Одним із суттєво важливих завдань юридичної науки є з’ясування поняття юридичної діяльності, оскільки остання являє собою вузловий пункт правової реальності, від розуміння якого залежить усвідомлення багатьох теоретико-правових понять. Адже сучасне право, як суспільний феномен, не уявляється без його «обробки» специфічною діяльністю владних суб’єктів, яку в теорії права називають «юридична діяльність».
Слід, разом з тим, сказати, що висловлені в науковій літературі визначення юридичної діяльності сформульовані з огляду на такі концепції праворозуміння, які не враховують реальної діалектики права (нормативістська, природно-правова, інтегративна та інші концепції). При тому ці концепції не лише не виключають нормативного характеру права, а навпаки, категорія правової норми є ключовою в них. А проте жодна з концепцій не розглядає норму права з діалектичної точки зору, фіксуючи правову норму метафізично в якості структурної єдності трьох елементів – гіпотези, диспозиції та санкції норми (деякі автори називають два, або навпаки, чотири, п’ять і навіть шість структурних елементів норми).
Той факт, що норма права становить особливий процес, дослідниками права досі все ще не усвідомлений і не знаходить відображення в правових концепціях через відсутність адекватного поняття права як такого. Виняток становить лише діалектична теорія права, в якій загальне визначення поняття права свідчить про його процесуальну природу, виходячи з того, що право визначається як один із нормативних способів соціального управління. Зважаючи на ту обставину, що соціальне управління взагалі являє собою суспільний процес, право – як його атрибут – не може існувати у відриві від цього процесу, не може не функціонувати як процесуальна система.
Саме тому й норми, з яких утворюється право, також мають процесуальну природу, функціонують як деякий особливий процес в управлінні суспільством.
Уперше поняття правової норми розглянуто мною в процесуальному сенсі у 1996 році в дисертаційному дослідженні феномена правової реформи. Розгляду юридичної норми в ньому було приділено значну увагу через те, що саме від розуміння її поняття, як було сказано, «значною мірою залежить уявлення про механізм правового регулювання суспільних відносин взагалі, якого (розуміння), на жаль бракує досі в теорії права». Юридичну норму там визначено як процес необхідності, моментами якого (за Гегелем) є умови, предмет і діяльність і в якому умови переводяться в предмет через діяльність суб’єкта [1].
Це уявлення обґрунтовано тим, що визнання державним апаратом того чи іншого правила поведінки як необхідного, у формі юридичної норми передбачає, що ця форма містить у собі всі моменти процесу необхідності взагалі [2].
Специфіка процесу необхідності щодо правової норми полягає в тому, що в її структурі вбачають відповідно цим моментам вказаного процесу три складові: гіпотезу (умови), диспозицію (предмет, яким є правове відношення «суб’єктне право – правовий обов’язок») та санкцію (діяльність). Разом з тим, теоретики права зазвичай обмежуються поверхневим уявленням про характер взаємозв’язків цих складових правової норми, яке зводиться зазвичай до спрощеної схеми «якщо (умови) – то повинно бути (диспозиція) – інакше (санкція)». В такому контексті санкція у правовій нормі розглядається як нормативне положення про наслідки порушення нормативних приписів. А у нормі права як процесі необхідності під санкцією розуміється вся нормативна діяльність, якою забезпечується здійснення у правовому процесі правового відношення, визначеного диспозицією норми.
Виходячи з цього, процес функціонування правової системи уявляється як деякий «механізм правового регулювання», що складається з двох сфер: створення права в якості деякої нормативної системи («сфера правотворчості») та його реалізації («сфера правореалізації»). При цьому якщо уявлення більшості авторів про сферу правотворчості більш-менш збігаються, то про реалізацію права такого сказати не можна. А втім, і стосовно категорії «правотворчість» в літературі було висловлене зауваження про щонайменше сумнівний характер цієї категорії [3].
У діалектичному праворозумінні термін «механізм правового регулювання» в його звичному значенні не фігурує взагалі, адже в якості нормативного способу соціального управління право «включене» в «механізм управлінського процесу». Являючи собою атрибут соціального управління, право функціонує у розгортанні правових норм, з яких воно складається, за логікою процесу необхідності. Таке розгортання норм права утворює правовий процес, що «накладається» на процес управління та забезпечує його нормативну організацію (за умовною аналогією з накладанням корисного сигналу на робочу частоту в радіо- чи телевізійній техніці зв’язку). Правовий процес у своїй сутності є процесом нормативним.
Разом з тим, сучасне право є «багатоукладною» системою, в якій мають місце різні за своєю природою правові норми – державні, корпоративні, церковні тощо (подібно до економічної системи з декількома господарськими укладами). У сучасному правовому процесі його своєрідним «руслом» є юридичний процес, що вирішальним чином впливає на усі інші відгалуження правового процесу, – як публічно-владна, формалізована в якості офіційної, складова частина останнього.
Юридичний процес у теорії права розглядається в його зв’язку з юридичною діяльністю. Проте остання досі не отримала єдиного розуміння, щодо її поняття в літературі висловлюються різні думки. Найбільш послідовною точкою зору на феномен юридичної діяльності, на думку В.І.Риндюк, є таке визначення її поняття, за яким юридична діяльність являє собою специфічний вид соціальної діяльності, зміст якої становить реалізація законодавчої, адміністративної і правоохоронної функцій держави, правове оформлення державного управління суспільством. Критерієм виокремлення юридичної діяльності серед інших різновидів діяльності, пов’язаної з правом, є наявність у суб’єктів цієї діяльності публічно-владних повноважень для прийняття і здійснення обов’язкових рішень тими суб’єктами, кому ці рішення адресовані, а не наявність у суб’єктів юридичної освіти, тощо [4].
Реалізація законодавчої, адміністративної та правоохоронної функцій держави складає особливий вид соціальної діяльності – юридичну діяльність, практичне здійснення якої відбувається як юридичний процес, що є імманентним способом реалізації державного управління.
Сполучними складовими даного процесу, які «цементують» його, єднаючи в певну послідовність і цілісність, стають юридичні процедури, як специфічний спосіб організації юридичного процесу. Специфіка кожної з названих функцій держави зумовлює особливий порядок відповідної юридичної діяльності, а отже, існування юридичного процесу в різних формах, його видову диференціацію на законодавчий, адміністративний та правоохоронний процеси, що включають різні юридичні процедури (законодавчі, судові тощо) [5].
Розгортання юридичного процесу як процесу необхідності в просторі й часі (яке в теорії права традиційно уявляють як функціонування деякого, по-різному визначуваного «механізму правового регулювання»), усе ще не отримало його діалектичного усвідомлення. Причиною цього є те, що такого усвідомлення не можна досягти на основі існуючих концепцій розуміння права, без звернення до діалектичної теорії права, її визначень поняття права та інших основних понять.
Саме з точки зору вказаної теорії юридичний процес уявляється найбільш послідовно та є найбільш адекватним відбиттям практики правового регулювання, в його розгортанні у такій логічній послідовності: право (як нормативний спосіб соціального управління) – норма (як процес необхідності) – юридична діяльність (як спосіб, або форма, розгортання норми) – юридичний процес (як організована послідовність юридично значущої поведінки суб’єктів суспільних відносин).
За такою логікою право не розглядається як «механізм», відокремлений від процесу соціального управління, а виступає як нормативний атрибут данного процесу. Право в його діалектичному розумінні функціонує в даній логіці не у вигляді самостійного зовнішнього регулятивного «механізму», а як особливий нормативний спосіб (поряд з мораллю, релігією, тощо) у соціальному управлінні. Натомість недіалектичне праворозуміння трактує категорію «механізм правового регулювання» як метафізичну, технізовану форму опису того, що в дійсності є розгортанням правових норм в якості особливого процесу необхідності.
З цієї точки зору юридичний процес постає перед нами не як сукупність ізольованих процедур чи процесуальних фрагментів, не як техніко-юридичний алгоритм реалізації приписів законодавства, а як особлива форма санкціонування публічно-владним суб’єктом правових норм. Санкціонуванням є встановлення норм як необхідних правил поведінки та забезпечення їх здійснення суб’єктами права в суспільних відносинах останніх.
Таким чином, функціонування права концентрується навколо суспільної форми правової норми, як особливого процесу необхідності, підпорядковується логіці вказаного процесу та розгортається в контексті діалектики цілі права (від суб’єктивної цілі через здійснювану ціль до реалізованої цілі) шляхом здійснення загальних функцій держави (законодавчої, адміністративної та правоохоронної) в юридичній діяльності, чим забезпечується правовий порядок – як ціль права.
Юридичний процес, відтак, є організованою юридичною діяльністью публічно-владного суб’єкта на предмет санкціонування правових норм, тобто їх встановлення як необхідних правил поведінки, введення у дію, організаційного забезпечення, охорони та відновлення дії у разі порушення. Саме санкціонувальна діяльність і складає «матерію» юридичного процесу.
У ньому невладні суб’єкти беруть участь як учасники суспільних відносин, поведінка яких нормативно організовується, забезпечується або коригується санкціонувальною діяльністю суб’єкта публічного управління щодо цих суб’єктів, визначених в якості об’єкта управлінського впливу суб’єкта управління. Вони фігурують в якості суб’єктів правовідносин, але не є суб’єктами юридичного процесу в точному сенсі цього поняття, оскільки не здійснюють владного санкціонування правових норм.
Отже, юридичний процес являє собою публічно-владну форму розгортання правової норми у процесі соціального управління. Його сутність полягає в тому, що публічно-владний суб’єкт переводить суспільну необхідність у нормативну форму, надає нормам права загальнообов’язковості, організовує їх здійснення й забезпечує відновлення правопорядку у випадках відхилення поведінки об’єкта управління (суб’єктів правовідносин) від встановленої норми.
Тобто, юридичний процес збігається не з усім процесом функціонування права, а є лише санкціонуванням права. Правомірна поведінка суб’єктів є метою і результатом вказаного процесу, в якому правова норма встановлюється, вводиться в дію, забезпечується, охороняється або відновлюється її управлінська дія. Таким чином, категорія «правова норма» є визначальною для діалектичного розуміння правового та юридичного процесу.
Юридичний процес – це владно організований процес санкціонування правових норм суб’єктом соціального управління. При цьому санкціонування правових норм не зводиться до застосування санкцій у правоохоронному значенні. Мова йде про більш широке коло діяльності публічно-владного суб’єкта, якою охоплюється встановлення норми, надання їй обов’язкового значення, введення її в дію, нормативне забезпечення її здійснення, контроль за її реалізацією та владне реагування на відхилення від нормативно встановленого порядку цієї реалізації.
У такому сенсі правова норма не може розглядатися лише як текстуально зафіксований припис законодавства, як лише нормативна формула, державно-владний спосіб вираження необхідного правила поведінки. Правова норма стає дійсною, набуває свого завершення як така виключно в процесі її здійснення, коли передбачена нею необхідність розгортається у поведінці відповідних суб’єктів суспільних відносин, у правових актах, правовідносинах, юридичних фактах та актах публічно-владного реагування.
Тому юридичний процес є не зовнішньою процедурою щодо вже готової норми, а формою її реального існування у суспільній практиці. Норма не просто «прикладається» як зовнішній масштаб до фактичних обставин; вона проходить послідовність її становлення, конкретизації, здійснення, охорони та відновлення (утвердження) в тих випадках, коли її нормальний хід порушується.
У цьому сенсі правовий процес є загальним процесом буття правової норми, а не тільки способом реалізації законодавчого припису у правомірній поведінці суб’єктів; а юридичний процес є загальним процесом буття юридичної норми в юридичній діяльності публічно-владного суб’єкта. Остання стає тим способом, яким здійснюється розгортання норми права, оскільки саме через неї суб’єктивно сформульована законодавцем ціль права переводиться у систему юридично значущих актів. У законодавчій функції норма формулюється й фіксується як необхідне правило поведінки; далі адміністративною (виконавчо-розпорядчою) функцією створюються умови організованого здійснення норми; правоохоронна функція забезпечує відновлення або коригування нормативного порядку при його порушенні, забезпечує дію норми як складової дійсного правопорядку.
Звідси випливає, що юридичний процес має двоїсту структуру. З одного боку, він включає в себе публічно-владне «процесуальне русло», через яке юридична норма встановлюється, вводиться в дію, організаційно забезпечується, охороняється та відновлюється; з іншого боку – включає правомірну поведінку невладних суб’єктів правовідносин, як управлінський момент, в якому юридична норма набуває своєї дійсності, стає фрагментом реалізованої цілі права, тобто складовою правопорядку. Поєднання владного санкціонування із правомірною поведінкою об’єкта управління утворює юридичний процес у вигляді реального розгортання юридичної норми від можливості до дійсності. Без свого здійснення юридична норма залишалася б формальним приписом, а не реальною суспільною необхідністю, яка перетворюється на дійсність.
Іншими словами, юридичний процес не зводиться до юридичної діяльності публічно-владного суб’єкта, хоча саме ця діяльність становить його серцевину, його організуюче ядро. Як процес соціального управління, він охоплює не лише моменти утворення та забезпечення реалізації норми, а включає також і поведінку об’єкта управління, у якій ця норма набуває своєї дійсності. Правомірна поведінка невладних суб’єктів фігурує не як зовнішній наслідок юридичного процесу, а як його внутрішній момент, оскільки саме в ній юридично санкціонована норма перетворюється із ідеальності владного припису в реальність правопорядку.
Не випадково жодна концепція праворозуміння не обходиться без поняття норми права. З діалектичної точки зору категорія правової норми виступає як центр, осереддя правового регулювання. Вона дає змогу подолати прірву між «правом у тексті» та «правом у дії», між законодавчим приписом і реальною поведінкою суб’єктів, відбиваючи реальний процес державного управління. Право у такому разі постає не як сукупність застиглих правил-приписів, а як особливий спосіб забезпечення управління, що здійснюється через юридично організовану діяльність і завершується формуванням правопорядку – як реалізованої цілі права.
Юридична діяльність, відтак, організується в рамках юридичного процесу як оперування з юридичними нормами за логікою діалектики цілі права (якою є необхідний, з точки зору суб’єкта управління, правопорядок), що включає три необхідні стадії юридичного процесу: 1) утворення норм (нормоустановлення), 2) нормоконкретизацію (надання реальності встановленим абстрактним нормам 3) утвердження норм в якості складових дійсного правопорядку (нормоздійснення). Кожному з цих загальних моментів процесу державного управління суспільством кореспондує відповідна загальна функція держави: законодавча, адміністративна, правоохоронна, й усі вони реалізуються в юридичній діяльності владних суб’єктів.
Разом з тим, теоретики оперування юридичними нормами обмежують як правило двома моментами: створення норми та її реалізація. Держава встановлює норми законодавства, а суб’єкти права своєю поведінкою реалізують встановлені норми. З цього виникає спрощене уявлення теоретиків про «механізм правового регулювання», яким і обмежуються різні дуалістичні концепції праворозуміння, вбачаючи у названому «механізмі» усього лише дві стадії – «правотворчості» та «правореалізації». На першій стадії закони «творяться», складаючи сферу так званого «об’єктивного права», на другій стадії вони реалізується в індивідуальних правовідносинах, утворюючи сферу так званого «суб’єктивного права».
А проте далеко не всі суб’єкти права й не завжди реагують на юридичні норми актами своєї правомірної поведінки, у багатьох випадках вони ці норми порушують. Фактично це означає невиконання й неналежне виконання суб’єктами правовідносин (як об’єктами управління) нормативних управлінських рішень, порушення ними прав та обов’язків у правовідносинах. Через відхилення їхньої поведінки від норми не досягає реалізації ціль права, оскільки фактичний порядок суспільних відносин відхиляється від необхідного, тобто від правового порядку.
У зв’язку з вказаним об’єктивним фактом виникає потреба у державному реагуванні на порушення норми права й необхідність додаткового нормування юридичної діяльності, спрямованого на те, щоб забезпечити підкорення поведінки правопорушників вимогам норми, а за певних умов – притягнути цих порушників до юридичної відповідальності.
Це означає, що право повинно передбачати існування особливих юридичних норм, відмінних від первинних уже встановлених норм. Відтак стають необхідними не дві, а три стадії юридичного процесу: нормоустановленням визначаються первинні норми, у нормоконкретизації вони розгортаються через правомірні акти владних суб’єктів, а на третій стадії первинні норми набувають своєї дійсності або через нормальне здійснення їх диспозиції, або – у разі порушення останньої – через правоохоронну діяльність, змістом якої є здійснення санкції первинної норми.
Три названі моменти є необхідними для юридичного процесу як єдиної цілісності. Вони не завжди фігурують у вигляді трьох послідовних відокремлених стадій в кожному одиничному юридичному процесі. За нормальних умов третій (правоохоронний) момент «згорнутий» у правомірній реалізації суб’єктами права диспозиції первинної норми, умовно кажучи, становить «НЗ» (недоторканий запас), є додатковою стадією процесу на випадок відхилення від правомірності; стадією, що з потенційної «розгортається» в дійсність за логікою юридичної норми як особлива (правоохоронна) стадія.
Це означає, що в юридичному процесі фігурують дві категорії юридичних норм: 1) первинні норми та 2) похідні від них правоохоронні норми. Визначення норм в якості первинних необхідне для фіксації нормального розвитку юридичного процесу, в якому діє простий алгоритм: норма встановлена – норма реалізована у правомірній поведінці. Обидві категорії юридичних норм містять у собі однаково три структурні складові – гіпотезу, диспозицію та санкцію. При цьому гіпотеза фіксує умови дії норми, диспозиція – її предмет у вигляді прав та обов’язків суб’єктів відповідного правовідношення, а санкцією є вся юридична діяльність, через яку визначені в гіпотезі умови переводяться в реальне існування диспозиції.
Відмінність між первинними та правоохоронними (похідними, вторинними) нормами полягає в тому, що правоохоронні норми охоплюються змістом санкції первинної норми і включаються в юридичний процес у разі порушення диспозиції цієї норми. Тому гіпотезою правоохоронної норми є юридичний факт порушення первинної норми. Без такого факту не виникають охоронні правовідношення, а отже, права та обов’язки публічно-владних суб’єктів реагувати на порушення.
Так, норми, якими регулюються, наприклад, існуючі трудові відносини, є первинними нормами, гіпотези яких на рівні закону (наприклад, кодексу законів про працю) встановлюють нормативні умови (юридичні факти) виникнення, зміни чи припинення правовідношення «право-обов’язок» (диспозиції норм) суб’єктів трудового відношення; а санкцією даних норм є особлива юридична діяльність публічно-владних суб’єктів. В рамках вказаної санкції, по-перше, у нормальному режимі реалізується (конкретизується) диспозиція трудової норми; по-друге, у разі відхилення від норми публічно-владним суб’єктом включаються в процес вторинні (правоохоронні) норми, необхідні для реагування саме на такі випадки. Наприклад, у разі порушення первинної трудової норми шляхом незаконної відмови вагітній жінці у прийомі її на роботу в юридичний процес «включаються» – як санкція трудової норми – відповідні кримінальні та кримінально-процесуальні правоохоронні норми.
На основі такого загального уявлення про юридичний процес зафіксуємо тепер постадійну модель його розгортання.
Перша стадія – нормовстановлення.
Юридичний факт-стартер (законодавча ініціатива) запускає законодавчий процес, підпорядкований виробленню закону, як нормативного управлінського рішння у формі акта-документа. Юридичним фактом, яким завершується перша стадія й водночас відкривається подальше розгортання юридичного процесу, є набрання законом чинності, тобто юридичної сили, з включенням його у сферу національного законодавства. Вказана стадія є започаткуванням (установленням) юридичних норм – і первинних, і правоохоронних (останніх у контексті санкції первинної норми) – у формі нормативних приписів; це ще стадія санкціонування ідеальних правил відносин між суб’єктами права. По суті, йдеться про створення юридично санкціонованої моделі необхідного правила.
Друга стадія – реалізація встановлених норм (нормоконкретизація).
Розпочинається ця стадія фазою введення закону в дію – тобто комплексом юридичної діяльності (переважно органів виконавчої влади), спрямованої на організаційне, процедурне і нормативне забезпечення реальної дії встановлених законом ідеальних юридичних норм. На виході цієї фази юридичного процесу правова система отримує норми, конкретизовані до їхньої готовності діяти, тобто функціонувати як нормативні дієві регулятори суспільних відносин. По суті – це впровадження в правове середовище вказаної моделі правила поведінки, пристосування його загальної абстрактної формули до індивідуально-конкретних правових ситуацій.
Третя стадія – здійснення чинних норм (нормоздійснення).
Дана стадія має два режими: простий та ускладнений. Простий є нормальним режимом, коли первинна норма здійснюється в одиничних правовідносинах сама собою, в актах правомірної поведінки суб’єктів правового відношення.
Ускладнений (правоохоронний) режим здійснення первинної норми має місце тоді, коли встановлена норма була порушена на стадії її реалізації або при її здійсненні, а тому потрібен додатково правоохоронний контур для забезпечення дійсності даної норми, передбачений її санкцією.
Факт порушення первинної норми є юридичним «стартером», який запускає ускладнений режим здійснення юридичних норм.
З точки зору розгортання поняття юридичного процесу його стадії можуть бути представлені як рух юридичної норми від загального через особливе до одиничного. На першій стадії – нормовстановлення – норма існує як загальна юридично санкціонована модель необхідної поведінки суб’єктів правовідносин. На другій стадії – нормоконкретизації – ця загальна модель набуває особливих юридичних форм своєї дії: нормативних, процедурних, організаційних та інших передумов її одиничного здійснення. На третій стадії – нормоздійснення – норма входить в одиничне існування її в конкретному правовідношенні й здійснюється в актах поведінки суб’єктів правового відношення. Третя стадія має два режими: простий і ускладнений. У простому режимі, за умов правомірної поведінки суб’єктів, первинна норма здійснюється безпосередньо в актах такої поведінки. В ускладненому, правоохоронному режимі юридичний факт порушення первинної норми на цій або попередній стадії юридичного процесу актуалізує здійснення похідних правоохоронних норм, яким забезпечується реалізація санкції порушеної первинної норми.
Отже, правоохоронне розгортання санкції не становить усього змісту третьої стадії юридичного процесу, воно складає особливий зміст її ускладненого режиму. Існування такого режиму в третій стадії юридичного процесу, по суті, обумовлене необхідністю зворотного зв’язку в публічно-владному управлінні, без якого таке управління не уявляється. Через зворотний зв’язок право, як нормативний спосіб соціального управління, має здатність до власного відтворення і самозбереження у разі відхилення поведінки суб’єктів правовідносин від нормативного правила.
З цього випливає необхідність розрізнення трьох функціональних напрямів юридичної діяльності: нормовстановлюючого, адміністративно-конкретизуючого та правоохоронного. Вони відповідають трьом стадіям розгортання юридичної норми: її встановленню як загальної нормативної моделі, конкретизації як форми організації її дії та здійсненню норми в одиничному правовідношенні, в тому числі у випадку її порушення.
Останнє означає, що третя стадія є правоохоронною не тому, що вона завжди виходить із правопорушення, а тому, що в одиничному правовідношенні первинна норма здійснюється в умовах юридично забезпеченої відповідності поведінки цій нормі, включаючи настання відповідальності за її порушення. Правоохорона не є лише «аварійним механізмом» реакції на порушення норми; вона є внутрішнім моментом самої дійсності норми. Норма здійснюється правомірно саме тому, що її вимога не є владним побажанням, вона є юридично забезпеченою необхідністю.
Іншими словами, правоохоронний напрям не зводиться до реагування на вже здійснене порушення первинної норми, він охоплює собою охоронно-гарантійний, превентивний і мотивувальний аспекти дієвості права. Правомірна поведінка суб’єкта є здійсненням первинної норми не тому, що суб’єкт просто «сам захотів» діяти правомірно, а тому, що він діє в полі юридичної необхідності, що загрожує його відповідальністю за відхилення від нормативних вимог. Тому факт існування правоохоронних норм уже сам собою є моментом здійсненності первинної норми. Він дисциплінує поведінку, переводячи нормативну вимогу з рівня абстрактного припису в реальну мотивацію поведінки. У цьому сенсі правоохоронна норма діє не лише тоді, коли її пускають в хід у разі порушення правового відношення, а й тоді, коли через саму лише наявність правоохоронної норми (наприклад, у вигляді статей кримінального кодексу) первинна норма суб’єктами не порушується.
Виокремлення трьох вказаних функціональних напрямів виражає циклічну логіку управлінського процесу, як процесу чередування прийняття та виконання управлінських рішень (управлінських циклів). Управлінське рішення поділяє цикл управління на два протилежні моменти – рішення, що приймається, і рішення, що виконується, і об’єднує їх у єдиний цикл управління одночасно. У цій діалектиці управлінського циклу, відтак, виявляються три виразних моменти: 1) рішення, яке приймається, 2) рішення, яке виконується, і 3) опосередковуючий момент приведення у відповідність рішення і його виконання.
Названі моменти є трьома фазами управлінського циклу, в яких функції управління знаходять своє буття, так що в кожний даний момент часу будь-яка функція знаходиться в одній із цих фаз, здійснюючись в особливий спосіб, виступаючи в особливій формі: як планування – на етапі прийняття рішення, як організаційно-виконавче регулювання – на етапі виконання рішення і, нарешті, як контроль – у фазі приведення у відповідність рішення та його виконання. Жодна управлінська функція не здійснюється поза цими формами, а вони залишаються порожніми способами (формами) без визначеної функціональної спрямованості, яка надає плануванню, організаційно-виконавчому регулюванню і контролю їх матеріальний зміст, їх предмет [6].
У кожному функціональному напрямі юридичної діяльності діють загальні управлінські моменти – планування, організація виконання і контроль; однак для юридичного процесу в цілому напрями нормовстановлення, нормоконкретизації й правоохорони виражають відповідно домінантні фази управлінського циклу: нормативне програмування, організаційно-виконавче розгортання норми та контрольне забезпечення її дійсності.
Таким чином, ми розглянули юридичний процес в трьох аспектах. Перший: юридичний процес як реалізація цілі права. Тобто право не просто існує у формі припису, а розгортається до правомірної поведінки, а в разі порушення – до правоохоронного реагування. Другий: юридичний процес як рух його поняття в логіці: загальне – особливе – одиничне. Норма встановлюється як загальне правило; потім конкретизується в особливих формах юридичної діяльності; далі доходить до одиничного правовідношення, де або здійснюється штатно, або порушується і цим порушенням запускається правоохоронний контур. Третій аспект – управлінський цикл, яким визначається, чому ці стадії є не вигаданою послідовністю, а обумовлені управлінською необхідністю.
Водночас, юридичний процес не є усього тільки лінійною послідовністю трьох названих стадій: нормовстановлення, нормоконкретизація та правоохорона мають як загальнопроцесуальне, так і внутрішньофункціональне значення.
На загальному рівні вони фіксують основні моменти розгортання юридичної норми (встановлення, конкретизацію та забезпечення дійсності юридичної норми). На особливому ж рівні кожен із цих напрямів сам розгортається процесуально і може включати власні моменти встановлення, конкретизації та охорони норм права. Адже правопорушення можливе не лише у сфері здійснення диспозиції первинної норми, а й у самому процесі її встановлення, конкретизації чи охорони. У таких випадках нормозастосування є способом включення відповідної правоохоронної норми у конкретний юридичний процес – аж до «другої хвилі» правоохорони, коли предметом забезпечення стає вже належне здійснення самої правоохоронної норми.
Інакше кажучи, якщо порушення первинної норми включає правоохоронну норму першого порядку, то порушення самої правоохоронної норми викликає необхідність включення правоохоронної норми наступного порядку. Тобто, охорона правових норм має хвильовий характер: кожна нова хвиля виникає тоді, коли порушено норму, що забезпечувала належне здійснення попереднього рівня юридичного процесу.
Запропоноване діалектичне розуміння юридичного процесу має принципове значення в багатьох відношеннях. Зокрема, воно дає можливість чітко позначити сферу юстиції в її відмінності від інших сфер державного управління (поліції, адміністрації, тощо); виокремити в структурі юридичної діяльності специфічну діяльність нормозастосування (яку звичайно називають «правозастосуванням») та відокремити дане поняття від інших, які вживаються в теорії права («виконання закону», «дотримання норм», «використання права», тощо); теоретично виважено визначити зміст кожної з трьох стадій юридичного процесу, характер властивих їм правових актів, тощо (зокрема, розширити наукове розуміння такого поняття як «введення закону в дію»). А відтак, методологічно більш ґрунтовно формувати арсенал техніки здійснення юридичної діяльності (юридичної техніки).
__________________
1. Ющик О.І. Правова реформа як спосіб перетворення (реорганізації) інститутів держави / Автореф. дис…канд. юрид. Наук. – К., 1996. – с.8.
2. Ющик О.І. Правова реформа: загальне поняття, проблеми здійснення в Україні. – К., 1997. – с.28-29.
3. Ющик О.І. До поняття «правотворчість» в юридичній науці (Критичний аспект). Актуальні проблеми державотворення та правозастосування: матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (м. Дніпро, 7 груд. 2023 р.). Дніпро : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 2024. – с. 36-39.
4. Риндюк В.І. Упорядкування законодавства України: теоретико-методологічний та техніко-юридичний аспекти: монографія / В.І.Риндюк. – К.: КНЕУ, 2021. – с. 234-235.
5. Ющик О.І. Теоретичні основи законодавчого процесу: Монографія. – К.: Парламентське вид-во, 2004. – с. 27.
6. Ющик О.І. Правова реформа: загальне поняття…– с. 9-11.