Найголовнішим фактором, який обумовлює кризову ситуацію в країні впродовж останнього десятиліття, з моєї точки зору, слід визнати критичний стан державного управління суспільством. Чим його пояснити – до такого питання рано чи пізно доведеться звернутися не лише нашому суспільству, а й суспільствам багатьох країн, оскільки світ увійшов у полосу системної кризи управління та потребує пошуку шляхів виходу з цієї кризи.
Критичному аналізу одного з аспектів кризи державного управління в Україні присвячено наступний матеріал.
--------
Урядовий єралаш
Кому невідомо, "єралаш" означає плутанину, безлад або суміш різнорідних речей. Саме такий термін згадався після тієї відповіді, яку вдалося отримати на запитання: Як часто за останні 10 років відбувалися в Україні зміни кількості та найменувань міністерств? Хто приймав рішення про зміни?
Ось зміст тієї відповіді.
Якщо рахувати рішення, якими міністерство безпосередньо утворювалося, ліквідовувалося, реорганізовувалося або змінювало офіційну назву, то за останні десять років система міністерств в Україні змінювалася досить часто.
У період з вересня 2016 р. по вересень 2026 р. було прийнято близько 17 базових постанов Кабінету Міністрів, які безпосередньо зачіпали кількість або назви міністерств. Зміни відбувалися у 2018, 2019, 2020, 2021, 2022, 2024, 2025 і 2026 роках; тобто фактично у 8 із 10 останніх років. Особливо нестабільною система була у 2019–2020 та 2025–2026 роках.
Так, у 2018 р. додалося одне Міністерство у справах ветеранів (+1);
У 2019 р. відбулася велика реорганізація системи міністерств: об’єднано економічний та аграрний блоки, енергетику й екологію, ветеранів і тимчасово окуповані території; культуру, молодь і спорт; одночасно утворено Мінцифри (-4);
2020 р. значну частину об’єднань 2019 р. було скасовано: знову відокремлено Мінреінтеграції, Мінмолодьспорт, Міндовкілля; утворено Мінстратегпром; наприкінці року відновлено Мінагрополітики (+5);
2021 р. - Мінекономрозвитку, торгівлі та сільського господарства перейменовано на Міністерство економіки (0);
2022 р. - Мінінфраструктури перетворено на Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури, до нього приєднано Мінрегіон (-1);
2024 р. – перейменування: Мінкультури та інформаційної політики на Мінкультури та стратегічних комунікацій; Мінвідновлення на Мінрозвитку громад та територій; Мінреінтеграції на Міністерство національної єдності (0);
2025 р. – Мінагрополітики і Міндовкілля ліквідовано з передачею функцій укрупненому Мінекономіки; Міністерство національної єдності приєднано до Мінсоцполітики; ліквідовано Мінстратегпром; Мінкультури та стратегічних комунікацій перейменовано на Мінкультури (-4);
2026 р. – відновлено Мінагрополітики, утворено Міністерство у справах громад, територій та ВПО; одночасно перейменовано укрупнене Мінекономіки та Мінрозвитку громад (+2).
Станом на вересень 2026 року в Україні зафіксовано усього 17 міністерств.
Особливо показові 2019–2020 рр. і 2025–2026 рр. У вересні 2019 р. аграрне міністерство приєднали до економічного — у грудні 2020 р. рішення скасували. Енергетику й екологію об’єднали у 2019 р. — у травні 2020 р. знову розділили. Молодь і спорт включили до укрупненого культурного міністерства — вже в березні 2020 р. Мінмолодьспорт відновили. Аналогічно, у липні 2025 р. Мінагрополітики знову ліквідували й включили до укрупненого Мінекономіки, а менш ніж через рік Кабінет Міністрів відмінив власне рішення про його ліквідацію.
+ + +
У зв’язку з такою дивною, на перший (нормальний) погляд, практикою виникає ряд питань: наскільки виправдано, що система міністерств – тобто верхній рівень галузевої організації виконавчої влади – може так часто і радикально перебудовуватися постановами самого Уряду без законодавчого визначення хоча б її стабільного ядра? Хто взагалі в країні відповідає за стабільність самої організації виконавчої влади, якщо навіть один і той самий склад Уряду то об’єднує певні галузі управління, то через кілька місяців знову їх роз’єднує, не кажучи вже про різні урядові каденції? Що каже закон про таку практику?
Особливо промовистими тут є випадки, коли один Кабмін об’єднує галузі, а наступний (або навіть той самий за складом) через кілька місяців їх знову роз’єднує.
На останнє запитання, здавалось би, дає відповідь пункт 9¹ статті 116 Конституції України, яка прямо відносить до компетенції Кабінету Міністрів України утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Частина перша статті 5 Закону «Про центральні органи виконавчої влади» уточнює процедуру: міністерства утворюються, реорганізуються і ліквідуються Кабінетом Міністрів України за поданням Прем’єр-міністра України. Члени Кабінету Міністрів можуть подавати відповідні пропозиції Прем’єр-міністрові.
Тобто, маємо черговий законодавчий єралаш: Верховна Рада визначає початковий персональний склад новосформованого Уряду відповідно до існуючого переліку міністерств; Прем’єр-міністр подає пропозицію Уряду про структурну зміну до існуючого переліку, й під його керівництвом Кабмін сам приймає рішення про утворення, реорганізацію або ліквідацію міністерства.
При цьому ч.2 статті 6 Закону «Про Кабінет Міністрів України» встановлено, що при формуванні нового Уряду саме Верховна Рада за поданням Прем’єр-міністра визначає посадовий склад – кількість і перелік посад – новосформованого Кабінету Міністрів. Але надалі, якщо вже Кабінет Міністрів приймає рішення про утворення, реорганізацію чи ліквідацію міністерства, посадовий склад Уряду вважається зміненим автоматично з дня прийняття такого рішення.
Виявляється, що після чергового «міжсобойчика» парламенту та уряду надалі встановленням переліку та структури центральних органів виконавчої влади на чолі з урядом переймається сам уряд.
Що з цього виходить, показують нещодавні приклади з практики.
Так, 16.07.2026 р. Верховна Рада України постановою № 4942-IX сформувала новий склад Кабінету Міністрів, призначивши в тому числі міністра аграрної політики та продовольства й міністра у справах громад, територій та внутрішньо переміщених осіб за поданням нового прем’єра.
При цьому якось «забули», що рік тому постановою від 21.07.2025 р. № 903 міністерство аграрної політики та продовольства було ліквідоване, а його функції покладені на міністерство економіки, довкілля та сільського господарства, визначене в якості правонаступника майна, прав та обов’язків ліквідованого Мінагрополітики.
Далі уже новий Кабмін «згадав» і наступного дня 17.07.2026 р. постановою № 963 відмінив рішення про ліквідацію Міністерства аграрної політики та продовольства, й ця постанова набрала чинності лише через два дні після призначення міністра агрополітики. Яким чином було реалізовано впродовж року правонаступництво і як з ним бути надалі – про це урядовці залишили ламати голови юристам…
А міністра у справах громад, територій та внутрішньо переміщених осіб взагалі призначили до утворення відповідного міністерства, яке відбулося через ту саму постанову № 963 від 17.07.2026 року, тобто призначення здійснено на неіснуючу посаду в неіснуючому навіть юридично міністерстві.
І виявляється, що відповідно до ч. 4 ст. 114 Конституції України парламент призначає міністрів за поданням Прем’єр-міністра, тоді як відповідно до п. 9-1 ст. 116 Конституції саме Кабінет Міністрів утворює, реорганізовує і ліквідовує міністерства. Але у липні 2026 року ці два повноваження були реалізовані "з точністю до навпаки", у зворотній юридичній послідовності: спочатку призначено керівника органу, а потім створено (або відновлено) сам орган. Отак «діє» чинна Конституція України…
* * *
Конституційні пустощі
На перший погляд, корені юридичної практики, про яку тут було сказано, потрібно шукати в неузгодженості між собою та суперечливості окремих положень Конституції України. Справді, коли читати лише п. 9¹ статті 116, то там прямо названо посади Міністра оборони, Міністра закордонних справ і Міністра внутрішніх справ. Отже, повноваження Кабміну «ліквідовувати міністерства» не може логічно бути однаково повним щодо всіх міністерств: принаймні ці три портфелі вже закладені самим Основним Законом.
Виявляється, що чинна Конституція України формально проводить логічне розмежування між законодавчим регулюванням системи виконавчої влади, формуванням персонального складу Уряду і безпосереднім утворенням міністерств. Але при системному читанні статей 85, 92, 106, 107, 114, 116 і 120 виявляються кілька істотних прогалин і потенційних правових суперечностей.
Згідно з п. 9¹ статті 116 уряд «утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади», діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади. Отже, безпосередній установчий акт щодо конкретного міністерства належить сьогодні Кабінету Міністрів України.
Разом з тим, пункт 12 ч. 1 ст. 92 встановлює, що «організація і діяльність органів виконавчої влади визначаються виключно законами України», а ч. 2 ст. 120 уточнює: організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів та інших центральних і місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України.
Звідси маємо таку схему. Верховна Рада законом визначає нормативні основи організації виконавчої влади, а Кабінет Міністрів у цих законодавчих межах утворює конкретні міністерства.
Саме тому слова «відповідно до закону» в п. 9¹ ст.116 мають суттєве значення. Кабмін не наділений первинною установчою владою щодо системи виконавчої влади, а реалізує її в межах, визначених законом. Але Конституція не вказує, як детально закон має визначити ці межі. Сам парламент не може за ст.85 утворювати міністерства, він лише приймає закони, які визначають «організацію та діяльність органів виконавчої влади (ст.92); призначає Прем'єр-міністра, Міністра оборони, Міністра закордонних справ та інших членів Кабінету Міністрів і звільняє їх (п. 12 ст. 85); контролює діяльність Кабінету Міністрів (п. 13 ст. 85); затверджує Державний бюджет, чим установлює фінансові межі реалізації п. 9¹ ст. 116.
Особливо цікава норма п. 22 ст. 85. Верховна Рада затверджує загальну структуру, чисельність і визначає функції Міністерства внутрішніх справ України, поряд із СБУ, Збройними Силами та іншими військовими формуваннями. Це дуже важлива норма для нашого питання. Вона означає, що принаймні щодо Міністерства внутрішніх справ загальна формула ст. 116 щодо права Кабміну ліквідовувати міністерства не може тлумачитися широко й буквально. Як Кабмін може «ліквідувати» МВС, якщо Конституція: а) прямо передбачає існування такого міністерства; б) уповноважує парламент визначати його функції та затверджувати його структуру й чисельність?
Системне тлумачення, на мою думку, приводить до висновку, що МВС не може бути ліквідоване постановою Кабінету Міністрів. Щонайменше така ліквідація суперечила б п. 22 ст. 85. Схожа ситуація з міністерствами оборони та закордонних справ. Статті 85, 106 і 114 прямо встановлюють посади Міністра оборони і Міністра закордонних справ, яких призначає парламент за поданням глави держави. А ще ст. 107 Конституції встановлює, що до РНБО за посадою входять також ці три міністри.
Таким чином, Конституція сама фіксує певне мінімальне стабільне ядро міністерських функцій: оборона, внутрішні справи та закордонні справи. Тому формула п. 9¹ ст. 116: «ліквідовує ... міністерства» виходить за межі того, що Кабінету Міністрів дозволено ліквідувати. Це перша серйозна недосконалість конституційного тексту. Треба було б або сказати: «утворює, реорганізовує та ліквідовує міністерства, крім тих, існування яких передбачено Конституцією України», або інакше чітко визначити конституційно наявність обов’язкових міністерств у структурі Уряду.
Та найбільш суттєва проблема – це розведення рішень про міністерство та про міністра між різними суб’єктами. Верховна Рада призначає і звільняє міністра, а Кабінет Міністрів утворює й ліквідовує міністерство, яке цей міністр очолює. Так виявляється, що Верховна Рада призначила особу Міністром аграрної політики, а невдовзі Кабмін постановою ліквідує міністерство, приєднавши його до Міністерства економіки. Що мало статися з призначеним Міністром аграрної політики? Конституція відповіді на це не дає. Тоді уже Закон «Про Кабінет Міністрів України» намагається штучно закрити конституційну прогалину. Його ч. 2 ст. 6 встановлює, що у разі рішення Кабміну про утворення, реорганізацію або ліквідацію міністерства «посадовий склад Кабінету Міністрів України вважається зміненим» із дня такого рішення.
Однак тоді постає конституційне запитання. Адже той самий Закон встановлює, що член Кабінету Міністрів звільняється з посади рішенням Верховної Ради, і звільнення настає з дня прийняття такого рішення. Тобто виходить нісенітниця: Кабмін ліквідує посаду, а Верховна Рада повинна звільнити особу з цієї ліквідованої посади. Що юридично відбувається між цими двома юридичними фактами, закон нам не каже. Тут зіткнулися дві різні логіки: організаційна компетенція Кабміну з кадрово-політичною компетенцією парламенту, а Конституція не встановила механізму їх узгодження.
Частина 2 ст. 6 Закону встановлює, що кількість і перелік посад новосформованого Кабінету Міністрів визначає Верховна Рада за поданням Прем'єр-міністра. Але в Конституції цього окремого повноваження Верховної Ради немає. Стаття 85 надає парламенту право призначати членів Кабінету Міністрів, але не говорить, що парламент окремо «визначає посадовий склад Кабінету Міністрів».
Це не суто формальна проблема, оскільки Конституційний Суд послідовно виходить із того, що повноваження Верховної Ради, як і Президента, визначаються Конституцією, а закон може їх деталізувати, але не може створювати нові. Можна, звичайно, вважати визначення посадового складу необхідним елементом конституційного повноваження призначати міністрів. Але тоді це потрібно було прямо сформулювати в Конституції, а не сподіватися на тлумачення Конституційного Суду..
Є ще один момент. За чинною Конституцією Президент не має права утворювати або ліквідовувати міністерства, він: вносить кандидатури Міністра оборони і Міністра закордонних справ на призначення парламентом та може зупинити дію постанови уряду про реорганізацію чи ліквідацію міністерства, якщо вважає її неконституційною, з одночасним зверненням до Конституційного Суду.
Тут також є нормативна недосконалість. Президент відповідає за ключові конституційні сфери і фактично бере участь у заповненні двох відповідних міністерських посад, але він не бере участі у вирішенні питання про існування чи організаційну конфігурацію відповідних міністерств. Отаку плутанину внесли змінами до статей 106 і 114 Конституції. Спочатку все було інакше: Прем’єр подавав Президентові пропозицію про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, а рішення приймав Президент. Одночасно Президент призначав персональний склад Кабміну за поданням Прем’єр-міністра. Тут передбачалася певна внутрішня єдність: глава держави формує персональний склад Уряду + за поданням Прем’єра визначає систему міністерств. Після «реформи» логіка стала іншою: парламент формує персональний склад уряду, а той сам встановлює систему міністерств. А створити якийсь «з'єднувальний» механізм між цими двома акціями у Конституції автори «реформ» не здогадалися, а може й умисно не захотіли…
* * *
Чи в Конституції справа?
Хто обмежиться аналізом чинної Конституції України, той навряд чи зрозуміє природу сучасної кризи державного управління, й не лише в Україні.
Коли порівняти, приміром, цю практику і нашу Конституцію з іншими країнами, наприклад, Польщею, Німеччиною та Францією, виявиться досить цікава річ.
В усіх чотирьох (включаючи Україну) державах виконавча влада має значну свободу при визначенні урядової структури, однак ця свобода різна.
Так, ст. 149 Конституції Польщі встановлює принцип: міністри керують певними галузями урядової адміністрації, а сфера діяльності міністра, який керує такою галуззю, визначається законом.
Є спеціальний закон від 1997 року про галузі урядової адміністрації, в ст.1 якого сказано, що закон визначає склад галузей і компетенцію міністра, який ними керує. Ст. 5 дає законодавчий перелік таких галузей: державне управління, будівництво і житлове господарство, бюджет, енергетика, публічні фінанси, економіка, морське господарство, інформатизація, культура, фізична культура, національна оборона, освіта, праця, сільське господарство, регіональний розвиток, правосуддя, вища освіта і наука, транспорт, туризм, довкілля, внутрішні справи, закордонні справи, охорона здоров’я, тощо. А наступні статті закону докладно визначають, які саме суспільні справи становлять зміст кожної галузі.
І лише на цій законодавчій основі Прем’єр-міністр може формувати уряд. Ст.33 закону про уряд дозволяє йому своїм розпорядженням визначити детальний обсяг діяльності конкретного міністра і зазначити, якою галуззю або якими галузями він керує. Один міністр може одержати кілька галузей. А уже саме міністерство як адмінапарат утворює, ліквідовує чи перетворює своїм розпорядженням Рада Міністрів, що встановлено ст.39 закону про неї.
Тобто тут працює такий механізм. Парламент законом визначає галузі державного управління, міністр виступає як політичний керівник однієї або кількох галузей, а міністерство є апаратом, який обслуговує міністра. В такому разі уряд може реорганізовувати міністерства, але склад галузей управління не залежить від рішень уряду. Характерно, що у 2026 р. зміни у функціонуванні урядової адміністрації Польщі проведені законом від 9.01.2026 р., а не просто організаційним рішенням уряду.
У Німеччині ст.62 Конституції встановлює лише, що Федеральний уряд складається з Федерального канцлера і федеральних міністрів, а в ст. 64 передбачено, що міністрів призначає і звільняє Федеральний президент за пропозицією Канцлера. Тобто практично канцлером визначаються кількість міністерств і сфери їх відповідальності. Наприклад, у грудні 2021 р. канцлер утворив міністерство житлового будівництва, міського розвитку і будівництва та одночасно змінив назви й компетенцію кількох інших міністерств; а в травні 2025 р. канцлер таким самим організаційним указом утворив нове міністерство цифровізації та модернізації держави, перейменував відразу кілька інших міністерств і перерозподілив між ними компетенцію. Причому для цього не потрібно навіть колегіальне рішення уряду, як в Україні.
Але, на відміну від України, за останнє десятиріччя великі організаційні перебудови міністерств у Німеччині відбувалися переважно при формуванні нового уряду: 2018, 2021 і 2025 роки. Тобто тут немає такого, що одну галузь сьогодні приєднують до іншого міністерства, через рік відокремлюють, потім знову приєднують. А головне, відповідно до ст. 65 Основного закону кожний федеральний міністр самостійно і під власну відповідальність керує своєю сферою в межах політичних директив Канцлера. Тому визначення набору сфер управління має як адміністративно-технічне, так і конституційне значення, оскільки визначає сферу персональної політичної відповідальності міністра.
Гнучка модель передбачена Конституцією Франції від 1958 р. Вона не визначає систему міністерств, а ст.8 передбачено, що Президент призначає Прем’єр-міністра, а за пропозицією того – інших членів Уряду. Формуючи склад чергового уряду президент декретом фактично визначає також назви міністерств. Так, декретом від жовтня 2025 р. перераховано міністрів разом із назвами їхніх міністерств. У лютому 2026 р. склад уряду було скориговано знову-таки декретом глави держави. За цим окремими декретами визначається компетенція конкретних міністрів. Тому у Франції назва посади міністра та сфера його компетенції можуть змінюватися досить легко і досить часто.
Разом з тим, за загальним правилом декрету ще від 1987 р. організація апарату кожного міністерства на генеральні дирекції, дирекції та служби встановлюється окремим декретом. Так, декрет 2014 р., який встановлює структуру центральної адміністрації у сферах освіти, молоді, спорту, вищої освіти та науки, продовжував діяти зі змінами і в липні 2026 р., хоча за цей час назви відповідних міністерств неодноразово змінювалися.
Очевидно, що в усіх випадках виявляє свою дію принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, в контексті якого виконавча влада так чи інакше «конкурує» (стримуванням і противагами) із законодавчою. При тому жодна з чотирьох конституцій не проголошує окремого принципу єдності державного управління. Схоже, автори конституцій вважали, що послатися в конституції на народ/націю як «єдине джерело публічної влади» є достатнім для того, щоб узгодити між собою три "гілки" влади, розмежовані функціонально та організаційно.
Проте в даному випадку забувають про «дрібницю»: про взаємовідношення та суперечності між загальним державним інтересом – як уособленням єдності влади – та особливими інтересами «гілок», тобто владних структур з їх бюрократією. Нагадати про це відношення допоможе нещодавна публікація статті «Государственный интерес (к научному понятию)» на цьому сайті.
+++
Але якщо переважання принципу поділу влади над принципом єдності влади в організації державного управління призводить до таких негативних явищ, про які йшлося вище, то це означає, що для усунення безладу в здійсненні політичної влади в суспільстві необхідно узгодити між собою два названі принципи – єдності та поділу влади. При цьому мало конституційно закріпити ці принципи через балансування механізму так званих «стримувань і противаг», як це робиться в сучасних «демократичних» державах. Адже в такому «механізмі» має бути свій принцип, керівна ідея, на основі якої слід встановлювати баланс між противагами та стримуваннями «гілок влади» для забезпечення єдності розділеного державного управління.
Проте сучасна конституційно-правова наука не дає нам навіть натяку на таку керівну ідею, не орієнтує навіть на просте зовнішнє «узгодження» цих двох принципів.
Отже, необхідно визначити такий принцип організації державного управління, відповідно до якого його поділ був би підпорядкований єдності управління і становив необхідний момент цієї єдності.
Сам уявний «механізм» так званих «стримувань і противаг» такого принципу не містить. Він визначає певні засоби взаємного впливу, обмеження та контролю державних органів, але не дає відповіді на головне питання: на якій принциповій основі необхідно встановлювати міру їх самостійності, характер взаємодії в контексті співвідношення централізації й децентралізації державного управління. Отже, «баланс» стримувань і противаг сам потребує критерію, відповідно до якого цей баланс має визначатися.
Не дає такого критерію безпосередньо також принцип народовладдя. Теза про народ як джерело влади визначає вихідного суб’єкта влади, але це положення саме по собі не розкриває способу організації здійснюваного від імені народу державного управління. Відтак, безпосередній перехід від принципу народовладдя до принципу поділу державної влади залишає між ними теоретичний розрив: поділ постає поряд з єдністю влади, а не як підпорядкований їй момент організації єдиного процесу управління.
Народовладдя відповідає передусім на питання про суб’єкта і джерело влади: кому належить влада. Воно саме по собі ще не визначає, як ця єдина влада повинна бути організована в процесі управління. Тому з положення «влада належить народові» ніяк не випливає безпосередньо ні триподіл, ні певна система стримувань і противаг.
Це видно навіть на рівні конституційних текстів. Статті 5 і 6 Конституції України ставлять поряд єдине джерело влади – народ – і поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, але не формулюють принципу, за яким друге повинно бути внутрішньо організоване як здійснення першого.
Німецька формула ст. 20 Основного закону компактніша: державна влада походить від народу і здійснюється через законодавчі, виконавчі та судові органи, але й тут визначено суб’єктне походження та організаційні форми здійснення влади, а не критерій їх внутрішнього співвідношення. Польська Конституція ще виразніше розводить суверенітет народу та поділ і баланс влад як окремі конституційні положення.
Показово, що навіть Конституційний Суд України, характеризуючи поділ влади, говорить про функційну визначеність органів, їх самостійність, стримування і противаги, запобігання концентрації влади та забезпечення прав людини. В окремих формулюваннях судової практики йдеться навіть про співробітництво органів «як єдиної державної влади». Але тут знову названо мету або бажаний стан – єдність, взаємодія, баланс, а не розкрито внутрішній принцип, за яким має визначатися міра самостійності й централізації.
Подолати цей розрив можливо тільки лише розглядаючи організацію політичної влади не лише формально-юридично, а діалектично – як проблему соціального управління. У такому разі вихідним для організації державного управління стає принцип демократичного централізму, що виражає взаємне опосередкування двох сторін управління – самоуправління і адміністрування (див. на сайті: «К демократическому централизму»).
Саме через їх необхідну єдність народовладдя одержує організаційне продовження у державному управлінні, а поділ останнього набуває значення не роз'єднання державної влади на самостійні «гілки», а функціонального розподілу єдиного процесу державного управління між відповідними державними органами, а заодно також участі в управлінні суспільством другої складової публічної влади – інституту місцевого самоврядування.
Отже, питання переходить у площину співвідношення установчої влади народу з трьома іншими «владами» – законодавчою, виконавчою та судовою «гілками». Однак конституційно це співвідношення на основі принципу демократичного централізму сучасний конституціоналізм не вирішує, а тому установча влада залишається в сучасних «демократіях» поза законом.