Розрубати "Гордіів вузол"

«Зупинитися можна при

підйомі, але не при падінні»

(Наполеон Бонапарт).

Якщо комусь здається, що Україна у своєму історичному поступі коли й не рухається вгору, то хоча б тупцює на місці, така людина – невиправний оптиміст. Насправді деградація суспільства та його свідомості зайшла так далеко, що українська «політична еліта» і суспільна наука фактично визнають своє інтелектуальне безсилля перед "гордіївим вузлом" клубка проблем, які обплутали усі суспільні інститути та сфери життя – державу, економіку, освіту, науку, медицину, сім’ю, церкву, армію, мову, екологію, міжнародні стосунки, дедалі безжалісніше душачи нашу країну.

З двох «вічних» питань до цього деградуючого розвитку: «хто винен?» та «що робити?» суспільні керманичі кожного нового «призову» обмежуються одним – першим, призначаючи «винних» за принципом сортування на «своїх» і «чужих». Та оскільки «своїми» дивним чином щоразу стають ті, хто раніше грав за «чужих», то у підсумку «винних» не виявляється. Друге питання: «що робити?», аби розплутати той задушний для країни вузол, «політична еліта» разом з вітчизняними експертами залишають наступникам, які передають його, як естафетну паличку, ще наступним керманичам.

Звісно, це не влаштовує громадянське суспільство, яке задихається від тиску на нього проблем і яке шукає спосіб розрубати зловісний гордіїв вузол без довгих роздумів, одним махом, у грубий «майданний» спосіб. Однак те, що міг дозволити собі Олександр Македонський, просто розрубавши вузол Гордія своїм мечем, не під силу жодному «майдану», навіть якщо на нього вийде усе населення країни. Два «майдани» впродовж одного десятиліття уже переконали в хибності такого способу вирішення проблем країни. І не дивно: обидва українські «майдани» – не революції, які називають «локомотивами історії», а усього лише стихійні протести проти існуючої влади, внаслідок яких життя народу тільки погіршувалося.

Cпробували іншим способом розрубати злощасний «гордіїв вузол» – шляхом так званої «електоральної революції» 2019 р. при виборах Президента України та парламенту, коли народ мирним шляхом своїм голосуванням відсторонив від влади колишніх керманичів і надав можливість «осідлати» владу «новим обличчям» на чолі з «несистемним» главою держави. Народ не надав владу, не уповноважив на її здійснення, не уклав «суспільний договір» про владу (фрази, які полюбляють ліберальні ідеологічні слуги можновладних хазяїв життя), а саме створив для нових осіб юридичну можливість керувати країною. Народ неспроможний «надавати» владу, якої не має, «уповноважити» на здійснення державної влади, не маючи реальних владних повноважень, «укласти договір» про те, що йому не належить…

І як же не надати таку юридичну можливість «новим обличчям», котрі урочисто обіцяли передати владу народові, встановивши народовладдя.  

Вступне слово Президента України В. Зеленського в авторитетному науковому журналі «Право України» (№10 за 2019 рік) відкривається словами: «Народовладдя є сутністю демократії, її вихідним принципом, визначальною ознакою. Без забезпечення реального народовладдя демократія мімікрує в ширму, що прикриває узурпацію влади тими, хто привласнив собі право називатися елітами, і, відірвавшись від свого народу, вважає себе повноважним керувати всіма… Тож, що є тим лакмусовим папірцем, який відрізняє справжню, реальну демократію від загальних беззмістовних гасел і політиканського декларування?

Безумовно, такою ознакою є саме народовладдя. Нині такої позиції дотримується і більшість провідних світових учених-конституціоналістів, теоретиків права, політологів, соціологів, дослідників політико-правових концепцій. Її поділяє й Український народ, який своїми голосами підтвердив правильність обраного магістрального курсу на відновлення реального народовладдя, справжньої демократії в державі».  

Воістину, спочатку було слово… І це слово – магістральний курс на відновлення реального народовладдя, підтверджений голосами Українського народу. Коли? – Очевидно, що на всеукраїнському референдумі 1991 р., яким санкціоновано Декларацію про державний суверенітет України як основу нової Конституції України. Саме в тій Декларації визначено магістральний курс на народовладдя, і такий курс насправді потрібно відновлювати після тривалого періоду його спотворення багатьма «демократичними» владами, чим і зав’язано пороблені ними численні проблеми у тугий «гордіїв вузол».

А проте, за словом пішло «діло»… І через рік той же народ знову бачить ту ж саму картину: його життя не покращується, а проблем ще збільшується. Виявляється, не лише «майданна демократія», а й «електоральна революція» не здатна розрубати злощасний «гордіїв вузол», і країна ніяк не зупиниться у своєму сповзанні на обочину цивілізації. А там недалеко уже й до падіння в історичну прірву разом із втратою національної державності; а зупинитися при падінні, як казав Наполеон, неможливо.

Проте, саме таким буде результат для України, яка відійшла від шляху сталого розвитку, не забезпечує собі міцності протистояти тим загрозливим викликам, що постануть внаслідок техногенних та екологічних катастроф, пандемій, соціальних вибухів тощо. 

ІІ

Для більш дохідливого пояснення тієї ситуації, в якій опинилася наша країна, та причин цього, доречно звернутися до алегорії, що, на мій погляд, адекватно відобразить сказане.

У середині минулого століття локомотив великої союзної держави, до якої входила й Україна, набрав хід і рухався до визначеної мети, наздоганяючи іншу велику світову державу на підйомі науково-технічної революції. Проте на цьому підйомі локомотив став пригальмовувати (період так зв. «застою»). Аби не зупинитися на підйомі, знадобилося його підсилення (звідси ідея «перебудови»). Та машиністи «забули» змінити, «перебудувати» самих себе, не ознайомившись із технікою управління більш складними локомотивами.

(Не в алегоричному, а в науковому розумінні сказане означає: забули  відкритий марксизмом загальний закон обовязкової відповідності характеру суспільних відносин рівню розвитку продуктивних сил; не порахувалися з необхідністю доповнити науково-технічну революцію іншою революцією – науково-гуманітарною, яка змінює не техніку, а самих людей та їх суспільні відносини відповідно до вимог нової техніки і технологій інформаційного суспільства. У цьому капіталістичний «традиційний» конкурентний механізм виявився на той час дещо більш пристосованим до новацій, ніж застарілий адміністративно-командний досвід «машиністів»).

Замість обіцяного машиністами «прискорення» продовжилося дальше гальмування, залунали «поради» машиністам використати капіталістичний спосіб управління (перейти до так званого «ринку»), а далі вимоги змінити «бригаду машиністів» на нових керманичів-лібералів, що, зрештою, й сталося у серпні 1991 року (пріснопам’ятний «ГКЧП»). Союзний потяг зупинився та покотився згори некерований назад, в історичну прірву. А союзні республіки, рятуючись хто на що здатен, почали шукати спосіб, як їм рухатися далі і виживати уже самостійно. І вийшла така картина.

Росія перемістилася в карету, запряжену традиційною «трійкою», й понеслася під управлінням «п’яного кучера» та його «захмелілої» ліберальної компанії, ризикуючи звалитися в прірву. Пригадується відоме єльцинське не від тверезого розуму «беріть суверенітету стільки, скільки проковтнете» та наступний «парад суверенітетів», осміяний пізніше у комедійних фільмах.  Натомість, «звільнені» прибалти вдалися до забутого заняття, відшукуючи свою колишню велич у далекому історичному минулому. Скромні білоруси зайнялися «натуральним господарством» заради виживання, нікуди особливо не поспішаючи, під «родинною опікою» свого «старшого брата». Навпаки, веселі грузини узялися шукати у багатих краях легкі гроші «на реформи»…

А що Україна? – Вона, як молодиця з чималим «приданим», закрутилася у «багатовекторному» танці перед дзеркалом, хизуючись своєю незалежністю  і мріючи про вдалу «партію» для себе. Врешті-решт, склалося усе як у тієї Проні Прокопівни з відомої класичної комедії «За двома зайцями». Батьки Проні Прокопівни (БПП), недалекі та жадібні, спочатку віддали дочку до «благородного пансіону» (навчатися «манєрам», по-нашому, «європейським цінностям», що, втім, виявилося згаяним часом). Потім вирішили видати Проню за багатого і «страшно розумного» Голохвастова (чи Голохвостого?), який мало того що «при манєрах» (чим не ЄС?), так ще й має власну «цирюльню» (чомусь згадалося НАТО та зміни до нашої Конституції). Що вийшло з того, з яким носом залишилася Проня, описувати не будемо…

Чи не правда, сумно і принизливо бачити рідну країну в такому образі? І чи не це неприємне відчуття приниженості виводить людей на «майдани», спонукає викреслювати з виборчих бюлетенів політичних спритників, які усе ще спекулюють народною довірою, впиваючись у владу як воші в кожуха?

Втім, на відміну від Проні Прокопівни, яку хоча б тішив батьківський капітал, нашу країну місцеві «батьки нації» тішити своїми капіталами, схоже, не збираються (це до питання про інвестиції). Навпаки, роблять усе, щоб свої капітали примножити за рахунок народу і залишити при собі, використовуючи частину їх на проникнення у владу для остаточного руйнування України. Адже у них спільного майбутнього з нашою країною бути не може: зруйнована Україна навіть не зможе поставити запитання: «хто винен?», не кажучи про чиюсь хоча б якусь відповідальність перед народом за зруйновану країну…      

ІІІ

Перспектива остаточного руйнування України змушує шукати уже зараз відповідь на запитання «що робити?», аби позбавитися того задушливого вузла проблем, який нищить країну. Звісно, проблеми завжди існували і будуть існувати у кожному суспільстві, як і потреба так чи інакше їх вирішувати. Але сьогодні для країни склалася така внутрішня і зовнішня ситуація, за якої для усунення вкрай заплутаного вузла проблем немає часу і, головне, сил його розплутувати, а тому напрошується одна відповідь: «розрубати гордіїв вузол».

Та як це зробити, коли і «майдани», і «електоральна революція» для такого способу виявилися непридатними через стихійний характер народного волевиявлення, через відсутність усвідомлення істинної мети змінення влади та засобів реалізації такої мети. Змінити владу заради «нових обличь» у ній – суто емоційне, а не розумне рішення, що й підтверджується практикою.

Народ, звичайно, здатен своєю волею замінити будь-яку владу. Проте і влада, якщо не здатна замінити народ, то, принаймні, може змінювати його  характер. Яскравий приклад на підтвердження цієї тези – Німеччина 30-х років минулого століття. І чи не змінили Український народ п’ять років панування колишньої влади разом з їхніми попередниками?..

Звідси висновок: стихійними діями і рішеннями нехай і усього народу, навіть поголовно замінивши склад публічної влади, нашого вузла проблем не розрубати. Варто, насамперед, усвідомити мету і засоби своїх дій. З іншого боку, і влада самотужки, як виявляється, неспроможна ні розплутати того вузла, ні тим більше розрубати його без участі народу. Щоб усвідомити це, потрібно врахувати реальний стан сьогоднішньої влади в Україні.  

Передусім, влада не належить народові. По-друге, усієї повноти влади не має й державна верхівка (глава держави, уряд, парламент, судова система). Вирішальної влади позбавлена також національна олігархія, яка потрапила в залежність від світової фінансово-спекулятивної олігархії. Нарешті, гегемонія останньої обмежена як конкурентними зовнішньополітичними факторами, так і традиційними національними чинниками та народним волевиявленням.

Отже, країна позбавлена єдиної влади, підпорядкованої національним інтересам, реалізації якоїсь національної ідеї. За такої «багатовекторності», різносуб’єктності влади, заснованої на вкрай суперечливих, заплутаних у тугий клубок інтересах, не може бути мови навіть про більш-менш чітке формулювання національної ідеї, не кажучи про якесь доцільне державне управління країною. А без нього марно сподіватися на здійснення необхідних країні реформ та на перехід її до сталого поступального розвитку.   

При цьому, з усіх перерахованих суб’єктів влади обєктивно найбільш заінтересованим у розв’язанні існуючих у країні проблем є народ. Саме тому, в контексті здійснення сталого розвитку України, так само обєктивно необхідним виявляється повновладдя народу, що його чинний Президент України назвав «лакмусовим папірцем», який «відрізняє реальну демократію від політиканського декларування» та ідею якого поділяє Український народ, вимагаючи від державної влади відновлення реального народовладдя.                      

А проте, якщо народ, не маючи влади, як уже сказано, не може «надати» владу Президентові та його партії, а тільки відкриває їм юридичну можливість керувати країною (не «своїм» і «чужим» олігархам, а своїм державникам), то, з іншого боку, і державні керманичі, не маючи усієї повноти влади, не можуть «відновити реальне народовладдя». Усе, що для цього може зробити державна владна «верхівка», – це відкрити народу юридичну можливість реалізувати передбачене статтею 5 Конституції України його виключне право визначити та змінювати конституційний лад в Україні. Відтак, обрані народом глава держави та народні депутати найкраще віддячать виборцям за отриману від них юридичну можливість покерувати країною.

Що для цього потрібно? Народ для реалізації свого виключного права має отримати юридичну можливість змінити існуючу Конституцію України у такий спосіб, щоб у ній була втілена суверенна воля народу з усіх питань життя країни. Тобто, мова йде про нову редакцію Конституції України, яку належить ухвалити всеукраїнським референдумом за народною ініціативою, що його зобовязаний проголосити Президент України на вимогу громадян України на підставі статті 72 чинної Конституції.

Разом з тим, народ не обмежений самим тільки актом голосування за проект нової редакції Конституції; народ самостійно має визначити й зміст проекту нової редакції Конституції, визначити у формі народної ініціативи, підтриманої не менш як трьома мільйонами громадян. Іншими словами, своє виключне право змінити конституційний лад народ реалізує сам; а держава, в особі глави держави, зобов’язана забезпечити юридичні гарантії для цього. Не нав’язуючи свого (по суті, однопартійного) бачення конституційних змін, а створюючи умови для формування насправді необхідної для держави народної ініціативи. 

ІV

А з цим постане наступне питання: якою має бути конституційна ініціатива, які конституційні новели потрібні на даному етапі?

Сформулювати суспільну думку з цього приводу може допомогти уже випробувана форма участі суспільства в конституційному процесі, якою була свого часу Конституційна асамблея і яку колишній президент своїм указом безпідставно і нерозумно ліквідував. Варто підтримати в цьому започатковану А. Єрмолаєвим, Р. Бортніком та іншими експертами громадянську платформу для національного діалогу «Ініціатива 16 липня», яка запропонувала ідею Конституційної асамблеї в рамках обговорення проблем політичної системи України. Водночас, належало б урахувати досвід організації й діяльності минулої Конституційної асамблеї і скоригувати дещо, зважаючи на гострий дефіцит часу, в умовах якого країні доводиться долати глибоку кризу.

По-перше, зменшити вдвоє склад Асамблеї (50-60 осіб замість 100), сформувавши її як науково-експертну інституцію, без представників влади та політичних партій і громадських рухів. Таким чином зніметься зайва політизація її роботи та пов’язане з цим її затягування. Крім того, така Конституційна асамблея може надалі відігравати роль консультативно-дорадчої структури при найвищому представницькому органі народу – Всеукраїнських Установчих Зборах, якому народ через нову редакцію Конституції України делегує своє право вносити зміни до неї у разі потреби. Про такий представницький орган я неодноразово писав, в тому числі у згаданому вище №10 «Права України» за минулий рік. На моє переконання, нашому суспільству справді потрібен «захист від дурня», а ще й від хитруна, боягуза, запроданця тощо. Проте не шляхом «чисто» парламентської форми правління, тим більше з двома палатами (народу й однієї вистачає…). За спотвореної політичної системи парламент від дурня, хоча б і колективного, не гарантує, що ми й бачимо впродовж уже багатьох років.

Україні необхідна народна республіка, в якій парламент не тільки обирається, а й контролюється народом. Тоді ніякий глава держави не буде країні страшний.

По-друге, Конституційна асамблея повинна отримати єдиний орієнтир, який би надав концептуальної єдності оновленню Конституції. Тобто, зміст конституційних змін має бути задано «зверху», дедуктивно, від загального, а не «знизу», індуктивно, від часткового, як робилося в попередній Асамблеї. Тоді це було виправданим, оскільки йшов пошук нових ідей. Однак за цей час уже напрацьовано на тій основі цілісне бачення оновленої Конституції, проект Народної Конституції навіть пройшов суспільну апробацію ще у 2014 році. Тому сьогодні необхідне пріоритетне формулювання науково обґрунтованої Юридичної доктрини України, про яку я також неодноразово писав, зокрема, і в згаданій статті журналу «Право України». При цьому науково-методичне забезпечення діяльності нової Конституційної Асамблеї доцільно зберегти, як і раніше, за Інститутом держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, що цілком виправдало себе раніше.

Варіант авторського проекту Юридичної доктрини України готовий до його обговорення, зокрема, в рамках платформи «Ініціатива 16 липня», в Інституті держави і права імені В.М. Корецького НАН України, тощо.

Оновлена Конституція України стане тим «мечем», яким нарешті можна буде розрубати «гордіїв вузол», що утворився з численних проблем впродовж десятиліть. В тому числі проблеми досягнення миру на Сході України, вирішення якої можливе на цьому шляху в інтересах усього Українського народу, в тому числі в інтересах населення Донбасу. З нею народ зможе свідомо, за формулою демократії: «Народ – Конституція – влада» переформатувати публічну владу, а нова влада зможе на правовій основі розпочати справді необхідні Україні реформи, формуючи водночас політичну та юридичну системи на засадах народовладдя.

Отже, не тягнутися на налигачі закордонних «партнерів», не сподіватися марно на «незалежних» іноземних «експертів-реформаторів», не вестися на демагогічне «геть олігархів!» з вуст політиканів різних мастей, які цим гаслом збивають з толку виборців, а об’єднувати, «зшивати» країну, консолідуючи усі інтереси, звичайно, крім антинаціональних, інтереси усіх суспільних верств навколо національної ідеї України. А цією ідеєю є незалежна і суверенна, демократична, соціальна, правова держава, як необхідний засіб, без якого в умовах нестійкого світового порядку неможливо забезпечити поступальний сталий розвиток України. 

 О. І. Ющик

доктор юридичних наук, професор,

народний депутат України ІІІ скликання,

Заслужений юрист України