробки була створена Конституційна Асамблея з числа вчених-юристів та інших фахівців у галузі конституційного права. В якості головної структури у науковому забезпеченні цієї роботи було визначено Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України, а очолював цю роботу академік НАН України Ю.С. Шемшученко. Майже за три роки було напрацьовано досить серйозні наукові розробки, на основі яких потім підготовлений текст Конституції України в новій редакції (його можна знайти в книзі: «Формула демократії: Народ – Конституція – влада» за 2016 рік, присвяченій 20-річчю Конституції). Та події 2014 року перервали цю роботу, а новий глава держави Конституційну Асамблею просто ліквідував як йому не потрібну. А що Академія правових наук? – Нічого, та робота вчених-юристів виявилася марно втраченим часом. А сьогодні нові «реформатори» вигадують чергові конституційні зміни…
Схоже, думки В.І. Вернадського про відповідальність учених за свою діяльність та їх роботу задля кращої організації життя людей не стосуються правових академіків. Уже більш як півроку тому вийшов науковий фаховий журнал «Право України» з темою номера: «Юридична доктрина України як концептуальна політико-правова основа реформування суспільства і держави». Від переліку академічних звань десятків членів редакційної ради журналу рябить в очах… І що з того? Ані найменшої реакції НАПрН України на інноваційні матеріали щодо національної юридичної доктрини… Доведеться самотужки розкривати зміст юридичної доктрини на сайті «Правової академії». Можливо, знадобиться праця вчених-професіоналів...
Видно, щось не так в Україні з юридичною освітою, якщо повноважні юристи на державних посадах (а ім’я їм легіон), за кількістю яких Україна мала б уже давно очолити список правових держав, довели законність в країні і юридичну науку до такого жалюгідного стану, що про нього не міг змовчати навіть згаданий вище кандидат на посаду директора Інституту держави і права. Може, як казав майстер гумору, «щось треба в консерваторії підправити»?
Не віриться, що вітчизняна гуманітарна наука не може знайти власних розумних рішень задля кращої організації системи освіти й науки в Україні, не оглядаючись постійно на чужий нам закордонний досвід. Хто і коли довів, що західні системи науки та освіти найкращі та гідні їх копіювання? Хіба медична сфера не доводить нам останнім часом прямо протилежне?
Ми опинилися в ситуації, коли об’єктивно необхідною для виживання країни стала реалізація національної ідеї – створення суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави України; створення її не абияк, методом «спроб і помилок», як це робилося тридцять років, а на основі наукового передбачення. Для цього передусім має бути розроблена науково обґрунтована юридична доктрина. Це моральний обов’язок НАН України, її Інституту держави і права та інших установ, а також галузевої правової академії. Адже йдеться про виживання не тільки академічної науки та освіти, а й про виживання самої країни.
О.І. Ющик, доктор юридичних наук, професор,
народний депутат України ІІІ скликання,
Заслужений юрист України.