Український парламент розійшовся в останні роки не на жарт: у своєму «правотворчому» шаленстві, законодавчій несамовитості він уже намагається унормувати навіть таку матерію, яка за своєю природою в принципі не може бути предметом санкціонування її державним законодавцем в якості норм.
Яскравим прикладом цієї парламентської «діареї» є Закон України «Про академічну доброчесність» (далі – закон), що набрав чинності з 01.02.2026 р.
У згаданому законі як у краплі води відбилася головна вада національної правосвідомості – ігнорування законодавцем здобутків юридичної науки, помножене на правову неосвіченість парламентського депутатського корпусу та нехтування рекомендаціями вчених.
Це виглядає тим більш дивним, що в парламенті засідає чимала кількість депутатів з юридичною освітою, науковими ступенями і вченими званнями, та є навіть академіки права. Вочевидь, як жартують, окрім вищої освіти потрібно мати хоча б середню розсудливість та як мінімум початкове виховання.
Мабуть, справа не в освітніх дипломах і не академічності…
Право поза законом, або до чого тут право?
Отже, що воно таке – академічна доброчесність, якій присвячено навіть окремий закон? З погляду не лише вищої освіти, а й середньої розсудливості, або простіше, здорового глузду, вона означає щось пов’язане з категорією «добро», а отже з моральністю людини. Адже, як відомо навіть школярам, «добро» та «зло» – категорії моралі.
У філософських словниках вони визначаються як категорії етики та поняття моральної свідомості, що у найбільш загальній формі слугують розмежуванню морального і аморального, повинного та осудного у моральних якостях та відносинах людини, соціальних явищах. А що пропонується у законі розуміти під «академічною доброчесністю»?
Там записано таке: «академічна доброчесність – сукупність цінностей, принципів і заснованих на них правил, якими мають керуватися суб’єкти академічної діяльності під час провадження такої діяльності».
Тобто, замість особистих моральних якостей, які має виявляти людина (доброту, доброчесність, добропорядність, доброзичливість і таке інше) у її відносинах з іншими людьми, закон визначає доброчесність як набір правил (заснованих на певних цінностях і принципах), якими повинен керуватися суб’єкт академічної діяльності.
Таким чином, уже навіть визначенням самого терміна «доброчесність» законодавець викривляє предмет закону, він замість суб’єктивної свідомості й поведінки самої людини (в якості учасника суспільних відносин) «регулює» те, що окремій людині не належить, а саме, об’єктивно (отже, таку, що існує незалежно від свідомості й волі індивіда) «сукупність цінностей, принципів і правил, якими повинна керуватися людина як суб’єкт академічної діяльності. Це все одно що доручити інспектору ДАІ (читай: закону) регулювати не поведінку за кермом водіїв автомобілів, а виготовлення та встановлення на дорогах сукупності дорожніх знаків, якими автоводії мають керуватися в своїй поведінці, управляючи автомобілем.
Відсутність у законодавця ясного розуміння категорії «доброчесність» засвідчує довільне маніпулювання нею у чинному законодавстві України, про що свідчить аналіз законів: антикорупційних, з питань судоустрою, публічної служби, освіти й науки.
Далі буде