Газета «Закон і бізнес» опублікувала замітку (https://zib.com.ua/ua/169551.html), в якій змальована ситуація, що яскраво підтверджує висновки ряду наших публікацій (див.: «Фіктивна юстиція в ілюзії «правової держави», «Верховенство права как выкидыш правовой политики» та інші).
Для початку наведемо текст замітки з назвою: «Судді, який застосував Конституцію всупереч КпАП, оголосили сувору догану – рішення ПДП ВРП» (довідково: ПДП ВРП – перша дисциплінарна палата Вищої ради правосуддя).
«Необхідність виховання особи та запобігання вчиненню нових проступків не передбачає врахування будь-яких пом’якшувальних обставин при визначенні стягнення за правопорушення у сфері дорожнього руху.
Тож для «виховання» судді, який поставив під сумнів демократичність безальтернативності норми ст.130 КпАП в частині позбавлення права керування, перша дисциплінарна палата ВРП наклала на нього стягнення у виді суворої догани із позбавленням права на доплати протягом трьох місяців, інформує «Закон і Бізнес».
За таке рішення у справі судді Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області Олександра Яковлєва члени палати проголосиували одностайно. Як зазначав «ЗіБ», у нього активісти нарахували більше 65 випадків незастосування до водіїв додаткової санкції у виді позбавлення права керування транспортним засобом, як це безальтернативно передбачено ст.130 КпАП.
Пояснюючи свою позицію, суддя посилався на Конституцію та рішення Конституційного Суду, наголошуючи, що не мав права позбавляти водіїв єдиного засобу існування, бо це може навіть мати ознаки катування. Зокрема, О. Яковлєв звернув увагу, що, визначаючи вид стягнення, суд зобов’язаний враховувати обставини правопорушення, особу правопорушника, її майновий стан та забезпечити індивідуальність покарання. Що, на його думку, і було зроблено під час винесення рішення у цих справах.
До того ж, накладання стягнення у виді штрафу, на його думку, вже справило виховний ефект, оскільки лише одна особа була повторно притягнута до адмінвідповідальності. Тобто мета накладання стягнення була досягнута.
Крім того, О. Яковлєв зазначив, що «бажання примусити суддів діяти лише так вузько, бути виключно ланкою каральної системи,.. призведе до того, що судді будуть лише автоматизованими виконавцями забаганок інших органів, організацій, що характерно для диктатур, але аж ніяк не для розвинених демократій».
Також суддя спробував уточнити, в чому ж полягали «негативні наслідки» від ухвалення таких рішень. Ба більше, якщо позбавити прав водіїв-військових, які також проходили в цих справах, то було б завдано шкоди обороноздатності держави, що мало б більш негативні наслідки для держави.
Однак, на думку дисциплінарного інспектора Олени Тегляєвої, «порушення суддею закону є негативним наслідком само по собі, а тому суддя вчинив грубе порушення закону, продовжує вчиняти аналогічні дії» (вже після відкриття дисциплінарної справи він ухвалив ще три аналогічні рішення).
Власне із цим і погодилися члени ПДП ВРП. Скоріш за все, таке рішення буде залишено без змін й в разі оскарження до ВРП.
Проте, буде цікаво дізнатися думку Верховного Суду, якщо суддя звернеться до нього. Особливо, враховуючи позицію ЄСПЛ у справах щодо безальтернативності в КпАП додаткового стягнення у виді конфіскації грошей у порушників митних правил, що, своєю чергою, Конституційний Суд у рішенні від 21.07.2021 №3-р(II)/2021 визнав «надмірним тягарем».
+ + +
Отже, Перша дисциплінарна палата ВРП одностайно проголосувала за дисциплінарне покарання судді, який застосував норму матеріального права. Правильно чи неправильно – питання окреме. Не будемо вдаватися також до теоретичних пояснень щодо казуального тлумачення конституції та закону при вирішенні суддею відповідної справи з посиланням на Конституцію й правову позицію ЄСПЛ та Конституційного Суду України.
У переліку підстав дисциплінарної відповідальності судді, визначених чинним законом України про судоустрій та статус суддів (ч.1 ст. 106 закону), відсутня така підстава як неправильне застосування суддею, через недбалість або навмисно, матеріально-правових норм. За змістом цієї статті закону суддя має відповідати лише за порушення процесуального характеру. Тобто він повинен законно вести судовий процес, дотримуючись процесуального кодексу з його принципами правосуддя.
Ще з радянських часів було встановлено, що при прийнятті рішення суддя керується не тільки законом, а й своїм внутрішнім переконанням у правильності застосування ним відповідної норми матеріального права. Адже жодна процесуальна норма не врегульовує ті матеріально-правові відносини, навколо яких розгортається судовий процес, в тому числі відносини щодо адміністративної відповідальності правопорушників.
З наведеної публікації видно, що чиновники дисциплінарної палати ВРП вийшли за межі своїх повноважень, безпідставно, тобто не керуючись вказаною статтею, притягнувши суддю до дисциплінарної відповідальності
На жаль, у публікації не сказано, хто саме з переліку тих суб’єктів, що названі у ст.107 закону про судоустрій і статус суддів, ініціював дисциплінарну скаргу щодо судді. Навряд чи це була ініціатива громадян, оскільки суддя вирішував питання на їх користь. Не інакше як йдеться про «замовлення» органів виконавчої влади «повиховувати» неслухняного суддю…
А чиновнику тільки дай волю, тим більше що депутати через згаданий закон про судоустрій і статус суддів так намудрували з інститутом дисциплінарної відповідальності судді, що для останнього «крок вправо і крок вліво» обертається ризиком втратити роботу.
Цим своїм рішенням ВРП дає всім суддям зрозуміти, «хто в судовій системі господар» та як виконавча влада може підпорядковувати судову практику під себе, через примушування суддів до «потрібних» бюрократії рішень.
+ + +
Зовсім іншим виявляється ставлення ВРП щодо притягнення судді до дисциплінарної відповідальності за зверненням громадянина.
Візьмемо цілком реальний конкретний приклад. Громадянин звертається до ВРП у листопаді 2024 року з дисциплінарною скаргою стосовно судді Л. у зв’язку з порушенням при розгляді досить простої цивільної справи процесуального законодавства, зокрема, щодо засад рівності перед законом учасників судового процесу та відкритості процесу, порушенням порядку ухвалення рішення та інші, які однозначно кваліфікуються відповідно до ч.1 ст. 106 Закону про судоустрій і статус суддів як дисциплінарні правопорушення судді.
Минув цілий рік з дня звернення, однак ВРП не надала громадянинові ніякої інформації про стан і результат розгляду дисциплінарної скарги.
У зв'язку з цим є реальна підозра, що на хід вирішення справи у першій інстанції та в апеляційній інстанції здійснювався тиск з боку тих самих чиновників ВРП (на замовлення представника відповідача), через який судді ухвалювали явно незаконні рішення. На це вказує хоча б той факт, що в обох інстанціях судді просто проігнорували існування закону, на основі норм матеріального права якого мала бути вирішена справа.
Так, суддею першої інстанції в рішенні взагалі не вказано, яку норму матеріального права застосовано щодо даного спору, що є фактично відсутністю матеріально-правових підстав судового рішення. Тобто рішення судді в даному разі є юридично безпідставним.
А колегія суддів другої інстанції через півроку розгляду даної справи не знайшла нічого кращого, як просто проігнорувати факт порушення відповідачем матеріального закону, на підставі якого (закону) мала бути вирішена дана справа. При цьому позивачеві вказано, що його втрачене право є неактуальним, оскільки нічиї інтереси на даний час не порушуються і суду немає чого захищати в правовому відношенні.
Судді чомусь не подумали про те, що будь-яке порушення закону будь яким суб'єктом повинно бути при розгляді справи констатовано судом, хоча б тому, що є принцип законності, за яким стоїть публічний інтерес у дотриманні кожного закону усіма і завжди, незалежно від порушення приватного права чи інтересу. І на порушення закону має бути реакція держави, незалежно від бажання приватних осіб. Інакше про обов'язковість закону треба забути…
Вочевидь, суддям хтось заважав поміркувати про їх обов’язок керуватися виключно законом. І, здається, цей хтось був тим самим «інкогніто» з ВРП, хто підказував «правильне» рішення спочатку судді в першій інстанції, а потім суддям у другій.
Отже, за неправильне – з точки зору чиновників ВРП – застосування конституції та закону суддя підлягає дисциплінарному покаранню, якщо цього домагається влада. А на незастосування суддею закону, що обов’язково має бути застосований, та процесуальні порушення, допущені при цьому для того, щоб не застосовувати належний закон, ВРП взагалі не реагує, якщо звертаються громадяни.
При цьому навіть звернення Вищої кваліфікаційної комісії суддів стосовно звільнення з посади окремих «персон» у мантіях для ВРП не мають значення, якщо за останніми фігурами стоять впливові можновладці.
Єдиний висновок напрошується сам собою: існування в правовій системі бюрократичної ВРП з такими повноваженнями і законодавством про статус суддів, яким чиновники цієї «контори» маніпулюють у своїх корупційних інтересах, дискредитує судову систему і блокує будь-які судові реформи, а з ними судові гарантії прав людини в Україні та навіть сподівання на правову державу як державу законності; тому що бюрократична держава нищить правову..