Український парламент розійшовся в останні роки не на жарт: у своєму «правотворчому» шаленстві, законодавчій несамовитості він уже намагається унормувати навіть таку матерію, яка за своєю природою в принципі не може бути предметом санкціонування її державним законодавцем в якості норм.
Яскравим прикладом цієї парламентської «діареї» є Закон України «Про академічну доброчесність» (далі – закон), що набрав чинності з 01.02.2026 р.
У згаданому законі як у краплі води відбилася головна вада національної правосвідомості – ігнорування законодавцем здобутків юридичної науки, помножене на правову неосвіченість парламентського депутатського корпусу та нехтування рекомендаціями вчених.
Це виглядає тим більш дивним, що в парламенті засідає чимала кількість депутатів з юридичною освітою, науковими ступенями і вченими званнями, та є навіть академіки права. Вочевидь, як жартують, окрім вищої освіти потрібно мати хоча б середню розсудливість та як мінімум початкове виховання.
Мабуть, справа не в освітніх дипломах і не академічності…
Право поза законом, або до чого тут право?
Отже, що воно таке – академічна доброчесність, якій присвячено навіть окремий закон? З погляду не лише вищої освіти, а й середньої розсудливості, або простіше, здорового глузду, вона означає щось пов’язане з категорією «добро», а отже з моральністю людини. Адже, як відомо навіть школярам, «добро» та «зло» – категорії моралі.
У філософських словниках вони визначаються як категорії етики та поняття моральної свідомості, що у найбільш загальній формі слугують розмежуванню морального і аморального, повинного та осудного у моральних якостях та відносинах людини, соціальних явищах. А що пропонується у законі розуміти під «академічною доброчесністю»?
Там записано таке: «академічна доброчесність – сукупність цінностей, принципів і заснованих на них правил, якими мають керуватися суб’єкти академічної діяльності під час провадження такої діяльності».
Тобто, замість особистих моральних якостей, які має виявляти людина (доброту, доброчесність, добропорядність, доброзичливість і таке інше) у її відносинах з іншими людьми, закон визначає доброчесність як набір правил (заснованих на певних цінностях і принципах), якими повинен керуватися суб’єкт академічної діяльності.
Таким чином, уже навіть визначенням самого терміна «доброчесність» законодавець викривляє предмет закону, він замість суб’єктивної свідомості й поведінки самої людини (в якості учасника суспільних відносин) «регулює» те, що окремій людині не належить, а саме, об’єктивно (отже, таку, що існує незалежно від свідомості й волі індивіда) «сукупність цінностей, принципів і правил, якими повинна керуватися людина як суб’єкт академічної діяльності. Це все одно що доручити інспектору ДАІ (читай: закону) регулювати не поведінку за кермом водіїв автомобілів, а виготовлення та встановлення на дорогах сукупності дорожніх знаків, якими автоводії мають керуватися в своїй поведінці, управляючи автомобілем.
Відсутність у законодавця ясного розуміння категорії «доброчесність» засвідчує довільне маніпулювання нею у чинному законодавстві України, про що свідчить аналіз законів: антикорупційних, з питань судоустрою, публічної служби, освіти й науки.
+ + +
Термін «доброчесність» (Д.) у законодавстві України не має єдиного нормативного визначення та виконує різні функції: 1) критерія оцінки особи, 2) вимоги до її поведінки, 3) підстави її відповідальності і 4) елемента процедури (добору кадрів). Отже, одним цим словом охоплюються різні нормативні конструкції.
Так, в антикорупційному законодавстві Д. прямо не визначена як термін і використовується через зв’язок її з «конфліктом інтересів», «незаконним збагаченням», «декларуванням доходів» і фактично означає відповідність поведінки посадовця вимогам антикорупційних обмежень і прозорості. Тобто, це так звана «інституційна» (службова) Д., яка перевіряється через формалізовані критерії.
У законодавстві про судоустрій категорія доброчесності судді ключова, оскільки використовується у кваліфікаційному оцінюванні та дисциплінарній відповідальності судді. Розкривається поняття Д. тут через етичну поведінку, репутацію, відповідність способу життя особи з її доходами. По суті, тут Д. виступає як оціночна категорія, що ґрунтується на юридичних, моральних та соціальних критеріях.
У законодавстві про державну службу Д. має значення принципу в сфері публічної служби, зміст якого – в служінні особи суспільству, її політичній нейтральності та відсутності приватного інтересу у службі. Тут принцип уже ближчий до норми-принципу, а не слугує лише критерієм оцінки особи.
Нарешті, у чинному законодавстві про освіту та науку використано термін «академічна доброчесність» (АД) – як сукупність етичних принципів і правил, у значенні, яким викривляється предмет закону. Тут АД зводиться до відсутності плагіату, коректного цитування, самостійності роботи і є найбільш формалізованим варіантом Д.
Таким чином, Д. у законодавстві України є узагальненою назвою різних нормативних механізмів для забезпечення відповідності особи чи її поведінки певним належним стандартам. Останні є або жорстко формалізованими, як в антикорупційній та науково-освітній сферах; або змішаними, формальними й водночас оціночними (як Д. суддів); або принципово-декларативними (Д. у державній службі).
При цьому Д. часто підміняє правову визначеність моральною оцінкою. Особливо це помітно щодо статусу суддів та їх кваліфікаційного відбору. Тут через морально-оціночну Д. і нечіткість її критеріїв ми маємо справу фактично з позаправовим контролем через репутацію людини, оскільки Д. не має значення правової категорії, а стає інструментом оцінки особи поза нормами права.
Проблема не в тому, що законодавець звертається до моралі, а в тому, що він моральну категорію, не змінюючи її природу, перетворює на юридичний критерій. Моральна категорія Д. залишається не визначеною нормативно, оцінною, внутрішньою, але водночас виявляється підставою для настання правових наслідків (відмова в посаді, звільнення, інші санкції).
З цього «поєднання вужа та їжака» законодавець скрутив «моток колючого дроту».
* * *
Доброчесність наукової творчості з точки зору розуміння права
Почнемо з того, що категорія доброчесності не належить до правових категорій. У праві ми маємо справу з правовими нормами, про що знає кожний. А правова норма складається з трьох моментів – гіпотези, диспозиції та санкції, про що має знати кожний студент-юрист першого курсу.
Ключовою в правовій нормі є диспозиція, тобто правове відношення «право-обов’язок» суб’єктів права. Гіпотеза – це про умови, тобто юридичні факти, з якими закон пов’язує виникнення, змінення та припинення наших прав і обов’язків; а санкція – це про те, якими техніко-юридичними засобами забезпечується реалізація правового відношення (диспозиції), включаючи примусові заходи. Усі ці три складові норми мають бути чітко вираженими.
Доброчесність (Д.) не дає уявлення про жодну з цих трьох складових, не визначається як одна з них. Вона стосується моральних якостей особистості суб’єктів правовідношення, у якому всі суб’єкти права є рівними, навіть якщо один з них високоморальна, а інший аморальна особа. Право на життя або право власності, на укладання шлюбу, на ім’я та багато інших прав однаково мають і високоморальні особи, і злочинці. І лише в окремих випадках щодо деяких прав та обов’язків можуть існувати морально-етичні вимоги до особи, які фіксуються у гіпотезах норми, переважно як обмеження обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (наприклад, керування транспортом правопорушника, особи, позбавленої права обіймати керівні або матеріально-відповідальні посади тощо). Проте і в цих випадках право передбачає більш-менш формалізовану й чітку визначеність гіпотези, а також пов’язує її з діяльністю особи, в якій вона виявила свої аморальні якості, а не просто з моральною оцінкою особистості.
Натомість законодавець через термін Д. замість регулювання поведінки суб’єктів у правовідношенні «право-обов’язок» переводить проблему у площину оцінки особи з точки зору її репутації, способу життя, відповідності її очікуванням, тощо.
Таким чином, замість правової логіки має місце адміністративно-моральна селекція. Особливо чітко це виявляється у регулюванні статусу суддів та їх добору, де Д. стає фактором, через який фактично блокується й спотворюється робота судової системи.
Як наслідок, руйнуються межі між правом, як зовнішнім регулятором поведінки, і мораллю як її внутрішнім регулятором. Але ще Маркс свого часу писав, що людина не існує для закону в її внутрішньому умонастрої, поза межами виявлення в поведінці.
Отже, право перестає бути формою визначеності й стає формою невизначеного контролю.
А коли зникає правова визначеність, людина втрачає орієнтири для її правомірної поведінки та виявляється залежною від її морального оцінювача. Право перестає бути системою правових норм. Санкція відривається від порушення, тому що карають не за дію, а за оцінку морального "портрету" особи.
Руйнування принципу правової визначеності заперечує дію принципу верховенства права, що передбачений у статті 8 Конституції України.
Узаконення Д. вводить неправову категорію в матерію права, тим самим спотворюючи правову форму. Особливо це стосується так званої "академічної доброчесності" (АД), щодо якої законодавець не спроможний визначити адекватної юридичної конструкції, яка б відповідала Конституції України.
Остання гарантує свободу літературної, наукової, технічної творчості й відповідно свободу вираження результатів творчості та захист інтелектуальної власності.
Це означає, що держава не має права обмежувати зміст творчості і втручатися у сам процес продукування ідей. З цього приводу варто звернути увагу на попередню публікацію на сайті (див. "Рецензія чи цензура?")
Законом про освіту в контексті АД забороняється плагіат, вимагається самостійність роботи та коректне використання її джерельної бази. А водночас цим законом встановлено санкції за недотримання академічної доброчесності, такі як анулювання результатів, відрахування, позбавлення наукових ступенів.
Коли з точки зору АД фіксують «несамостійність» творення, мислення, «запозичення ідей», недостатню оригінальність», то в такому разі з позиції права починають оцінювати сам процес творчості. Між тим одна справа – заборона видавати чуже за своє, вимога посилань на використані джерела, боротьба з фальсифікаціями: усе це є юридично визначуваною поведінкою. А зовсім інша справа – оцінка «самостійності мислення», «рівня творчості» та санкції за «неоригінальність» результатів роботи, втручання у внутрішній бік творчого процесу.
* * *
Без вини винуваті: за що покарання?
Як уже зазначено, санкція відривається від порушення, тому що карають особу не за її дію, а за оцінку її моральних якостей. Це і є головною колізією закону – застосування щодо порушника АД юридичної санкції виходячи з неправового критерію, з оцінки його моральних якостей. У тих випадках, коли АД виходить за межі заборони плагіату і перетворюється на оцінку творчого процесу, а не його результату, вона стає формою неправомірного обмеження свободи творчості, підміняє юридично визначені підстави відповідальності морально-оцінними критеріями.
Причина цієї колізії полягає в тому, що законодавець не бачить чіткої відмінності між освітньою та науковою діяльністю, на що уже вказувалося в інших публікаціях цього сайта (див. «Две большие разницы, или не учи ученого» - 2. Как учить ученых).
Освіта – це використання та передавання існуючих знань, навчання їх засвоєнню; натомість, наука – пошук і вироблення нового знання. Це різні типи інтелектуальної діяльності.
В освіті контроль за способом засвоєння знання учнями, студентами та ін. є припустимим (вимога самостійності роботи, заборона списування, тощо). А коли ті самі критерії та предмет контролю поширюються на науку, на спосіб пошуку й вироблення нових знань, це означає контроль за мисленням, за процесом творчості. Саме тут АД дає «збій». Відбувається підміна предмета: замість перевірки результату наукового дослідження вводиться оцінка самого процесу наукового творення, «правильності» створення результату. Тобто, правовий контроль втручається у методологічну складову діяльності вченого.
Саме тут закон вступає у суперечність з конституційним правом кожного на свободу наукової творчості.
Наукова діяльність за самою своєю природою не може регулюватися нормативно в частині процесу вироблення нового знання; тому намагання встановити юридично обов’язкові критерії «правильності» цього процесу неминуче перетворюють право в інструмент контролю над творчістю.
Тому якщо заборона законом плагіату, фальсіфікації даних та вимога вказівки використаних у процесі наукової роботи джерел – як захист інших суб’єктів наукової діяльності (авторів, наукової спільноти) – є припустимими для правового регулювання, то оцінка «недостатньої самостійності роботи», «запозичення ідей», «невідповідності стандартам наукової доброчесності» без чітких критеріїв такої оцінки – це уже контроль не за результатом дії, а за самим інтелектуальним процесом.
Та проблема закону не так у цих вимогах, як у правових наслідках, за якими з розмитого критерію оцінки творчого процесу слідують надто жорсткі юридичні санкції щодо порушника АД. Таким чином законом встановлюється достатньо високий рівень юридичної відповідальності за умови відсутності чіткої юридично визначеної підстави такої відповідальності.
Такий механізм реалізації санкцій може стати інструментом маніпуляцій з вибірковим, в тому числі недоброчесним його застосуванням у боротьбі проти прибічників інших наукових поглядів тощо.
Саме тому в науці припустимі лише обмеження правового характеру, які спрямовані на захист чужих прав (плагіат, фальсифікація). Будь-які інші вимоги «доброчесності» в частині самого процесу наукового дослідження є неправомірними, а їх юридичне закріплення означає підміну права морально-адміністартивним контролем над творчістю.
З огляду на теорію правової норми категорія «доброчесність» не надає формулювання ні гіпотези, ні диспозиції, ні санкції. Вона виявляється таким собі «метакритерієм», який здійнявся «над» нормою, проте не є нормою.
Як такий «надправовий» фактор, ця категорія руйнує правову форму, яка вимагає визначеності, можливості перевірки й відтворюваності рішень. При введенні «доброчесності: 1) рішення залежить не від норми, а від оцінки; 2) критерій не піддається перевірці; 3) різні органи можуть приходити до різних висновків. Правова норма втрачає свою функцію регулятора і перетворюється в «обкладинку» для довільного рішення на основі суб’єктивної оцінки особи.
Найбільш яскраво це виявляється у практиці добору кадрів суддів та їх дисциплінарної відповідальності. Тут призначення залежить від «відповідності особи критеріям доброчесності», але ці критерії нечіткі, не є вичерпними, фактично допускається відмова без чітко встановленого порушення норм. А дициплінарні санкції застосовуються не тільки за правопорушення, а й за таку поведінку, яка «не відповідає доброчесності». Це уже відповідальність не за дію, а за негативну оцінку особистості.
Використання категорії «доброчесності» у механізмах добору суддів та їх відповідальності є введенням позаправового критерію у сфері юридичних рішень. Це веде до підміни нормативно-правового регулювання довільними оцінними рішеннями і тим самим підриває принцип правовой визначеності як основу принципу верховенства права і правової системи.
Навіть підвищені морально-етичні вимоги до посади судді мають бути виражені у формі юридично певних норм, а не категорій оцінки, які не мають змісту, що може бути перевірений.
Введення позаправових критеріїв у систему судоустрою призводить у підсумку до деформації правової системи.
+ + +
Окремою проблемою є увага законодавця до «доброчесності» вчених, які використовують у наукових роботах допомогу «штучного інтелекту» (ШІ). Від дослідників вимагається обов’язково розкривати, якою мірою використано вченим таку допомогу, і зважаючи на це оцінювати самостійність його праці.
Навіть ШІ розуміє, що його використання в якості інструмента проробки й обговорення ідей не тотожне з виконанням роботи іншою особою. Тому що ШІ не є суб’єктом права, не володіє авторством в юридичному сенсі, не може виконати роботу «за когось» як інша людина. Відтак, тут немає класичного складу порушення АД. Винятком є випадки повного запозичення тексту без його переробки, що свідчить про відсутність власної позиції, коли неможливо виокремити думку автора. Це можуть розцінити як «несамостійне виконання».
В такому разі використовується не чітка норма, а оціночний критерій. Але не може йти мова про несамостійне виконання роботи, якщо автор задає ШІ напрям діалогу, уточнює позиції, критикує відповіді ШІ, формує власну концепцію. В такому разі ШІ виступає не як виконавець, а як інтелектуальний співбесідник, а це ближче до наукової дискусії, роботи з колегою, консультації.
Тобто використання ШІ у формі творчого діалогу, коли автор власну наукову позицію формує сам і несе відповідальність за результат, не становить порушення АД, оскільки тут відсутня підміна суб’єкта виконання роботи. При цьому результат наукової діяльності залишається обумовленим мисленням самого дослідника.
А проте критерій «самостійності» автора залишається невизначеним, а тому оцінка останньої може бути довільною.
Аби уникнути негативної оцінки, автору достатньо вказати, що ШІ використаний ним у роботі як інструмент обговорення. При цьому необхідно переробити текст під «свій стиль», а також при захисті роботи по можливості пояснити хід думки.
Таким чином робота буде представлена саме як творчий процес без підміни авторства. Разом з тим, сама конструкція АД в законі не виключає таку ситуацію, коли коректна поведінка автора може бути піддана сумніву через розмитість критеріїв оцінки. Правова невизначеність категорії АД створює ризик кваліфікації правомірної поведінки як порушення.
Поняття «самостійності» має оцінний характер і його закон не розкриває через певні юридично визначені ознаки поведінки, що виключає можливість його однозначного застосування.
Це означає, що юридична санкція потенційно засновується на оцінці характеру розумової діяльності автора, а не встановленому факті допущеного ним правопорушення.
* * *
Що робити із законами про «доброчесність» ?
Обов’язковою умовою дії будь-якого закону є його відповідність чинній Конституції України (його конституційність).
З точки зору конституційності законів у тій їх частині, в якій використано категорію «доброчесність», враховуючи викладене вище виникає сумнів щодо конституційності таких законів. Особливо це стосується тих положень закону, в яких встановлена юридична відповідальність за порушення доброчесності без чіткого визначення тих конкретних діянь, які можуть бути кваліфіковані як вказані порушення.
В чому має місце очевидна неконституційність цих законів? – Найперше, вони не відповідають частині першій статті 8 Конституції, згідно з якою в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Однією з характеристик вказаного принципу є правова визначеність положень законів. Якщо закон чітко не визначає права та обов’язки суб’єктів (диспозицію норми права), умови, за яких виникають, змінюються та припиняються ці права та обов’язки (гіпотезу норми права), а також вимоги щодо забезпечення їх належної реалізації (санкцію норм права), то закон з такими вадами визнається повністю або у відповідній його частині таким, що є неконституційним.
Наступна невідповідність законів, в яких використовується категорія «доброчесності», має місце щодо частини першої статті 19 Конституції, згідно з якою «ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством», а органи державної влади, їх посадові особи «зобов’язані діяти лише на підставі, передбаченій Конституцією та законами України. Така підстава як «порушення доброчесності», за умови нормативної невизначеності даної категорії законом, означає відсутність даної підстави для застосування юридичних санкцій щодо порушника «доброчесності».
Це стосується передусім статусу суддів, який порушується через санкції щодо них з огляду на недоброчесність, особливо в процесі добору кадрів, від чого судовій системі заподіюється істотна шкода. У зв’язку з цим мною уже висловлювалася думка про скасування порядку призначення суддів на посаду за результатами конкурсного відбору, в якому категорія «доброчесності» стала маніпулятивним «дамокловим мечем» над головами кандидатів.
Конкурс може бути доцільним для формування кадрового резерву суддів, коли кадрові проблеми не вирішуються в умовах ліміту часу. А призначати на вакантну посаду суддю потрібно негайно після появи вакансії – з числа тих кандидатів, які стоять у кадровому резерві на дану посаду. До речі, в умовах перебування в кадровому резерві є значно більше можливостей перевіряти на доброчесність тих кандидатів, які пройшли відбір, впродовж певного часу, а не за хвилини його «допиту» в етичній комісії.
Але повернемося до академічної доброчесності. Ряд положень законів про її вимоги суперечать: статті 23 Конституції, що встановила право кожного на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей; статті 34, яка гарантує право на свободу думки і слова, право вільно використовувати інформацію, а також встановлює вичерпний перелік обмеження цих прав, в якому порушення АД не передбачено; статті 54 Конституції, яка гарантує свободу наукової творчості, моральних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності; статті 57, яка гарантує право кожному знати свої права і обов’язки; статті 58, згідно з якою ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
Якщо чіткого визнання законом діяння в якості правопорушення АД немає, то відповідні положення закону про освіту чи про наукову діяльність, які стосуються застосування санкцій до «недоброчесних» осіб, як і встановлення самих санкцій (позбавлення наукових ступенів, вчених звань тощо) повинно бути визнано неконституційним.
Справа за суспільством, якому не личить слухняно виконувати неконституційні закони, що до того ж неодмінно «конкретизують» у бюрократичному стилі чиновники, а ініціювати через групу депутатів парламенту звернення до Конституційного Суду з поданням про визнання неконституційними парламентських "спекуляцій" з категорією доброчесності.